Михайло Попов: Без дотацій тваринництво не має перспектив

У неділю трудівники однієї з провідних галузей економіки нашої держави відзначатимуть своє професійне свято – День працівників сільського господарства. Нині агропромисловий комплекс дає роботу майже трьом мільйонам людей. Варто зазначити, що українці годують не тільки себе, а ще й пів світу, експортуючи власну продукцію у більшість країн світу, оскільки частка експорту продовольчих товарів та сільськогосподарської продукції  у загальному експорті держави становить понад сорок відсотків.

На Буковині земля теж не облогує. Працьовиті мешканці села обробляють кожну сотку землі. При цьому забезпечують не тільки себе й своїх дітей у містах, але й тримають завдяки цьому у господарствах велику рогату худобу, свиней, курей. Щоправда, з кожним роком це вдається дедалі важче, позаяк утворився невиправданий паритет цін, а держава не бажає платити компенсацію ні за вирощування зернових, ні за відгодівлю худоби. Тому дедалі  частіше у крамницях супермаркетів з’являється більше імпортних, а не вітчизняних продуктів харчування.

Як у цих «ринкових умовах» виживають селянські господарства? Чи вдається конкурувати з потужними агрохолдингами і корпораціями? Про це спілкуємося із директором дочірнього підприємства «Рокитне» сільськогосподарського товариства «Авангард» Михайлом ПОПОВИМ.

Після 2011 року господарство не отримало від держави жодної допомоги на тримання поголів’я

На майнові паї забрали техніку

– Після ліквідації колективних господарств вчорашні керівники з бухгалтерами створювали спілки, агрофірми, інші утворення, щоб не дати землі заростати бур’янами. Ви вчинили так само?

– Земля любить господарів, а не «тимчасовиків», які прагнуть висмоктати з неї останні соки для одержання максимальних прибутків. Я знаю багато сіл у нашій області, де наприкінці 90-х років минулого століття родючі землі заростали бур’янами, бо не знайшлося охочого взяти на свої плечі відповідальність. У нашому Рокитному після розпаду колгоспу 2000-го, який обробляв 1200 гектарів землі, існувала потужна тваринницька ферма, створили сільськогосподарське товариство «Авангард». 2004-го відбулася реорганізація   – на його базі зареєстрували дочірнє підприємство «Рокитне» СТОВ «Авангард», яке мені довелося очолити. Спочатку господарство обробляло 860 гектарів землі, зараз – 630. Решту паїв забрали власники для індивідуального обробітку. Техніка від колгоспу дісталася не найкраща, та й ту більшість розібрали на майнові паї односельці. Отоварювали люди свої майнові паї, до речі, матеріалами, технікою і навіть худобою. Після розпаювання, якщо відверто, мало що і залишилося від колгоспного технічного парку, але відтоді з того практично нічого не залишилося – у користуванні підприємства тільки нова техніка. Приміром, 2006-го підприємство придбало трактори, сівалки, дискові борони із 30-відсотковою державною компенсацією. Відтоді постійно оновлюємо технічний парк.

– Чимало господарств у перші роки існування згорнули тваринництво, а ви й досі цим займаєтеся. Як це вдається, пане Михайле?

– Дійсно, за колгоспних часів наше господарство займалося свинарством і молочним скотарством. Але молочний напрямок був збитковим, поступово з села на заробітки за кордон виїхали доярки, відтак і спеціалісти-тваринники. Довелося шукати вихід. 2002 року разом із науковцями-тваринниками Буковинського інституту агропромислового виробництва НААН в господарстві впровадили перспективну галузь м’ясного скотарства. Завели 270 голів м’ясної худоби, у тому числі 105 корів нової генерації. А ще через кілька років дочірнє підприємство «Рокитне» стало племінним заводом з розведення буковинського зонального типу м'ясного сименталу, створюваної української симентальської м’ясної породи ВРХ. Тоді м’ясне скотарство дотувала держава. На жаль, у нашій державі прогнозувати щось важко. 2011-го господарство отримало кошти частково: 60 відсотків від запланованої дотації. Потім від держави не надходило жодної гривні на утримання поголів’я. Підприємство через надто низькі ціни зазнало збитків від продажу племінної худоби.  Худобу продавали на забій не як племінну, а як товарну. З часом змушені зменшувати поголів’я м’ясної худоби до мінімуму. Зараз у господарстві залишилися лише кілька голів великої рогатої худоби. І то воно у черзі на відправку до «М’яса Буковини».

– Гаразд, скасували дотації, але люди щодня хочуть їсти – йдуть до крамниць за м’ясом, ковбасами…

– Є й інші причини. Раніше наше підприємство мало пасовище – майже 100 гектарів. Їх за невеликі кошти орендували у сільської ради. Але останнім часом оренду пасовищ нам почали рахувати як за ріллю. Через це мусимо вже платити по три тисячі гривень за один гектар пасовища. Хто може платити такі гроші? А на пасовищі, між тим, господарство тримало по 200 голів ВРХ. Крім того, необхідно було мати кормову базу – сіяти люцерну, кукурудзу на силос… На це виділяли не менше 100-150 гектарів. То вже ліпше засіяти ці площі соєю чи пшеницею і мати з того добру рентабельність. А ще. Був період, коли за реалізацію тваринної продукції господарство не сплачувало податок на додану вартість. Ще кілька років тому сплачували 14 відсотків ПДВ за м’ясо, останнім часом цю ставку знову підняли до 20. Відповідно собівартість зменшилася на 6 відсотків. Воно і так було збитковим, а тут взагалі стало невигідним. Коли було стадо і тримали пасовище, то у тваринництві було зайнято до пів сотні людей, а зараз залишилося не більше десяти разом із фахівцями. Ось так держава дбає про розвиток сільського господарства.

– І що, на тваринництві поставили крапку?

– Зберегли свинарство – маємо трохи більше, ніж 800 голів. Здаємо тварин, здебільшого, на два підприємства в Новоселицю. Надійні ринки збуту, які приносять деякі прибутки. Звісно, це непросто, бо у світі лютує епідемія африканської чуми  свиней. Але ми вжили всіх заходів, є охорона, проводимо дезінфекцію приміщень.

Вітчизняна техніка не гірша

– Сільгоспформуванням допомагало виживати спецоподаткування, але і його з часом відмінили. Як же вдається оновлювати технічний парк?

– Так, на заощаджені кошти сільгоспвиробники могли оновлювати техніку. Та комусь у державі здалося, що хлібороби на цьому жирують, тому й встановили ставку ПДВ розміром 20 відсотків. Фермери протестували, доводили згубність таких дій. Тоді зменшили податок до 14 відсотків на все, але торік знову підняли ставки до 20… Щороку сплачуємо по 600 тисяч гривень податку на додану вартість. Звідки гроші на оновлення парку? 2006 року почали працювати з фірмою «New Holland». Відтоді експлуатуємо їх техніку. Трактори у нас працюють по три-чотири роки, потім їх здаємо на завод-виготовлювач, а вони видають нам новий, щоправда, з доплатою. Але у такий спосіб ми не витрачаємося на ремонти, запасні деталі. Співпрацюємо з Харківським тракторним заводом. Ось буквально цього тижня придбали новий трактор на гумових гусеницях. Запевняю, вітчизняні виробники почали виготовляти конкурентоздатну техніку. Чому беремо харківську техніку? Бо існує закон, за яким нам 25 відсотків вартості техніки компенсують. Ось так і оновлюємося.

– Певно, механізатори задоволені, адже не потрібно постійно ремонтувати стару техніку. Є черга за робочими місцями?

– Не повірите, але у господарстві не вистачає робочої сили. У нас нині кожен тракторист закріплений за двома тракторами, хоча раніше на одному трудилися по двоє механізаторів. По-перше, частина людей виїхала на закордонні заробітки, інших зманюють власники садів з Колінківців, Топорівців. Там за кожен день роботи платять по 400-450 гривень готівкою. У нас працівник теж може заробити стільки ж або й більше, та річ у тому, що в господарстві не може бути 20 робочих днів у місяці.

– Які культури вирощує господарство?

– Здебільшого, пшеницю, сою. До 2020 року культивували ще й кукурудзу на силос та зерно. Підприємство співпрацює з Київським ВНІС, з яким вирощують і реалізують насіння соняшника та озимих культур. Науковці щороку замовляють різні площі – від 10 до 40 гектарів. Працювати з ними вигідно. Завдяки цим контактам ми щороку й оновлюємо техніку.

– Ціни на вирощену продукцію задовольняють?

– Зараз немає державної політики щодо регулювання цін, а тільки ринкова. Якщо є ринок збуту, то будемо з коштами. Знаходимо охочих придбати нашу продукцію. Дещо гірше тим, хто прагне продати урожай швидко і за готівку, щоб покласти гроші собі в кишеню. Та останнім часом великі корпорації перейшли на розрахунки за перерахунком, а не за готівку. Платять добре, вигідно. І ось ми працюємо з ними й заробляємо на гривню-півтори більше, ніж на ринку. Цьогоріч, наприклад, вирощене реалізували на борошномельне підприємство. Продаємо зерно також іншим фірмам, які працюють прозоро.

– До речі, ви вже розрахувалися з власниками земельних паїв?

– Ми робимо розрахунки, люди приходять і забирають, здебільшого, гроші – по дві з лишком тисячі гривень. Це за оренду 0,9 гектара. Деякі просять свиню, м’ясо, кукурудзу, насіння, послуги. Може це й не багато. Але, крім того, пенсіонерам на День милосердя ми видаємо матеріальну допомогу, робітникам виписуємо все, що потребують.

– Цього року започаткували в Україні ринок землі. Як ставитися до цього, пане Михайле?

– Ринок землі повинен бути. Але треба зробити нормальну її оцінку. У селі офіціально люди не продавали землю. Не знаю, як це робилося, але деякі односельці віддали її. До мене теж зверталися люди з пропозиціями, та оскільки ще не було закону, ми не могли її купити, але нараховували охочим оплату наперед на стільки років, скільки їм потрібно було грошей. Але переоформлення доволі дороге, невигідне. Тому ринок землі тільки розпочався.

Анатолій ІСАК