Життєві історії: Не ви перша, мамо, й не ви остання

Життя нерідко підкидає такі несподіванки, що доводиться хіба що руки розводити. Людина твердо сподівається на одне, проте стикається із прикрим розчаруванням, і навпаки – коли не чекаєш допомоги, то вона несподівано приходить.

Поїхали вдвох, бо ревнувала чоловіка

Часу на вагання не було, тому Ліза поспішала. Хоча і дорогувато, проте купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго й небезпечно. Мусила відвезти гроші рідній тітці на складну операцію. Могла, звісно, і переслати їх. Проте надто вже хотілося побачити рідну тітку. Крім того, підтримати морально. Зрештою, побути поруч, потримати за руку.

У тітки Василини є рідна донька. Вона також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

Черствість робить навіть рідних дітей байдужими до проблем своїх батьків, а доброта зігріває серця – чужих

Коли Єлизавету скоротили на роботі, тітка якось у розмові порадила:

– Вирушай, дитино, теж на заробітки. Тут зараз важко знайти нормальну роботу. Хіба що на ринок іти, заробляти комусь капітали, а собі копійки…

– А де ж грошей на дорогу взяти? Позичати у чужих людей не хочу, бо потім замучишся повертати. На біржі мало платять. Чоловік, тітко, самі знаєте - де вб’єш, там в’їдеш. Його цілком влаштовує мізерна платня. Каже: головне – спокій. А за що сина колись вчити в університеті – не його клопіт.

– Я, Лізо, маю трішки грошей. Тримала, як кажуть, на «чорний» день. Позичу тобі їх. Як заробиш за кордоном, тоді й повернеш. Не гризися.

І ось уже кілька років Єлизавета трудиться в Італії. Робота не важка – доглядає за старою синьйорою. Часу вистачало ще й на підробіток. Із вдячності щоразу привозила з далекої країни тітці гостинці. Та тішилася і цукеркам, і оливкам, і речам…

Ще зовсім малими були діти Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Сильно ревнувала Ігоря, ладна була притулити його до першої-ліпшої спідниці. Тому й не хотіла залишати наодинці.

– Ой тяжко мені буде давати раду двом малим дітям. Хай би Ігор, Лідко, ще рік-два вдома побув з ними, – переконувала доньку стривожена Василина.

– Облиште. Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого люди дітей залишають. Вони ж, бачите, не грудні.

– Ігор і тут заробляє непогано, – спробувала несміливо заперечити Василина.

– А там буде ще краще заробляти. Мамо, це ж ваші внуки, а не якісь чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.

Ліда з Ігорем подалися на заробітки в Італію. Василина, попри власне бажання, залишилася з малими внуками. Довелось нелегко. Малюки часто хворіли. Це не дуже подобалося роботодавцеві, тому він дедалі частіше висловлював невдоволення. Врешті, жінка мусила розрахуватися.

– Дурницю ти зробила, Василино, – сказала сусідка Галина, яка вже тривалий час була її подругою.

Як у воду дивилася…

Ліда не була надто щедрою, грошей передавала додому небагато. Аби тільки дітям вистачило. Василина не раз шкодувала, що погодилася на доньчину авантюру і залишилася з внуками. Бо фактично жила на чоловікову зарплату.

Коли пішла до школи Неля, видатків стало в кілька разів більше. Василина у телефонній розмові пояснювала доньці, що у школі періодично потрібно здавати гроші то на одне, то на друге…

– Мамо, перестаньте вимагати гроші. Ми тут на майбутнє житло дітям заробляємо, а не на школу, в якій вчать абияк, хіба що кошти відбирають.

Гріх залишати легальну роботу

Треба було шукати вихід із ситуації, бо грошей бракувало практично на все. Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Шукала не довго. Влаштувалась у швейне ательє неподалік від дому. І від дому недалеко, і доходи такі-сякі є.

Діти між тим швидко підростали. Справи у Ліди з Ігорем за кордоном ішли дуже добре. Зібравши достатньо грошей, купили одну квартиру, відтак другу. Постаріла Василина часто просила доньку і зятя повертатися додому. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.

– Мамо, нам що за копійки вдома ґарувати? Ні! – Ліда була категоричною. – Мову вивчили ми з Ігорем. Легалізували своє перебування тут. За роботу власники платять добре. Ну хіба не гріх все це залишати.

– Всіх грошей не заробите, Лідо. Ви ж навіть не бачили, як виросли ваші діти.

– Не читайте мені моралі, мамо. Вже не маленька. Ось вивчимо дітей, а тоді вже буде видно. Може, до себе заберемо, якщо вони тільки захочуть.

– І в кого ти така вдалася, дитино? Таке враження, що у твоїх грудях не серце, а якийсь твердий камінчик. Схаменися.

До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося доволі рідко. Тому, власне, й не звертала особливої уваги на те, що останнім часом чомусь швидко втомлюється, почувається зле.

Чоловік таки наполіг, аби обстежилася у лікарів. Недуга у Василини виявилася серйозною. Лікарі наполягали на терміновій операції. А вона, виявилася, доволі дорогою. У подружжя літніх людей таких грошей не було.

За допомогою вимушено звернулася до Ліди. Сподівалася, що не відмовить, все-таки рідна донька.

– Зайвих грошей не маємо, аби ось так дати. Навіть позичити нема в кого, тут кожен дбає тільки про себе, – відповіла донька, чим дуже засмутила Василину.

– Що ж мені робити, доню? Помирати чи що?

– А чого ви, мамо, грошей не склали? Скільки років з татом спину гнули на державу.

– Як? Де я їх мала взяти? Ти ж знаєш, що тут платять не багато.

– Я ж вам передавала скільки разів євро.

– Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало. Навіть на харчі.

– Треба було менше цукерок дітям купувати, – вколола Ліда маму.

Василина враз зрозуміла: помочі і співчуття від рідної доньки не дочекаєшся. А час квапив… Здоров’я дедалі більше слабшало, подекуди вона вже й з ліжка важко підводилася.

Вважайте, що це мій подарунок

Якось увечері до Лізи зателефонував схвильований Василинин чоловік. Зізнався, що про цей свій дзвінок дружині нічого не сказав. Наперед знав: Василина буде проти того, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона одна сина-студента вчить. І чоловіка, який міцно на «мінімалці» сидить, утримує.

– Я попрошу у синьйори тижневу відпустку, – тремтячим голосом вимовила Ліза. – Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Сподіваюся, вона не заперечуватиме, відпустить. Зрештою, трохи грошей у запасі маю. І якраз скоро зарплату чергову отримаю. Усе до копійки привезу. Останнє віддам за вашу доброту, за те, що підтримали у важку хвилину.

Операція минула вдало. Лікарі проявили чудеса майстерності. Чоловік не відразу, а згодом зізнався Василині, звідки взялися гроші на операцію.

Та щиро зі сльозами на очах дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути, чим поставила її у доволі незручне становище.

– Головне – набирайтеся сил, – заперечила Ліза. – А гроші… Будемо вважати, тітко Василино, що це мій подарунок вам. А подарунків зазвичай не повертають. Хіба не так?

– Ти ж дуже витратилася, Лізо, – сплакнула жінка. – Гроші ж тобі потрібні для сина.

- Не переймайтеся, тітонько, я ще зароблю. Ви також колись допомогли мені. Не рахувалися ні з чим…

Коли Єлизавета повернулася знову до Італії, їй несподівано зателефонувала Ліда. Не запитала ні про маму-тата, ні дітей. Просто подзвонила сказати, що материних боргів повертати їй не буде. Хай навіть не сподівається.