Втрата Малахова і майбутнє Театру на Подолі

8 листопада відбудеться церемонія прощання з українським театральним режисером Віталієм Малаховим, серце якого зупинилося 4 листопада у Феофанії. Прощання з режисером триватиме на Андріївському узвозі у новому приміщенні Театру на Подолі, за яке наш режисер відважно боровся протягом багатьох років і яке вартувало йому чимало сил і здоров'я.

Лише найближче коло Віталія Малахова знає, чого йому дійсно вартувала драматична епопея з багатолітнім будівництвом, а потім і з запуском нового приміщення рідного театру, який згодом усі медіа назвали «скандальним».

Вже готова споруда нового київського театру (архітектор Олег Дроздов) потрапила під такий нищівний та агресивний шквал хайпу та критики, що видавалося, буцімто пів столиці з троєщинською пропискою миттєво перекваліфікувалися на фахівців з питань архітектури та містобудування.

Це вже згодом архітектурну ідею Дроздова високо відзначили і в межах міжнародних фахових конкурсів, і самі кияни звикли до несподіваного новобуду на Андріївському узвозі. А в дні загострення столичних архітектурних пристрастей здавалося, що Малахов ходить не лабіринтами нового модерного супертехнологічного театру, а ходить – голими ногами битим склом. І мужньо тримає у собі усі образи, гіркоту та непорозуміння. Він не міг передбачити, що столиця, нарешті отримавши (вперше за десятиліття! ) приміщення нового сучасного театру, у відповідь спрямує шалену хвилю ненависті та нетерпимості від своїх громадян.

Я бачив і відчував, що він готовий захищати своє театральне дитя-великомученика голими руками, розкидаючи у різні боки (аж до Дніпра) усіх опонентів-«активістів», що були несправедливим до його вистражданої театральної ідеї.

Звісно, цей театр вартував йому чимало сил та енергії. Але він ніколи не відступав назад. Бо, насправді ніколи не жив «минулим часом». А жив часом теперішнім та майбутнім. Тому і казав частенько: «Мій театр – це не цегла. А творча ідея. І нове приміщення я роблю не для себе, а для того прийдешнього покоління молодих режисерів, що з'явиться після мене і займуть тут своє місце».

І ще – за життя у новому приміщенні свого театрального дому він не став скупим лицарем, а був щедрим гостинним господарем, що запрошує працювати на нову технологічну сцену найобдарованіших представників нового театрального покоління: Петросян, Голенко, Трунова, Уривський, Жирков, Павлюк.

І, до речі, останні років десять свого творчого буття Віталій Юхимович Малахов не жив процентами зі своїх минулих успішних творчих депозитів, а був режисером дня теперішнього. Тому серйозний розголос та високі професійні відзнаки мали його постановки останнього подільського періоду: «На дні» М. Горького, «Минулого літа в Чулимську» О. Вампілова, «Сірі бджоли» А. Куркова.

Гадаєте, ви добре знали популярну актрису Віку Булітко за численними випусками «Дизель-шоу»? Нічого ви про неї абсолютно не знали! Бо не бачили у ролі Валетини у виставі Малахова «Минулого літа в Чулимську» за п'єсою О. Вампілова та у ролі Вероніки у виставі Малахова «Вічно живі» за п'єсою В. Розова. Ці та інші постановки режисера останнього періоду театральної творчості були його тихими непафосними посланнями людині та людству. Це були послання щирі, іноді драматичні, але завжди гуманістичні, бо і сам Малахов був серед останніх українських режисерів-гуманістів нашого дегуманізованого часу.

Колись свій нарис про Малахова для книжки «Українська драма» я назвав у такому ж гуманістичному стилі – «Любов людей». Він тоді посміхнувся, оцінив назву, потім іронічно зауважив: «Згодом хоча б мій онук прочитає про дідуся у книжці. Бо про мене раніше у книжках не писали!».

І у такій фразі був «увесь Малахов», людина талановита, іронічна, порядна, щедра душею і небайдужа серцем до життя і до театру.

Тому і теперішня втрата Малахова – катастрофічна втрата видатного українського театрального режисера-гуманіста. Що прагнув любити і розуміти Людину іноді попри всі важкі та драматичні обставини життя. Так він любив свого легендарного Грека Зорбу, близького йому за духом гуманіста, потужно зіграного Анатолієм Хостікоєвим. Так він любив навіть свого авантюрного Герасима Никодимовича Калитку, тепло і душевно зіграного Богданом Бенюком у «подільській» виставі «Сто тисяч».

Коли не стало Віталія Малахова, вже наступного дня у деяких закритих театральних чатах я натрапив на емоційні дописи київських театралів стосовно «майбутнього» Театру на Подолі «без Малахова».

І то не було святотатство, не закулісні пристрасті, а природній хід речей, бо такі театральні фігури, як Малахов – унікальні й незамінні.

Мова навіть не про те, хто згодом очолить Театр на Подолі. Бо у нас завжди химерно тасується колода карт, тому і можуть бути різні варіанти. Мова тільки про те, що наразі ринок вільних театральних лідерів-гуманістів у нас порожній. Жаль, немає ніякої змоги «клонувати» ні Дмитра Богомазова, ні Андрія Білоуса – їх обох Малахов високо цінував як потужних театральних режисерів і як людей з професійними поняттями про театральні цінності та театральну етику. Завжди прагнув аби вони паралельно розвивали нові для себе театральні простори.

Попри все, питання майбутнього київського Театру на Подолі – це ще і велике бізнес-питання попередніх великих приватних інвестицій у будівництво саме цього театру. Як відомо, компанія «Рошен» інвестувала у будівництво Театру на Подолі майже 174 млн грн. І далебі ці кошти інвестували не під солодку приватну примху і не під бізнес-центр, а під театральну ідею та під конкретного театрального лідера – самого Віталія Юхимовича Малахова.

Тому майбутнє Театру на Подолі буде не тільки під прискіпливим поглядом театральних журналістів, а також під прискіпливим поглядом Петра Порошенка, Віталія Кличка, В’ячеслава Москалевського та інших впливових людей. І теперішній керівниці столичного департаменту культури Яні Баріновій доведеться пройти поміж краплями, визначаючи вектор майбутнього легендарного Театру на Подолі з його сильною трупою та потужним технологічним потенціалом, як одного з найтехнологічніших театрів Європи.

Театр на Подолі, що не кажи, це не театр «Дивний Замок» з його арендованим напіваварійним підвалом на Солом'янці.

І якщо за Віталія Малахова Театр на Подолі був лідерським (від словосполучення: художній лідер), то за нових обставин майбуття театр на Андріївському узвозі може стати директорським (менеджерським) театром, залежно від того, як химерно тасуватимуть колоду карт.

Правда, наразі, до 40 днів пам'яті режисера це питання, сподіваюся, не лобіюватимуть «на горі» і не влаштовуватимуть соцзмагання претендентів-самопіарників. Бо наразі хочеться лише тихо схилити голову і подякувати за все добре неймовірно добрій людині, що любила людей і яку люди щиро любили. Світла пам'ять, дорогий Майстре. Житиме твій Театр – житимеш і ти.

Олег Вергеліс, для «Главкома»