Як люди їли все, що знайдуть, а смерть стала буденною справою – розповідь очевидиці Голодомору

Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині (Черкаська область). Її батько, Сивак Гива Денисович, був майстром-ковалем, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії, Параска Андріївна, доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали землю.

Розмову з Ксенією Гивівною записали фахівці Національного музею Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду.

Коли почалася колективізація, батьки Ксенії спершу відмовилися добровільно вступити до колгоспу, але зрештою все ж були змушені віддати свою землю, худобу та ковальське знаряддя і стати членами колективного господарства. Згодом коні в колгоспі почали дохнути, а землю обробляли коровами.

– В Умані на складах все тріщало – там були величезні сховища, а люди з голоду вмирали. Де йшло, там впало. Але тоді боялися говорити вголос. Навіть брат брата боявся. Хто куди міг, той туди тікав. А інші сиділи мовчки, – розповідає очевидиця великого Голодомору.

У 1932 році в Танському, як і в усій Україні, за вказівкою вищого керівництва СРСР розпочалися подвірні обшуки. Обшуки проводили активісти – як прислані, так і з-поміж місцевих жителів. Але завдання в них було одне – забрати всі продукти і засоби для виживання. Тоді панувала гнітюча атмосфера, згадує Ксенія Гивівна.

Пригадує, що під час обшуків шукали зерно навіть у ямах із гноєм. А був і такий випадок: десь у батьків взялося жито, і його розстелили на печі. І саме цього дня прийшли активісти на обшуки. Щоби сховати зерно, діти мали прикинутися дуже хворими.

– На печі вистелили і нас усіх трьох поклали на край головами… Не ворушився ніхто. Діти слабкі всі троє, і лежимо собі. Бо як ворухнешся, те жито шарудітиме. І аж коли ті активісти вийшли, тоді ми злізли, – згадує Ксенія Гивівна.

Ксенія Гивівна розповідає, що їли все, що знайдуть: кропиву, глей з вишні, бруньки.

– Їли ми що? Кропива у нас спіла. Голод два роки поспіль був, якби один рік – було б легше, а так дуже важко. Так у нас ще корова була, якесь там масло збирали і носили в Умань. Там продавали, і купували крупи грамів 100 чи що. І тоді та кропива.

Я ще й досі пам’ятаю цей смак у роті – як я не хтіла її їсти. А треба ж їсти. Або крупинка де-не-де з кукурудзи була. Ну а вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми те листя рвали і глей. А ще з вишні дерли й ліпили вареники, просто з того листя. Їли цвіт і бруньки з вишні, вони не кислі, бо слива, то та ще й кисла, але їли геть усе, хто що де побачив.

Їли навіть кормові буряки.

– Десь якось тато дістав – де, не знаю – буряків, тільки не оцих рябих червоних, а жовтих, кормових. Зварили. Ми всі їмо. “О, – каже, – їдять діти, значить виживуть”. Ми поїли раз і на другий день – а воно ж гидке, цей буряк кормовий, запах має кормового буряка. Бо звичайний – він смачний, він пахне, а кормовий – то тільки худобі, але ми раділи й тому, – розповідає Ксенія Гивівна.

Їли й макуху (лушпиння від насіння соняшнику, яке залишається після виробництва олії. Сьогодні макухою рибалки підгодовують і заманюють рибу).

– Баба на роботу ходила, десь на свинарник. Так у неї спідниця, а ось тут пришита така кишеня, і вона туди макуху ховала. А тоді  прийде і по жменьці нам дасть, усім трьом. Та що ж тої жменьки?, – згадує очевидиця Голодомору.

Щоби купити хоча б щось їстівне, продавали все, що мали, або ж міняли. Голодні люди були повсюди, тому готові були і на крадіжки, і на вбивства, і на канібалізм.

– Була корова, а як настав уже голод, то корова у хаті з нами разом була, коло столу прив’язана. Бо крали й витягали, хто що міг. Крали сильно. Жінка жила з чоловіком, дітей в них не було. Бандити її зачинили в скрині. Як вона вижила, я не знаю. Корову забрали, а ліс недалеко, за городами. Зарізали і розтягнули, – згадує Ксенія Гивівна.

– А ще як ми ходили в садочок, там була Наташа, дівчинка така повненька. І тої Наташки не стало в садочку. Не стало Наташки. Сусіди, що поруч жили, – а чи родичі вони, чи ні, того я не знаю, – вони її зарізали і зварили. А ті почали шукати і в горнятку знайшли вже варену. Тож нам наказували: якщо йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи ще щось, не йдіть ні до кого, не заходьте ні до кого, йдіть прямо. То ми боялися, – каже жінка.

Чи не найстрашніший спогад Ксенії Гивівни про той час – це смерть її найменшого братика Миколи, який тоді був ще немовлям. І хоча хлопчика годували коров’ячим молоком, його не вдалося врятувати, і дитина померла в усіх на очах. Але найстрашніше те, що смерть тоді вже починали сприймати як норму.

– Копали великі ями, там вони, на цвинтарі, де поховані ці померлі. То їх на купу складали, складали, доки повною не стане, і все. Вийшла на вулицю: “Ой, дівчата, а що у нас сталося, що таке? – Володя, братик помер”. Ніхто не плакав, нікому не було нікого шкода. Помер та й усе. Тоді ж і батько вмер. Підвода їде, збирає, і все. Ніхто не плакав, ніхто не міг, – згадує Ксенія Гивівна.