Бубамара: сонечко, яке принесло боснійським дітям багато щастя під час війни

Бубамара: сонечко, яке принесло боснійським дітям багато щастя під час війни.

ua розповідає історію унікальної футбольної школи.

Під час облоги Сараєва журналісти CNN взяли інтерв’ю у літньої пари, яка мешкала на 15-му поверсі однієї з будівель у центрі столиці Боснії.

Папараці звернули увагу на чоловіка, котрий на тріскучому морозі розпилював дошки власного балкону на дрова.

Ось що довідалися журналісти.

Чоловік був сербом, а дружина– хорваткою.

Але вони любили Сараєво, тому і витримали облогу.

Це було схоже на диво, що під час громадянської війни, спричиненої етнічними та релігійними відмінностями, вони залишилися в місті, що вважалося мусульманським.

Чоловік та жінка називали себе сараєвцями, а не сербом і православним, чи хорваткою і католичкою.

Історія пари настільки розчулила журналістів, що вони вирішили повернутися та зробити їй цінний подарунок.

Папараці знову піднялися на 15-й поверх, тримаючи в руках кілька в’язанок дров.

Отримавши безцінний подарунок, літні люди заплакали.

Однак на цьому історія не закінчилася.

Коли війна нарешті завершилася, узи Гіменея виявилися слабшими, аніж нова реальність, яка запанувала в країні, коли гармати замовкли.

Жінка повернулася у Хорватію, залишивши чоловіка в Сараєво.

Він не уявляв свого життя без дружини, з якою пройшов через всі жахіття війни.

Чоловік вийшов на балкон, який колись майже розібрав на дрова, подивився на зруйноване місто, вулицями котрого колись гуляв разом з коханою, і стрибнув у порожнечу.

Його тіло спричинило жахливий звук, вдарившись об землю...

Футбольна школа Бубамара, яка пережила війну, також не витримала суворої боснійської реальності….

З навколишніх пагорбів на Сараєво падають тисячі мінометних мін.

На вулицях майже цілодобово тривають бої.

Під час облоги Сараєва на околицях міста діяли так звані табори зґвалтувань, в яких серби знущалися над боснячками.

Кожен день приносив десятки нових жертв.

До єдиного джерела чистої питної води в місті вела сумнозвісна Алея снайперів – подолання якої було рівноцінне чуду.

Нею безстрашно ходили маленькі хлопчики, щоб потрапити в школу Бубамара, в якій вони грали в футбол.

У Сараєво в середині 1990-х гра була життям.

Засновником Бубамари (у перекладі “Сонечко”) став Предраг Пажич.

Він зупинився на цій назві, оскільки на Балканах вважається, що божа корівка приносить щастя.

І дійсно під час війни Бубамара подарувала багато приємних митей.

Предраг був однією з легенд ФК Сараєво, яке в 1985 році тріумфувало в надпотужному чемпіонаті Югославії, залишивши з носом Хайдук, Партизан та Црвену Звезду.

Пажич їздив на чемпіонат світу 1982 року.

Щоправда, відсидів в Іспанії на лаві запасних.

Згодом Пажич два роки проведе у Штутгарті.

Після того як Предраг повісив бутси на цвях, він відкрив власну художню галерею Леонардо, яка суттєво похитнула стереотип про футболістів, як некультурних, безграмотних та неосвічених людей.

Предраг довів, що може не лише відрізнити Моне від Мане, а й набагато більше.

“В екс-Югославії існувала велика проблема з молодими футболістами, які, отримавши великі гроші, часто пускалися берега.

Коли вони завершували кар’єру, то вкладали останні кошти в бізнес.

Але, не маючи голови на плечах, миттєво опинялися біля розбитого корита.

Я пам’ятаю, що тоді у кожному місті існувало чимало кафе чи барів з “оригінальними” назвами “Одиничка”, “Двійка”, “Трійка”, “Четвірка” і т.

У залежності від того, який номер носили їх власники на спині.

Ці заклади зникали так само швидко, як і з’являлися”.

“У дитинстві я мав хист до малювання.

Мої роботи часто перемагали на усіляких шкільних конкурсах.

Тому вчитель малювання переконував мене приділяти більше часу мистецтву та поступити в університет.

Однак серцю не накажеш, тому я вибрав футбол.

Але продовжував цікавитися прекрасним.

Тому, відклавши трішки грошенят, вирішив згадати свою любов до мистецтва та відкрити галерею.

Цим я хотів підкреслити, що завжди займався тим, що мені подобалось.

Коли ти маєш можливість половину життя проводити на роботі і тобі в кайф те, чим займаєшся – тебе можна назвати по-справжньому щасливим”, – згадував Предраг.

Однак Пажич недовго насолоджувався життям.

У 1992 році в Боснію прийшла війна.

Якісна кар’єра принесла Предрагу десятки корисних контактів.

Коли розпочалася війна, знайомі телефонували йому і казали: “Ти ж розумний і знаєш, чим усе закінчиться.

Забирайся з цього пекла”.

Проте Пажич до останнього не вірив, що одні люди можуть вбивати інших через релігію чи політичні погляди.

“Коли Сараєво почали оточувати, мені пропонували піти разом з силами НАТО.

Але я не міг покинути, місто, в якому народився.

Я вважав своїм обов’язком залишитися в Сараєво.

Адже саме в цьому місті я сформувався, як людина та кумир тисяч людей.

В мене ніколи не виникало думки залишити Сараєво.

Як футболіст я відвідав десятки міст.

В одних я бачив церкви, а в інших – мечеті.

Тоді у нас все було чудово.

Я завжди повторював, що Сараєво – єдине місто на землі, де під час прогулянки ти можеш побачити поряд церкви, мечеті та синагоги.

У своїй квартирі я з одного вікна чув дзвони, а з іншого – заклик муедзина до молитви.

Я православний, а моя дружина католичка.

Наша донька вийшла заміж за мусульманина.

І ми завжди цьому раділи”.

“Я гордився тим, що Сараєво було містом усіх кольорів веселки, де змішалися Схід та Захід.

Та гордився тим, що релігія ніколи не була для нас бар’єром.

На жаль, на початку 90-х все різко змінилося.

Коли розпочалася громадянська війна, я ні на секунду не задумувався про втечу.

Я одразу поставив собі запитання: “Що я можу зробити для рідного міста?”.Зрештою я вирішив створити футбольну школу.

Це був спосіб показати, що, незважаючи на війну, життя продовжується.

В ефірі однієї з радіопередач я виступив з анонсом: “Предраг Пажич відкриває академію майбутніх чемпіонів у Сараєво”.

Спочатку я гадав, що ніхто не прийде і розраховував максимум на 6-7 хлопців.

Коли ж побачив у спортивній залі 200 дітей, у мене ледь не відпала щелепа.

Там були мусульмани, хорвати, серби.

Назовні вбивали через різницю у віросповіданні.

Я ж навчав дітей, що саме вона робить нас сильнішими.

Вони мали думати, як команда”, – розповідав Предраг в одному з інтерв’ю.

У школу міг прийти кожен охочий: релігія, колір шкіри та політичні вподобання тут не мали жодного значення.

В уявленні Предрага Бубамара мала нагадувати ту країну, якою була Югославія до початку війни.

Божа корівка видавалася чимось сюрреалістичним.

За вікнами йшла кривава війна, а Пажич з колегами турбувалися, де взяти м’ячі та про те, щоб з паркету в спортзалі не стирчали цвяхи.

Предрагу навіть вдалося досягнути, на перший погляд, нереального.

В уяві хлопчаків слово “снайпер” асоціювалося не з вбивцями, які щодня відправляли на той світ десятки людей, а з Стоїчковим та Ромаріо.

“200 – це дійсно фантастичне число.

Якби Бубамара розташовувалась на околицях міста, захована від куль та снарядів.

Але ні.

Школа була у дев’ятому колі пекла.

Ми займалися у спорткомплексі Скендерія, який знаходився поряд з вулицею Zmaja od Bosne, яку тоді ніхто так не називав.

Всі використовували страшну назву “Алея снайперів”.

На ній стояли десятки висотних будівель, які слугували чудовою засідкою для стрільців.

Згідно з офіційними даними, у 1995 році на Алеї снайпери поклали 225 людей, з них близько 1/4 становили діти.

Вкрай небезпечним вважався міст через річку Міляцка, котрий потрібно було подолати, щоб потрапити на тренування.

Дивовижно, але снайпери не підстрелили жодного хлопця, що йшов у Бубамару.

Мабуть, футбольний бог захищав їх”.

“Батьки моїх вихованців часто брали участь у боях, стоячи по різні сторони барикад.

Ми чули звуки падаючих снарядів, постріли снайперів, але завдяки футболу ми на кілька годин забували про усі ці жахіття.

Під час матчів ніколи не було жодних проявів агресії.

Діти допомагали мені пережити ті страшні дні.

Коли хлопчаки розповідали про свої плани на майбутнє, що вони хочуть стати зірками футболу; я зрозумів, що спорт лікує від усього лихого.

Футбол не залишав місця ненависті.

Це додавало мені сил під час війни”, – згадує Предраг.

Історія Пажича показує, якими кардинально різними шляхами можуть піти люди, котрі нещодавно працювали для єдиної мети, в скрутну хвилину підставляючи плече одне одному.

У 1980-х, коли Предраг грав за Сараєво, там він зустрів чоловіка, який назавжди вписав своє ім’я в історію.

Хоча було б набагато краще, якби він цього не робив.

Цим чоловіком був Радован Караджич, екс-президент Республіки Сербської в Боснії.

Зараз цей монстр відбуває довічне ув’язнення за злочини проти людяності.

Радован хотів очистити Боснію він мусульман.

Саме Караджич стоїть за різаниною у Сребрениці.

Там з 13 по 22 липня 1995 серби знищили 8 000 мусульман.

Це найбільше масове вбивство у Європі після закінчення Другої світової.

Колись засновник Бубамари знав цього негідника з іншого боку.

Караджич, випускник Сараєвського університету (як один з кращих студентів він навіть проходив практику в Колумбійському університеті), працював у клубі психологом.

“Метаморфоза, яка трапилася з Радованом, шокувала мене.

Для мене це – двоє різних людей.

Караджич з ФК Сараєво і Караджич-вбивця.

Раніше він працював з нами та вчив роботі в команді.

24 гравці, різних вірувань та національностей: Радован переконував, що лише завдяки єдності ми зможемо досягнути успіху.

“Один за всіх і всі за одного” – таким був його улюблений слоган.

А потім, коли Караджич здобув владу, то почав говорити протилежне.

“Є лише один народ та одна релігія”.

Тоді Радован показав своє справжнє обличчя і воно виявилось жахливим.

Мабуть, я ніколи не знайду відповіді на запитання, чому він настільки змінився.

Де подівся той добрий чоловік, який раніше читав нам свої романтичні вірші про кохання боснячок та сербів (До речі, Караджич свого часу опублікував кілька непоганих збірок)”, – розповідає Пажич.

У повоєнні часи Бубамара стала своєрідним реабілітаційним центром для дітей, що постраждали під час конфлікту.

Ми допомогли багатьом хлопчикам залікувати душевні рани.

Спорт вкотре довів, що може бути панацеєю від усіх бід.

У 1996 році в Сараєво з’явилися представники Інтера.

Тоді президент нероадзурі Массімо Моратті запустив проект, який підтримував дітей, які займалися футболом у європейській глибинці.

Італійський клуб виділив Предрагу кількох тренерів, сотні футбольних м’ячів та комплектів форми.

І досі в Сараєво можна побачити дітлахів, які гасаютьу залатаних чорно-синіх футболках.

“У середині 1990-х ми разом з міланським Інтером організували комп’ютерну школу.

Італійські друзі купили нам 20 комп’ютерів.

Тоді усі наші вихованці пройшли чотири курси та отримали базові навички роботи з ПК.

З висоти сьогодення це, мабуть, видається сумнівним досягненням.

Але не забувайте що тоді на цілу Боснію було близько 20 комп’ютерів.

Не думаю, що їх хтось мав, окрім нас.

Згодом ми організували в Бубамарі уроки плавання, катання на ковзанах та музики.

Також наші випускники закінчили курси англійської мови.

Не забували ми й про дітей з особливими потребами.

У збірній Югославії я колись грав з Даміром Десницею, він один з небагатьох глухонімих, який виступав на топ-рівні.

Я знав наскільки Дамір любив футбол і не хотів, щоб подібні діти залишались осторонь від гри”.

До речі, про Десницю.

У Кубку УЄФА 1984/85 Рієка Даміра в домашньому поєдинку нокаутувала мадридський Реал 3:1.

У матчі-відповіді бельгійський арбітр Шутерс відверто тягнув королівський клуб.

Реал забив перший гол з сумнівного пенальті на 67-й хвилині.

Тоді суддя не обмежився лише одинадцятиметровим.

Він також вилучив футболіста хорватської команди.

Далі – більше.

У наступні 10 хвилин ще двоє гравців Рієки побачили перед собою червоне світло.

Особливо скандальним стало вилучення Десниці.

Перший гірчичник Дамір отримав, тому що не зупинив гру, коли суддя дав свисток.

А другий за те, що “вилаяв” суддю.

Іспанці забили ще два голи у ворота обезкровлених хорватів.

Мадридська преса захоплено писала про “Диво на Бернабеу”.

А югославська преса саркастично парирувала: “І дійсно чудо.

Де ще німий міг розмовляти, як не в головному футбольному храмі, Сантьяго Бернабеу”.

Вихованці Пажича змогли трішки побачити світ.

Вони брали участь у міжнародних турнірах в Італії, Нідерландах та Іспанії.

Інтер організував зустріч хлопчаків з Роберто Баджо та Джачінто Факетті.

Проектом зацікавився й Ерік Кантона, котрий у 2013 році зняв про Бубамару першу серію своєї програми “Футбольні Бунтівники”.

Жодному з вихованців Пажича не пощастило виступити на чемпіонаті світу 2014 року.

Хоча Ервін Зуканович був дуже близьким.

Його викликали у тренувальний табір збірної в США, проте захисник туди так і не потрапив, через проблеми з візою.

Ервін звинуватив у своїх проблемах боснійську футбольну асоціацію, яка, не витримавши критичних стріл на власну адресу, просто виключила Зукановича зі списку претендентів на поїздку до Бразилії.

“Після війни в усіх великих містах Боснії почали відкриватися філії Бубамари.

Для нас ніколи не мало ніякого значення, ким є діти: босняками, сербами чи хорватами.

Часто організовуючи турніри ми потрапляли з мусульманського регіону в православний чи католицький.

Знайомлячись, хлопчики починали товаришувати та вчилися приймати різноманіття.

І найприємніше, що їх батьки також брали приклад зі своїх дітей.

На перший погляд, я говорю банальні речі.

Однак в нашій країні це дуже важливо”.

“За роки роботи в Бубамарі я познайомився з тисячами чудових дітей.

Не всі хлопці, які закінчили школу, зробили успішну кар’єру.

Багато з них стали лікарями, вчителями, юристами.

Я радий, що мені вдалося розкрити їх найкращі якості.

У Боснії старше покоління часто нарікає, мовляв, молодь лінива та апатична.

Насправді це зовсім не так.

Просто країні плювати на молодь.

Через це юнаки часто стають на хибну стежку та мріють про кримінальну кар’єру”, – ділиться наболілим Пажич.

“Предраг навчав нас не лише як грати в футбол.

Він зробив для усіх нас набагато більше – навчив бути Людьми, – розповідає випускник Бубамари, тренер Адін Ферхатович.

На жаль, Божої корівки більше немає.

Школа, що вижила під час війни, не змогла протистояти захланним боснійським чиновникам.

З 2001 року вихованці Пажича тренувалися на полі неподалік від аеропорту в Іліджі.

Цей комплекс колись належав югославській фірмі, котра канула в Лету у 1980-х.

Після закінчення війни у Боснії ніхто не переймався такими дрібницями, як право власності.

Тож Пажич блискавично зайняв порожнє місце, яке видавалося йому ідеальним для школи.

Предраг, закотивши рукави, взявся за роботу.

Він вклав у цей комплекс близько 250 000 євро, завдяки чому тут з’явилися три надсучасні поля, на яких тренувалися діти.

“Муніципальна влада пішла нам назустріч і для того, щоб легалізувати статус моєї школи, попросила сплачувати чималеньку оренду.

Що я з радістю й робив.

Адже ніколи не мав відбою від дітей.

І чого гріха таїти, непогано заробляв”.

Однак свято недовго було на вулиці Пажича.

У квітні 2014 року мер Iліджі, член партії демократичної дії, Сенаїд Меміч наклав свою лапу на такий ласий шматок землі.

Міський голова заявив, що Предраг незаконно зайняв цю територію та викинув його звідти.

Ворота школи зачинили, а об’єкт почали охороняти озброєні до зубів солдати.

“Коли нас вигнали, то поля одразу почав використовувати ФКСараєво.

У цьому була якась зла іронія.

Мій екс-клуб, фанати якого завжди молилися на мене, забрав те, над чим я працював роками.

Вони й раніше не відзначалися фейр-плей.

Сараєво вкрав в мене п’ятьох тренерів та регулярно навічно позичав вихованців Бубамари, не платячи за них ні динара”.

“Мене виселили, тому що моє ім’я Предраг.

Якби я був босняком, а не сербом, Бубамара й досі б існувала.

Це не вперше коли ПДД ставить палиці мені в колеса.

Тут вся справа у політиці а не в футболі.

Логічно, що Меміч і Ко віддали нашу базу ФК Сараєво.

Адже його політична сила має тісні зв’язки з моїм колишнім клубом.

Я намагався домовитися з Сараєво, проте це нагадувало товчіння води в ступі.

Вони прикидалися, начебто не знають мене.

Я так і не отримав відповіді на жодне зі своїх питань”, – зі сльозами на очах розповідає Пажич.

Предраг протягом кількох років намагався боротися з клубом, якому колись належало його серце, але що міг зробити один чоловік проти бюрократичної машини та босів однієї топ-команди Боснії”.

“Шкода, що мені ніхто не допоміг врятувати школу.

Нашу країну зруйнували політки.

Саме “завдяки” ним ми живемо у злиднях.

Спершу вони використали війну, щоб набити власні кишені, потім провернули подібний фокус у 2014 році, коли жахлива повінь прийшла у нашу країну (Вона забрала 40 людських життів.

А сотні тисяч людей залишилися без даху над головою.

Місцевий уряд заявив, що шкода від повені перевищила збитки від війни).

Ця катастрофа стала для наших політиків справжнім даром небес.

На повені вони відмили мільйони, збудувавши кілька нещасних халуп.

І, до того ж, отримали тисячі голосів від вдячних виборців.

Чесно кажучи, я втратив надію.

Мабуть, кожна країна заслуговує тих політиків, яких має.

Добре, що в мене залишилася галерея.

Хоча вона зараз переживає не найкращі часи.

Тому що боснякам не до мистецтва.

Але я сподіваюся на краще.

Адже життя коротке, а мистецтво вічне”.

“Я досі пам’ятаю перші дні роботи Бубамари.

Коли ми побачили, як горіли очі в хлопців під час тренувань, то зрозуміли, що на правильному шляху.

Їх мрії були набагато сильнішими за ненависть.

Кожного дня війни діти приходили тренуватися.

І вони завжди приходили з радістю.

Ми заряджалися енергією від хлопців, від їх бажання боротися з усім, що відбувалося навколо.

Вони, як і ми, дорослі, хотіли мати нормальне життя, попри війну.

Це бажання згуртувало нас і допомогло врятуватися.

Тоді в Сараєво мужність проявлялася у щоденній боротьбі за існування.

Робота в школі стала піком моєї футбольної кар’єри.

Я щасливий, що міг займатися улюбленою роботою, в яку вкладав душу.

Більшість людей нічого не знає про Бубамару, для них я просто футбольна зірка.

Але саме Бубамара стала справою всього мого життя”.

Володимир Войтюк.