Як українська журналістика втрачала свободу

Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.

Вітаю! Мене звати Мирослава Гонгадзе, я працюю в журналістиці — українській та американській — уже понад 20 років. І сьогодні я розповім вам, із чого починалася українська журналістика і який шлях вона пройшла. Я особисто брала участь в цьому процесі від Дня незалежності України. Тому хочу розповісти вам моє бачення того, як ми опинилися в ситуації, в якій ми є сьогодні, коли українська журналістика є вільною, але, на жаль, не є незалежною.

Почну зі своєї особистої історії, тому що насправді за професією я не журналістка. Я завжди хотіла бути журналісткою, та мої батьки намагалась нав’язати мені те, що це дуже несерйозна, а головне — небезпечна професія, адже в Радянському Союзі журналістика — це пропаганда, тому завжди доводиться брехати. І коли я росла, завжди ставила собі запитання: що таке правда — те, що тобі розповідають у школі, чи те, що розповідають тобі батьки за обіднім столом, чи те, що ти чуєш по радіостанції, яку твій батько слухає ввечері? І це намагання зрозуміти, де вона, ця правда, тягнуло мене в журналістську сферу, посилювало бажання знайти відповіді на запитання.

Однак коли я вступала в університет, вирішила, що піду на юридичний факультет і здобуду серйозну професію. Я працювала юридичною консультанткою у Львівській обласній державній адміністрації, ще навчаючись в університеті. Та доля все ж таки привела мене до журналістики. Я познайомилась із Георгієм Гонгадзе, коли він переїхав до Львова з Тбілісі. В нього було шалене прагнення писати статті й розповідати українцям, що відбувається в його рідній країні. Але українську він знав погано, і я стала тим пером, яке писало те, що він казав. Нагадаю, що це був початок 90-х, не було комп’ютерів, це все писалося від руки на папері, але це був дуже цікавий досвід, тому що саме це мене втягнуло в процес журналістики.

Тоді у Львові ми відчували неймовірну наснагу, тому що було дозволено писати й робити те, що ми вважали потрібним чи вважали правильним. Розвалився Радянський Союз, не було жодних рамок чи обмежень. Це тривало до року 94-95-го, і цей час я називаю періодом повної свободи.

Мені важко оцінити, як це було на центральному рівні, тому що тоді я працювала на регіональному, але на той час у Львові утворилися декілька дуже цікавих видань. Одне з них — газета «Post-Поступ». З неї, можна сказати, починається друкована журналістика незалежної України. Цю газету створив Сашко Кривенко, і я мала задоволення і щастя почати працювати саме тут. Я працювала в інформаційному відділі, й моя робота полягала в тому, щоби збирати інформацію з наших регіональних кореспондентів. Я сиділа на телефоні й записувала інформацію, і ми це все друкували в газеті. Георгій писав для цього видання багато статей про Грузію.

Друкована журналістика все ж таки дещо обмежувала нас — ну, принаймні, так ми це бачили. І вирішили, що нам цікавіше буде працювати на телебаченні. Георгій мав камеру, і його батько був режисером. Він поїхав до Тбілісі робити документальний фільм про початок незалежності Грузії, про війну, про Тбіліське повстання, в якому Георгій сам брав участь. Фільм він назвав «Біль землі моєї»; привіз в Україну, монтував на УТ-1. Із цього фільму почалася наша робота на телебаченні.

Тоді на Львівському обласному державному телебаченні ми створили інформаційну програму, яка називалася «Монітор». Ми все робили просто з нуля: нам ніхто не казав, що робити, яким чином робити, де взяти гроші, та все ж таки нам удалось організувати свій продакшен. На той час Георгій вже почав займатися розслідувальною журналістикою. Тоді до нас прийшли вже зараз відомі Єгор Чечеринда та Євген Глібовицький. Ніхто з нас, окрім Єгора, не був журналістом, але це було наше покликання, і ми були захоплені цією справою.

І з часом, уже у 95-му році, Сашко Кривенко переїхав до Києва, і тут на базі американського проєкту Internews виник Міжнародний медіацентр. Це була величезна школа журналістики, перший серйозний телевізійний продакшен в Україні. Сашко запросив мене поїхати також. Я пам’ятаю, тоді у Львові я отримувала десь 20 чи 30 доларів, це була моя заробітна платня. Я приїхала до Києва й кажу: «Сашко, я готова», — а він: «Давай, приходь, я маю для тебе купу роботи, але, ти розумієш, в мене не буде тут великої зарплати. Я тобі можу платити лише 200 доларів». Я кажу: «Ну, ти знаєш, я думаю, що мені це все одно цікаво».

Так я приїхала до Києва до «ММЦ-Інтерньюз». І згодом, десь за місяць, приїхав Георгій. Ми поїхали в Сполучені Штати, повернулися і почали працювати в «ММЦ-Інтерньюз». Я працювала в інформаційному відділі, налагоджувала контакти, отримувала та збирала інформацію. Тоді багато журналістів «Post-Поступу» переїхали до Києва, зокрема мій колишній ментор і вчитель Андрій Квятковський. На жаль, він уже помер. Це він навчив мене журналістики.

Що було особливим в «ММЦ-Інтерньюз»? Це, знову ж таки, були початки: ніхто не знав, що робити, але тоді починалась ера інтернету. Я пам’ятаю, в нас було чотири комп’ютери і одна чи дві людини, приставлені до цих комп’ютерів. Ми їм давали запити, і вони лізли в цей якийсь «інтернет», шукали інформацію за цими запитами, потім на базі цієї інформації ми починали писати. Зібрали тоді багато молодих людей із Києво-Могилянської академії, які хоча б щось тямили в інформації й технологіях, бо вже навіть включити комп’ютер і зайти в інтернет — це були технологічні вміння найвищого рівня. Головними засобами нашої роботи був телефон, зв’язки і телефонні книжки. А інформацію я детально записувала на клаптиках паперу.

Георгій працював у програмі економічних новин «Параграф». Але згодом його це почало обмежувати, і він захотів зробити свою програму — «Вікна-Плюс». Вона виходила на регіональних телевізійних каналах, і це була перша у своєму роді політична аналітична програма. Тоді на «ММЦ-Інтерньюз» ми, якщо я не помиляюся, створили шість телевізійних продуктів різних напрямків. Серед них була щоденна телевізійна програма новин «Вікна». З «ММЦ-Інтерньюз» вийшла неймовірна кількість журналістів, які зараз керують телевізійними проєктами, стали ведучими, або прессекретарями президентів.

Згодом я почала робити репортажі. Перший свій репортаж я написала про грузинський театр, який приїхав у Київ. Знову ж таки, написала на аркуші паперу рукою. Прийшла до Георгія, він почитав це, сказав: «Лайно», — і в смітник. Я така засмучена, мені так погано; розумію, що просто писала штампами, і що взагалі не знала, як правильно це робити. Мені ще треба було багато вчитися для того, щоби зрозуміти, як правильно писати.

Проте згодом у мене таки був дуже шикарний досвід. Я мріяла бути міжнародною журналісткою, це мене цікавило найбільше. Постійно підтримувала контакти з Міністерством закордонних справ, збирала інформацію. І про всяк випадок завжди тримала свій закордонний паспорт у верхній шухляді стола. Я думала: «Ну, коли-небудь це станеться». В нас була програма «Вікна у світ» про міжнародну політику, яку вели Микола Вересень і Віталій Портников. Це були такі небожителі, до яких не можна було доступитися. Микола Вересень казав: «Я эту территорию обоссал, я сюда никого не пущу». Та стався момент, коли до мене прийшов Микола Княжицький, який був тоді керівником нашої структури, і каже: «Слухай, паспорт є?» — я кажу: «Як? Куди? Що?» — «Треба їхати в Югославію. Ні в кого зараз немає паспорта, всі повіддавали на візи. Паспорт є?». Кажу: «Так», — «Давай! Летиш в Югославію з Удовенком». Я просто: «Окей».

Це було моє перше закордонне відрядження. Початок 96-го року, перемир’я в Югославії. Це було неймовірне, круте відчуття. Бути там, у Югославії, в час війни й бачити цих людей викликало невимовне відчуття… Це була добротна, заможна країна, одна з найбагатших у колишньому соцтаборі. Бачити цих людей у таких обтертих речах, розуміти їхні страждання було нестерпно. Звичайно, я не була на лінії фронту, не бачила реальної війни, але жахливе кам’яне обличчя Мілошевича справило на мене тоді неймовірне враження.

Я приїхала до Києва, почала робити репортаж, щось там написала, Микола Вересень усе це прочитав, каже: «Лайно. Переписуй. Я хочу почути звуки цього міста! Я хочу понюхати запахи цих ресторанів! Що ти написала?! Переписуй! Або я сам напишу!». Але прийшов Віталій Портников, це був його випуск, і сказав: «Так, вона туди їздила — вона буде робити репортаж».

Паралельно я допомагала Георгію з його програмою «Вікна-Плюс». Тоді до влади прийшов Леонід Кучма, і це, скажімо прямо, було відчутно. Є один момент, який є вододілом між часом свободи в медіа та часом напівсвободи й цензури. Ще десь до 96-го року ми в принципі не відчували тиску, принаймні, в тих медійних структурах, де ми працювали, нам ніхто ніколи не казав: «Ви маєте висвітлювати події ось так». Не було ніякого ідеологічного підґрунтя, не було політичних зобов’язань.

Та цей момент все ж настав. Георгій робив свою програму «Вікна-Плюс», і він вирішив, що прийшов час зробити матеріал про «Кучма-клан». Це був матеріал про людей, яких Кучма привіз із собою з Дніпра, поставив на ключові посади в державі, користувався довірою і їхніми послугами, і таким чином творив систему, з якої, як Георгій вважав, є прямий шлях до узурпації влади. І він зробив репортаж, де перерахував усіх цих людей: звідки вони походять, що їм належить, і так далі. Цей сюжет вийшов у програмі «Вікна-Плюс», яка виходила на регіональних телевізійних каналах. Як виявилося, в цей час президент Кучма був на Закарпатті та випивав із керівниками місцевої влади. З якоїсь радості вони включили телевізор і побачили цей матеріал. Наступний ранок у нас розпочався десь о 07:30 із телефонного дзвінка. Я пам’ятаю, як Георгій взяв трубку і не міг зрозуміти, що відбувається. Микола Княжицький кричав у телефонну трубку: «Що ти наробив?!» — що він наробив? Нічого він не наробив. «Я завжди роблю такі матеріали, складні, з викликами», — «Ти взагалі уявляєш, що ти наробив?!» Георгія не звільнили з роботи, але він отримав догану. Зрозуміло, що Микола отримав певні меседжі з Адміністрації президента. Після цього всі програми Георгія до етеру переглядало керівництво. І з того часу в мене почався відлік напівсвободи, або, я би навіть сказала, цензури.

Тоді так само почалося творення так званого каналу СТБ, який ми зараз усі дуже добре знаємо. До мене прийшов Княжицький каже: «Значить, ти будеш у нас тепер керівником зв’язків з громадськістю нашого каналу», — кажу: «Яка громадськість? Про що ти? Нічого не розумію», — «Я хочу, щоб ти зайнялася промоцією. Ти будеш займатися промоцією нашого каналу». Так я мусила переходити з журналістики до піару. Звичайно, потім я знову повернулася в журналістику, вже коли переїхала до США, але був такий короткий період.

У кінці 96-го року почався процес розподілу «ММЦ-Інтерньюз». Американський грант закінчувався, і вирішили, що одна частина «ММЦ-Інтерньюз» буде неприбуткова, а інша — комерційна. Почалася криза, тому що в двох людей, які керували тоді «ММЦ-Інтерньюз», було два бачення напрямків розвитку. Один — це створити інформаційно-розважальний канал. Власне, більш розважальний, ніж інформаційний. А інший — робити суто інформаційний канал. Насправді майже весь продакшен «ММЦ-Інтерньюз» був заточений на творення інформаційного продукту, і робити розважальний канал було просто нелогічно для нас.

І тут почалася величезна криза. Прийшов інвестор Володимир Сівкович і вимагав, щоб канал був усе ж таки розважальним. Група людей на чолі з Георгієм вирішили, що вони на цьому каналі більше працювати не будуть. У 97-му році він покинув СТБ і створив центр розслідувальної журналістики. Я ж залишилася ще якийсь час на каналі й насправді творила першу телевізійну сітку, переробляла бюджети всіх програм із неприбуткових на потенційно прибуткові — тобто в принципі стояла на початках теперішнього телеканалу СТБ.

Після декретної відпустки назад у телевізійну журналістику я не повернулася, а пішла в політику. Георгій почав шукати собі прихисток, оскільки український медіапростір був уже практично закритий. У 98-99-х роках почалася жорстка цензура, і він як людина, яка не погоджувалася приймати заборони на висвітлення тих чи інших тем, ніяк не міг знайти роботу. Георгій перебивався якимись проєктами, працював на радіо «Континент», де мовили іноземні інформаційні служби, такі як «Голос Америки» і «Радіо Свобода». На радіо, оскільки воно було маргінальним і маленьким, ще дозволяли якесь інакомислення, а на центральних каналах уже все було контрольоване. Були ще друковані видання, такі як «Дзеркало тижня», але вони так само були досить маргінальними, тобто їх читали й дивилися один відсоток людей.

Ґія дуже хотів мати газету, але друкована газета — це дуже великі гроші. Тоді всі хотіли мати газету або телебачення. Що таке «інтернет-видання», ніхто не знав і не розумів. Тоді починали з’являтися політичні сайти, але вони були дуже простими. З Георгієм працювала моя добра подруга Людмила Фролова, а її чоловік працював у компанії, яка надавала послуги доступу до інтернету. Вони сказали Георгію: «Давай ми зробимо інтернет-сторінку». І Георгій такий: «Що? Яка інтернет-сторінка? Хто це буде читати? Це несерйозно».

Георгій уже за тих часів, у 1998-99 роках, був учасником руху проти цензури. Мало хто пам’ятає, але тоді почався тиск на регіональні медіа, наприклад, на львівську газету «Експрес». Перша акція протесту відбулась біля інформаційного агентства УНІАН; на ній усі наклеїли пластир на рот, Георгій зокрема. Тоді він написав відкритого листа проти цензури, зібрав під ним підписи понад сотні журналістів, вирішив їхати з ним до Сполучених Штатів і розповідати там, що відбувається. Адже тогочасна українська влада намагалася продемонструвати світові, що тут розвивається демократія, свобода, реформи, а тим часом відбувалася узурпація влади.

Кучма також якраз поїхав до США. Саме під час цієї поїздки один із людей Кучми сказав Георгію: «Ти граєшся з вогнем. Ти розумієш, на яку небезпеку себе наражаєш?» Це було попередження.

Та водночас Георгій поспілкувався з українською громадою США й побачив, який великий там інтерес до України, як мало ці люди знають про події в нашій країні. І вирішив, що саме інтернет-видання дасть іноземцям змогу зрозуміти, що відбувається в Україні.

Повернувшись, він створив «Українську правду» — у квітні 1999 року вона вже з’явилась у мережі. Читачів у видання було дуже мало, але на той час воно було революційним. Це був перший крок до свободи журналістського середовища в Україні. Я дуже щаслива, що «Українська правда» зберегла свою силу, виросла у величезний продукт.

Що було далі, ми знаємо. Георгія знищили. Цензура продовжувалась. Інтернет був єдиним вікном у світ для багатьох українських журналістів. Після вбивства Георгія ми намагались об’єднати журналістів, щоб дізнатися правду про його смерть. Тоді, як на мене, й почалось об’єднання українських журналістів. Коли після вбивства Георгія ми зібралися в «Інтерфаксі», одна журналістка сказала мені: «Для тебе це особиста справа, а для нас це професійне питання». Я відповіла, що поки вбивство їхнього колеги буде для них лише професійним питанням, їх знищать по одному, як знищили його.

Георгій не був першим, хто загинув за нез’ясованих обставин. Був Михайло Бойчишин, був Вадим Бойко, був Борис Дерев’янко і ще кілька журналістів, смерті яких ніхто не розслідував. Я поклялася, що розслідування справи Георгія не буде таким, як ці справи: я зроблю все, що від мене залежить, щоби знайти правосуддя в цій справі. Бо це правосуддя не лише для родини, не лише для мене — воно для всіх. Для журналістського середовища, суспільства, майбутнього України.

Сьогодні я можу сказати, що, принаймні, всі виконавці вбивства Георгія покарані. Замовники, звичайно, не сидять на лаві підсудних. Але цей процес завершиться для мене тоді, коли Україна справді зміниться. Коли зміниться ментальність, з’являться інституції, й ми побачимо ту країну, про яку Георгій завжди мрія.

Журналістика зараз — це зовсім інша історія. В неї зовсім інші виклики. Але головне, що ми почали дослухатись одне до одного, розуміти наші проблеми, й можемо якоюсь мірою розв’язувати їх разом. Звичайно, потрібно визволяти українські медіа з-під контролю олігархів, запроваджувати рівні правила гри. Ми живемо, на жаль, у парадигмі, яку створив Леонід Кучма — в економіці, політиці, медіа. Але я сподіваюся, що в наступний десяток років нам удасться створити ту країну, про яку ми всі мріємо.

Фото Євгенії Перуцької