Василь Коваль: Люди заслужили, щоб перенести у Тисовець трішки Європи

Якщо глибоцьку Волоку називають «Весільною столицею України», то Тисовець без перебільшення можна величати «Свічковою столицею». Річ у тому, що тут на початку нового тисячоліття чи не на кожному обійсті займалися виготовленням свічок  –  весільних, церковних, звичних побутових. З часом цей бізнес у Тисовці перестав приносити попередні доходи, тому чимало підприємців згорнули діяльність. Але, як зазначають у селі, якщо у державі знову стануться перебої з електропостачанням, люди повитягують з комор нехитре обладнання й відновлять виробництво свічок.

То чим сьогодні у Тисовці заробляють на утримання родин? З яких джерел наповнюється сільський бюджет? З цих запитань розпочали розмову із керівником Тисовецького старостинського округу Великокучурівської територіальної громади Василем КОВАЛЕМ.

За 10 кілометрів від обласного центру розкинулося село, яке заслуговує на окремий туристичний маршрут  

Об’єдналися і не пошкодували

– Сьогодні у вашому селі храмове свято, люди вшановують пам’ять святого великомученика Дмитрія Солунського. Розкажіть, пане Василю, про цю традицію, чим знамените ваше село?

– Село Тисовець, перша писемна згадка про яке датується 1421 роком, розкинулося на берегах річок Дереглуй і Тисовець. Його унікальність полягає у тому, що мешканці протягом століть ретельно зберігають народні звичаї і традиції. Достеменно відомо, що найстарішими будівлями села є місцевий православний храм на честь святого Дмитрія Солунського, який силами громади звели ще 1892 року, а ще школа та приміщення залізничної станції, котрі теж споруджено за часів панування на Буковині Австро-Угорської імперії. Люди у нас побожні, тому щороку 8 листопада вшановують пам’ять святого Дмитрія Солунського. В цей день приймаємо багато гостей із навколишніх сіл, у храмі священники правлять урочисту літургію. Що стосується назви, то її село «позичило» у червоних дерев – тисів, що рясно росли колись на цій території. Біля урочища Тисовий яр на берегах Дереглую зберігся єдиний в Україні вид рідкісного дерева – тис ягідний, що належить до хвойних порід і росте досить повільно – аж 3-4 тисячі років. Найстарішим деревам в цьому урочищі – майже 500 літ. Ну і насамкінець, наше село прославила на весь світ відома поетеса Анна Дущак.

– І ось таке історичне село не стало центром, а влилося до об’єднаної територіальної громади на чолі з Великим Кучуровим. Чи всі мешканці села підтримали згуртування?

– Зізнаюся, я й сам спочатку був проти об’єднання. Мені односельці двічі з 2006 року довіряли очолювати громаду села. До того за кордоном, зокрема у Бельгії та Німеччині, набув певного досвіду, побачив, як там живуть люди та діють органи місцевого самоврядування. Мав твердий намір перенести трішки Європи у Тисовець. Мені сподобалося, що в європейських країнах всі населені пункти яскраво освітлені, й навіть вздовж автобанів горіло світло. А у нас не було його навіть на головних вулицях. Отож, ми одні з перших у районі на центральних вулицях провели світло й встановили економні лампи. Сприяло те, що були нічні тарифи. Люди охоче  співфінансували проєкт. Хоч і вкладали власні кошти, але бачили результат. В ті ж часи підвели природний газ до села. Будівництво газогону тривало з 2003-го по 2006 рік. Не всі односельці вірили у щасливе завершення задуму. Адже труби вели ярами, горбами за десяток кілометрів через села Бобівці, Старі Бросківці та інші до Тисовця, Снячева та Великого Кучурова. Це, звісно, мала б робити держава, очільники якої багато говорили про поліпшення життя звичайних громадян. Але то були тільки порожні обіцянки. Тож кожна родина з двора тоді здавала певну суму гривень, еквівалентних 600 доларам США.  І зробили це – села зажили новим життям. В перший рік вдалося газифікувати до 70 відсотків господарств Тисовця. Решта обійсть поступово під’єднувалася до мережі. До речі, зараз треба не менше двох тисяч доларів, щоб завести блакитне паливо до хати. Газовики деруть шалені гроші за свої послуги. Мусимо платити також за доставку газу, хоча селяни на власні кошти купували труби, згини, наймали техніку для риття траншей, нерідко вручну копали шанці… Але монополіста це не цікавить. Їм аби побільше здерти з людей, які ледве виживають.

Як бачити, все, що робилося, завдяки односельцям. Сільська рада була дотаційною, грошей не вистачало навіть на нагальні потреби. І тут держава запропонувала об’єднатися, пообіцяла вигідні умови.

– І це вас підкупило, пане Василю?

– Великокучурівську об’єднану територіальну громаду утворено у рамках адміністративно-територіальної реформи 2015 року однією з перших у краї. До складу громади ввійшли Великокучурівська, Снячівська та Тисовецька сільські ради Сторожинецького району, які 27 липня 2015 року прийняли рішення про добровільне об'єднання. А вже 14 серпня утворення громади затвердила сесія Чернівецької обласної ради. Головою громади обрали Василя Тодоренчука. У нашому селі утворився старостинський округ, який мені довірили очолити. Відтоді минули шість років і я запевняю вас, що реформа пішла на користь. Принаймні, не шкодуємо, що об’єдналися.

У планах – звести школу

– Як змінилося життя після об’єднання? Що змінилося?

– Чи не відразу громада відчула переміни. Змінився принцип наповнення бюджету. Нам залишалися надходження з податку на доходи фізичних осіб, акциз. Було надано державні субвенції на розвиток сільської інфраструктури. З самого початку взялися за створення пристойних умов у сільській амбулаторії. Утеплили будівлю, поміняли вікна та двері на енергозберігаючі, перекрили дах, влаштували  внутрішні туалети тощо. Зараз там трудяться два сімейні лікарі, є маніпуляційний кабінет, приймає людей стоматолог.

Відтак взялися за дороги. В Тисовці майже 70 кілометрів комунальних доріг. Вони були у жахливому стані. Тож ми зробили водовідведення, загравіювали навіть до найвіддалених хуторів. Ось треба ще зробити дорогу до Сторожинця. Вона в аварійному стані. Тому будемо просити, щоб її внесли до переліку об’єктів програми «Велике будівництво».

Неможливо обминути й сільський осередок культури. Торік і нинішнього року там утеплили фасад, зробили значну частину внутрішніх ремонтних робіт, перевели відділення пошти з другого на перший поверх, створивши сприятливі умови для маломобільних верств населення села.

– Чи вдалося приділити увагу місцевій школі, бо знаю, що там є неабиякі проблеми, пане Василю?

– Про цю проблему знають чи не всі в області. Зараз школу відвідують 358 дітей. Однак навчаються вони у трьох різних корпусах, де санітарні норми не витримують жодної критики. Був час, коли довелося виділити навіть одне приміщення у сільській раді під клас. Бо торік, наприклад, у школі був один перший клас, цьогоріч набрали два. Говоримо про Нову українську школу, та умов для цього не можемо створити. У нас немає змоги навіть налагодити кабінетне навчання – бракує приміщень. Отже, нова простора школа вкрай необхідна. На її будівництво потрібно 136 мільйонів гривень. Бюджет територіальної громади одноосібно не потягне реалізацію цього проєкту. Та громада готова співфінансувати. Проєкт будівництва був готовий ще 2010 року. Відтоді вже два рази проводили експертизу, оскільки змінюються будівельні норми і правила, коригування проєкту. Нам вдалося заощадити певні кошти на спорудження спортивного залу на подвір’ї школи. Плануємо звести ще й кілька приміщень для класів, аби якомога більше дітей зібрати в одному місці. Це – перше. По-друге, учні, котрі хочуть здобути середню освіту і відтак поступити у вищі навчальні заклади, після закінчення нашої дев’ятирічки переводяться у Великий Кучурів, Червону Діброву. Чимало батьків возять дітей до Чернівців.

– А для дошкільнят? Адже Тисовець ледь не єдине село в краї, де немає власного дитячого дошкільного закладу.

– Справді, дитячого садочка у селі взагалі немає. Батьки возять дітей у дошкільні заклади Великого Кучурова, Снячева, Чернівців. Будівництво нової школи значно пом’якшило б цю проблему. Адже нині у селі від 0 до 6 років є майже 300 малят. Між іншим, у Великому Кучурові теж є черги до дитячої установи. Встановили черги для пільгових категорій населення, першочерговиків тощо. Одне слово, якщо вдасться звести новий навчальний заклад у нашому селі, то існуючі приміщення старої школи переобладнаємо під дошкільний заклад і цим усунемо проблеми. З цим не слід затягувати – динаміка у селі позитивна. Щороку народжується чимраз більше дітей, які завтра-післязавтра попросяться у дитячий дошкільний заклад.

– Ми згадували про поетесу, світлої пам’яті Анну Дущак. Чи відкриєте музей на обійсті відомої односельчанки?

– Ми давно планували відновили обійстя Ганни Дущак, душа якої відлетіла у кращі світи 2010 року. Торік з бюджету виділяли дещицю коштів, але їх було недостатньо. Цього року голова громади Василь Тодеренчук доручив мені особисто займатися реконструкцією обійстя поетеси. На це виділили майже 800 тисяч гривень. Хата в Анни була старенька. Отож ми її полагодили, дах вкрили дранкою. Поміняли вікна і двері. Викопали ставочок, про який так мріяла Аня. Обгородили господарство новим парканом. А до будинку зробили метрів 200 нормальної дороги. За хатою доглядають родичі Ганни – племінник з дружиною, які там живуть. Вони, власне, й будуть хранителями музею. Між іншим, місцевій школі дали ім’я Ганни Дущак.