Останній фільм Івана Кавалерідзе

У ній ішлося про досягнення ювіляра в різних царинах мистецтва та згадувалися непрості сторінки його біографії, наприклад – заборона стрічки “Прометей” (1935), яку зняли з прокату й не демонстрували багато років. У статті також зазначалося, що після двох довоєнних фільмів-опер “Наталка-Полтавка” (1937) і “Запорожець за Дунаєм” (1938) ім’я Кавалерідзе впродовж двадцяти років не згадувалося в теорії й історії радянської кінематографії.

Містився там і зрозумілий усім кінематографістам прозорий натяк: “Під впливом XX та XXII з’їздів партії з’ясувалася істина навколо творчості відомого радянського художника”. Що ж сталося, з чим пов’язане відлучення від роботи в кіно відомого режисера, який зняв знакові стрічки “Злива” (1929), “Коліївщина” (1933) тощо, а до того ж був автором авангардних пам’ятників у багатьох містах України?

Ще перед радянсько-німецькою війною Кавалерідзе почав роботу над фільмом про Довбуша, знімальна група якого працювала в Карпатах. Однак почалася війна, кінематографісти опинилися на окупованій німцями території. Після численних пригод Кавалерідзе дістався спочатку до Житомира, а потім і до Києва. Врешті-решт окупаційна влада запропонувала йому очолити Київську кіностудію, і він погодився. Треба було якось виживати, до того ж ця посада, хай і доволі номінальна, дала Кавалерідзе змогу допомогти з працевлаштуванням колишнім колегам по студії. Щоправда, їх дозволили брати на роботу лише як технічних працівників нижньої ланки або простих робітників.

Коли Київ звільнили від окупації й радянська влада повернулася, співпраці з німцями режисерові простити не могли. Звичайно, могло бути набагато гірше – звинувачення в колабораціонізмі та ув’язнення. Після тривалих перевірок і регулярних візитів до відповідних органів йому фактично заборонили працювати, про роботу в кіно годі було й думати. Кавалерідзе навіть не мав де жити. Хтозна, як склалося б усе далі, якби його після повернення з евакуації не прихистила у власному помешканні артистка Любов Гаккебуш.

Після смерті Сталіна в березні 1953-го та засудження культу його особи в Івана Кавалерідзе з’явився шанс знову працювати в кіно, але повернення далося непросто. У 1956-му він подав на кіностудію свій сценарій “Марія Іванівна”. Його розглянули, але в план виробництва так і не додали. У липні 1957 року керівництво кіностудії підписало угоду з О. Гончаром, Л. Дмитерко, І. Кавалерідзе та Л. Ляшенком на написання сценарію “Перекоп” за однойменним романом О. Гончара. Однак написане, схоже, не влаштувало керівництво, тож у серпні 1958-го угоду з авторами скасували, а сценарій доручили режисеру Юрію Лисенку.

Усе-таки у 1958-му Кавалерідзе вдалося запустити у виробництво та зняти біографічний фільм “Григорій Сковорода”, сценарій якого написала його дружина Надія Капельгородська. Картину здали, проте особливого успіху в прокаті вона не мала, як, зрештою, і якихось критичних відгуків.

 В тематичному плані 1961-го зазначено “Катерину”, екранізацію однойменної поеми Т. Шевченка, автор сценарію Микола Бажан, режисер Іван Кавалерідзе. Проте на початку жовтня 1960-го керівництво кіностудії вже розглянуло інший задум Кавалерідзе – літературний сценарій екранізації роману Панаса Мирного “Повія”, який написала Надія Капельгородська.

Цікаво, що згадка про намір екранізувати “Повію” є в документах кіностудії за 1956-й. Лібрето за романом Мирного запропонував письменник Олександр Левада, з ним навіть уклали угоду про написання сценарію. Проте за кілька місяців Левада попросив пролонгувати завдання, бо дістав від кіностудії інше замовлення. Чи написав він сценарій – невідомо, але цілком ймовірно, що Кавалерідзе цю тему запропонувало керівництво кіностудії.

Сценарій схвалили, але чомусь замовили дві рецензії – у Володимира Крайниченка, головного режисера Харківського драматичного театру, і в літературознавця Миколи Пивоварова.

Урешті-решт фільм запустили у виробництво, вказавши на необхідність доопрацювати деякі моменти вже під час знімання. На головну роль Христини затвердили молоду актрису Людмилу Гурченко, уже добре відому за комедією Ельдара Рязанова “Карнавальна ніч” (1956). Вона тільки-но знялася на Кіностудії ім. О. Довженка у фільмі Володимира Денисенка “Роман і Франческа”.

Фільмував “Повію”, як і “Григорія Сковороду”, оператор Володимир Войтенко. Під час окупації режисер врятував його – витяг із концтабору в Дарниці. Над фільмом працювали й інші висококласні фахівці: художник-постановник Микола Рєзник, художниця-костюмерка Катерина Гаккебуш, композитор Борис Лятошинський.

Знімали швидко – на початку серпня 1961-го керівництво кіностудії вже переглянуло готову картину. Художня рада схвально відгукнулася про роботу всього акторського ансамблю та зазначила у висновку: “Фільм правильно передає ідейно-художній задум видатного твору української класичної літератури”. Стрічку добре прийняли в Держкіно УРСР та в Москві, випустили українською та російською (рос. – “Гулящая”) для демонстрації в усьому СРСР. В обох версіях Людмила Гурченко озвучила себе сама. Щоправда, фільм чомусь дістав вікове обмеження – “заборонено дітям до 16 років”. Зараз це звучить дивно, бо навіть для тих часів стрічка надзвичайно цнотлива.

Того самого року “Повія” вийшла в кінотеатрах і несподівано стала хітом – найкасовішим фільмом Кавалерідзе й однією із найуспішніших стрічок кіностудії. Про це свідчить лист земляків-українців із селища Смирний Магаданської області: “Сьогодні в нас демонструвався фільм «Повія». Багато людей, які читали твори П. Мирного, заздалегідь старалися купити квитки. Щоб задовольнити всіх охочих, керівництво клубу вимушене було дати п’ять сеансів замість чотирьох за планом”. За перший рік прокату “Повію” переглянули 27,8 млн осіб. Стрічку періодично демонстрували впродовж багатьох років після того, як вона вперше вийшла на екрани.

Попри успішний прокат, фільм дістав чимало негативних рецензій – здебільшого в центральній пресі. Критики лаяли “штучність і картинність” стрічки. “Повія” збурила і глядачів, думки яких розділилися. До кіностудії надійшло чимало листів від обурених людей, які критикували картину за те, що вона не відповідає твору Панаса Мирного. Але найбільше глядачі лаяли Людмилу Гурченко: мовляв, “чому не знайшли талановитішу актрису, яка б зіграла справді трагедійну роль, а не естрадну співачку”. Комусь здавалося, що в тембрі та інтонаціях голосу актриси не чутно “співучої та мелодійної української мови, а натомість звучить якийсь уривчастий бас” тощо.

Подальші задуми Кавалерідзе були відхилені: у тематичному плані кіностудії 1962-1963 рр. згадується сценарій “Варнак”, але картину не запустили; не затвердили і стрічку про Гулака-Артемовського; відхилили “Вотанів меч”, бо історія стосунків української дівчини та німецького офіцера в роки окупації, мабуть, була занадто сміливою для тих часів. Кавалерідзе перетворив сценарій на п’єсу, яку поставили в кількох театрах України. Так він дебютував ще і як театральний драматург. Режисер пропонував багато інших тем, але марно.

Зараз багато хто сприйняв би “Повію” як дещо наївну картину. У ній, як і в стрічці “Григорій Сковорода”, важко відшукати сліди колишніх авангардних експериментів, властивих довоєнним фільмам Кавалерідзе. Претензії до точності екранізації – то взагалі одвічна проблема кіно, адже за менш як півтори години неможливо втілити всі нюанси великого за обсягом літературного твору. Нині про акторську роботу Людмили Гурченко, як і про фільм загалом, на інтернет-ресурсах, де можна знайти стрічку, переважають схвальні відгуки. Можливо, таки варто зважити на висновок художньої ради 1961-го: “У картині помітна значна режисерська й операторська культура”.