"Коли повна зала – я відчуваю, що театр живе", − Назар Задніпровський

Назар Задніпровський – український актор театру, кіно та дубляжу, Народний артист України, представник четвертого покоління української акторської династії Ткаченко-Задніпровських. Уже чверть століття Назар виходить на сцену рідного Театру Франка, де зіграв понад 30 ролей. Дебютував у повному метрі з гри в комедії «Скажене весілля», яка стала культовою для українського кінематографа та встановила рекорди прокату.

У межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Назар Задніпровський розповів про зміни в індустрії, фільми, яких не вистачає, та улюблену сцену театру.

Ваша акторська кар’єра розпочалася ще за часів навчання в театральному інституті. Як вона розвивалася в розрізі усієї індустрії?

Уже будучи студентом 4 курсу, я отримав роль Панька в фільмі «Дорога на Січ», пізніше знявся в епізодичній ролі в «Чорній раді». Загалом у 90-х та й на початку 2000-х було непросто і через брак фінансування кіно знімалося вкрай рідко. Тож активної фільмографії за той період у мене не назбиралося. Але після 1996, коли я прийшов до театру, вже за рік грав свої перші ролі на сцені. Тоді й відбулася моя поява в «Білій вороні», де працював з батьком Лесем Задніпровським та з кумом Валерієм Астаховим. Це дало поштовх до впізнаваності та популярності, що для актора важливо, а актора-початківця – особливо.

Велику роль у цьому «поштовху» відігравали «плюси», які, по суті, стали осередком української культури на ТБ та запрошували до співпраці україномовних акторів-початківців, популяризуючи важливі меседжі. Хоч у той період зйомок було небагато, але дуже продуктивно йшли справи в театрі.

Після кризи 2008 року стало скрутно не лише в сфері економіки, а й в творчих галузях. На всі зовнішні проблеми наклалася особиста втрата – пішла з життя моя бабуся, Юлія Семенівна, що мені пережити було дуже складно. Я повернувся до активної діяльності лише наприкінці 2009 року, ставши учасником шоу «Велика різниця». Після цього глядач міг регулярно бачити мене на телебаченні, це стало своєрідним відліком.

Ваша бабуся, Юлія Ткаченко, також грала на сцені Франкового театру. Коли ви починали свою кар’єру, чи радилися ви з нею?

Юлія Семенівна була дуже мудрою та толерантною, вона завжди знаходила правильні слова та підхід до мене. Бабуся давала настанови, направляла мене, а я до неї чи не єдиної прислухався. На початках, вона завжди казала, що не хоче нічого нав’язувати, аби я міг сам відшукати свій спосіб існування на сцені. Вона дивувалася моїм імпровізаціям, а згодом, дивлячись на мене на виставах, казала: «Тільки нічого не додавай! От зіграв роль – все добре, і нічого не додавай. Це можна використати в інших ролях».

Пам’ятаю, як ми збиралися разом після вистави, аналізували гру, говорили про театр, про життя. Юлія Семенівна розповідала багато історій, ділилася своїм досвідом. Часом в таких розмовах засиджувались до пізньої ночі. Я вже тоді знав, що це найкращий час, який не повториться. За бабусею сумую неймовірно, її дуже не вистачає…

На сцені театру ви живете вже 25 років. Як протягом цього часу змінювався глядач?

На театр, як і на будь-яке мистецтво, впливає дійсність та дух часу. А так само як змінюється ритм життя нашого глядача, – змінюється і театр, це закономірний процес. Оскільки всі ми перебуваємо в шаленому ритмі, то змінилося і сприйняття глядача. Покажіть зараз виставу початку 90-х років – і вона вже навряд чи зацікавить публіку. Тобі потрібно швидко вживатися у роль, адже навіть часу на репетиції менше. Ніхто нині не дасть 9 місяців на підготовку нової вистави, як було раніше. Все має бути актуальним, своєчасним, а інакше – втрачається цікавість.

Як з кінця 90-х змінилося українське кіно? Які зміни спостерігаєте протягом цього періоду в індустрії?

Коли почали знімати кіно в уже незалежній Україні, то, звісно, багато в чому ще прослідковувався почерк радянської школи. І це відбувалося певний період, що закономірно для індустрії. Однак кіно – це мистецтво, яке постійно змінюється, як і театр. Бо трансформується епоха, змінюються глядачі. Приходить нове покоління режисерів, операторів, сценаристів та акторів. Нині на нашому ринку все більше тих, хто вже пройшли американську школу, рівняються на міжнародний досвід – і це добре.

Люди мають величезну кількість пропозицій, як проводити дозвілля, розважитись, відволіктись, тому кіно мусить відвойовувати своє місце. Можливо, саме тому, якщо говорити про масове кіно, акцент роблять на екшн, адже глядач потребує ще більше видовищ. І ця тенденція найперше спостерігається в Голлівудському кіно і, звісно, кіноіндустрії в різних країнах не можуть не зважати на це.

Українська індустрія наразі шукає свій шлях, адже ми не так давно почали активно розвиватися. З огляду на весь період, починаючи від 1991, останні 7-10 років стали визначальними і знаковими для нашого кіно. Сподіваюся, що далі буде ще краще. У театри приходить нова хвиля акторів, відбувається становлення нових майстрів. Театр та кіно переживають омолодження, а це – запорука змін.

Однак, попри такі швидкі нові віяння, важливо, що поруч з нами працюють, творять і продовжують ділитись досвідом майстри старої школи, наші корифеї. Так, часи змінюються, але талант і покликання вони не здатні нівелювати. У нас є ті, на кого можна рівнятись, в кого можна вчитись – і це головне.

Про майстрів сцени і нашу творчу спадщину. Свого часу вам пощастило працювати з легендарним Богданом Ступкою. Що пригадується з того періоду, які історії?

Знаєте, я думаю, що ми й досі відчуваємо цю втрату. Є доволі популярна фраза про те, що «незамінних немає», але в цьому випадку абсолютно зворотна ситуація − таких майстрів і таких людей, яким був Богдан Сильвестрович, більше немає. Я бачив його в дії, в роботі – це надзвичайне щастя. Звісно, можливо і наше покоління акторів колись стане для наступників майстрами, та це вже буде інша історія. Покоління акторів Ступки, моєї бабусі – це інша школа, інше сприйняття.

Українське кіно наразі відроджується. Як думаєте, що стало відправною точкою цього періоду?

І я, і всі мої колеги по сцені знаємо одне – все, що відбувається хорошого в сучасному кінематографі – все це не відбулося б без зрушень, навіяних Революцією Гідності. Вона стала точкою відліку для змін практично в усіх сферах нашого життя. Якби цього не трапилося, до нас і досі завозили б московські гроші, вирішували все їхні режисери, а в головних ролях знімались би московські актори, диктуючи нам свої умови. А наші талановиті актори й досі грали б охорону, міліціонерів і «кушать подано».

Усе почалося з 2014-го і протягом цих років глядач відкрив для себе хороших режисерів, блискучих операторів, цікавих акторів. І нехай ми почали все з маленьких бюджетів, проте щороку вдосконалюємось, індустрія набирає обертів. Чого лише варті наші нагороди на міжнародних кінофестивалях останніх років.

Єдине, від чого стискається серце і що важко прийняти, що все це далось нам такими зусиллями. І ми досі втрачаємо людей на фронті...

Чого, на вашу думку, бракує українському кіно? Яких українських фільмів вам хотілося б бачити більше?

Ми маємо свою, унікальну історію, і я дуже сподіваюся, що попри тренди і хайп, людям рано чи пізно захочеться красивого та справжнього кіно. Бо те, що кіно було і буде жити – це очевидно, головне, як воно впливатиме на глядачів, які цінності культивуватиме.

Звісно, кіно має бути різним: експериментальним, урбаністичним, документальним тощо. Але я за те, щоб українське кіно, яке створюється для широкої аудиторії, яке має збирати мільйони глядачів і рекордні касові збори, все ж було зі смаком і переймало кращі світові традиції. Знімається чимало, але, мені здається, що зараз важливо приділити більше уваги комедіям, зробити акцент на сатирі, на гуморі. Мені хочеться, аби наші глядачі, особливо наша молодь, приходили в кінотеатри на хорошу, якісну українську комедію. Я хотів би, щоб все було так, як говорив Богдан Сильвестрович: «Мистецтво повинно бути на каблучок вище». Кіномистецтво має розвивати і збагачувати нас, а тому таких фільмів у нас має бути більше.

З ким з режисерів вам хотілося б попрацювати?

Я працюю в найкращому театрі, тож нехай найкращі режисери приїжджають до нас. Звісно, 75% нашого репертуару – це класика, за чим і йде глядач до Театру Франка. Але також у нас є місце експериментам та різносторонності.

Щодо кіно, то мені пощастило, бо я знімався і знімаюся з найкращими режисерами України. Хотів би ще попрацювати з Ахтемом Сеітаблаєвим.

Чи хотіли б ви, аби діти продовжили вашу акторську династію?

Це моя велика мрія! Адже вони були б уже п’ятим поколінням акторів Ткаченко-Задніпровських. Я дуже цього хочу, аби синочок чи доця також були у цьому мистецтві, але тут вже як Бог дасть. У кожного своя доля і головне, щоб вони були хорошими людьми.

Зараз Михайлик уже у 8-му класі, це якраз той вік, коли починають задумуватися про майбутню справу. В сучасних дітей, звісно, популярними та модними є нові професії, особливо ІТ. Але я поки кажу: «Ти лише задумайся: комп’ютери – це добре, але п’ятим актором Задніпровським ти можеш бути унікальним». Не наполягаю, не тисну, але даю привід задуматися, придивитися.

У такій емоційній та творчій справі життя, що вас надихає та наповнює?

Надихає однозначно глядач. Нічого кращого в житті немає, ніж вдячність глядачів. Публіка, оплески, вигуки залу, квіти – це просто ейфорія. З пандемією я відчув, яка це колосальна різниця, коли наповненість залу складає 30%, а коли – 70%. Бо коли театр переповнений, люди аплодують, співпереживають, думають, і всі ми тут і зараз, в моменті. Тоді я відчуваю, що театр живе, дихає – і це окриляє та наповнює понад усе.