Для кого стріляв із гармати Юрій Бутусов

У перший рік після Майдану та початку війни онлайн-видання «Цензор.нет» — доти порівняно маловідоме й не дуже виразне — зненацька очолило рейтинг українських інформаційних сайтів. Цей раптовий стрибок мене заінтригував. Так склалося, що я, працюючи у Школі журналістики Українського католицького університету, мав легальний спосіб отримати відповіді на запитання, які мене цікавили. Восени 2015 року ми запросили Юрія Бутусова, головного редактора «Цензор.нет», на лекцію-зустріч із студентами.

На запитання, як його виданню вдалося досягти такого вибухового зростання популярності, Юрій відповів приблизно так: ми пишемо те, що цікаво людям, які воюють і допомагають фронту. Так, ніби працюємо лише для них. А всі інші читачі самі підтягуються.

Тоді я сприйняв це як універсальну формулу для медіа: хочеш бути успішним і популярним  — обери собі цільову аудиторію, яка є елітою чи зразком для наслідування для інших, і працюй для неї. Але тепер — після останніх подій, пов’язаних із Юрієм Бутусовим — думаю, що варто сприймати його тогочасні слова в прямому сенсі. Аналізуючи його публічні дії — журналістські й ті, що виходять за межі наших уявлень про журналістику, — слід пам’ятати, що його первинною аудиторією є військові. Люди, які вкладають особливе значення у слово «честь», і для яких війна є не «продовженням політики іншими засобами», а обороною своєї країни від російських загарбників.

Підозрюю, що багато з них не засуджують витівку Бутусова. Я називаю це нешанобливим словом «витівка», оскільки навряд чи відео з символічним пострілом із гармати назавтра після пресконференції, де головред «Цензора» вступив у перепалку з президентом Володимиром Зеленським, з’явилось випадкове. Це, погодьтеся, досить специфічний спосіб ушанувати жертв Голодомору. Втім постріл цей — якщо зважати на контекст, про який пише Дмитро Золотухін у матеріалі про «державний переворот» — влучив точно у ціль. Якщо, за словами Дмитра Золотухіна, «дехто з оточення Володимира Зеленського може лякати його загрозами життю і здоров’ю його родини та його самого», а перспективу державного перевороту він сприймає всерйоз, то кадри, де вчорашній опонент стріляє з гармати, б’ють точно в ахілесову п’яту президента.

Чи є пожвавлення Державного бюро розслідування і Міністерства оборони у відповідь на цю публікацію відображенням реакції самого Зеленського, чи формою підлабузництва та запобігання перед ним — не беруся судити. Припускаю, що їхні меседжі адресовані не стільки самому Бутусову, якого таким навряд чи налякаєш, скільки військовим, які, як показує світова історія, часто стають учасниками вдалих і невдалих переворотів.

Те, що ці сумнівно з погляду закону сформульовані меседжі викличуть хвилю підтримки Бутусова та критики влади, очевидно. Це теж не дивує — ця влада раз у раз стріляє собі в ногу ще влучніше, ніж Юрій Бутусов із гаубиці. А потім зазвичай починає виправляти те, що накоїла: напевно, найближчим часом історію з перевіркою ДБР згорнуть або на ще вищому рівні пояснять, що мали на увазі зовсім не те, що сказали.

Для нас, медійників, залишаються відкритими питання професійної етики. Чимало колег уже висловились у соцмережах — хтось із різкішою, хтось із м’якшою критикою дій Юрія, хтось із його беззастережним виправданням. Але й тут не обійтись без контексту.

Чи може журналіст брати участь у бойових діях або навіть імітувати таку участь? Ні, звісно, не може — це написано в усіх можливих етичних кодексах. Якби йшлося про громадянина нейтральної держави, який приїхав би в Україну на «сафарі», він заслуговував би на осуд і дискваліфікацію. Коли йдеться про журналіста-громадянина країни, яка веде війну вже вісім років, усе не здається таким однозначним. Особливо в країні, де мемом стала фраза «надо просто прекратить стрелять» — рецепт припинення війни від людини, яка стала президентом.

Чи може громадянин-патріот, який працює журналістом, поширювати секретні матеріали про перебіг бойових дій без дозволу військового та військово-політичного керівництва? Чи відповідальний він, як стверджує Володимир Зеленський, за смерті людей у такому разі? За логікою, якщо він патріот, він має довіряти Генштабу, Міноборони і Верховному Головнокомандувачу. А якщо Генштаб, Міноборони і Верховний Головнокомандувач самі регулярно кажуть неправду? Наприклад, відхрещуючись від операції з захоплення «вагнерівців» або називаючи фейком і ворожою пропагандою новини з фронту, які згодом підтверджують незалежні спостерігачі? Що патріотичніше в цій ситуації — діяти на власний розсуд, покладаючись на свої знання та уявлення про ситуацію на фронті та в оборонній галузі, чи мовчати, закриваючи очі на дії влади, які ти вважаєш неподобством?

Чи коректна поведінка журналіста, який перебиває президента своєї держави під час прес-конференції, вигукуючи йому «ви брешете»? Певно, його засудили б у будь-якій журналістській етичній комісії цивілізованого світу. Але наскільки легше було б дати однозначну оцінку нестриманості Юрія Бутусова, якби президент, якого він зневажив, сам не хамив співрозмовникам, не перебивав їх, не кидався порожніми та образливими звинуваченнями, які свідчать, що він абсолютно не розуміє, що таке медіа і навіщо вони суспільству.

Коли Юрій Бутусов повторює, що президенту «треба було дати по шиї», він не висловлює належної поваги до інституту глави держави. Але висловлює почуття та думки багатьох людей — виборців, військових, а може, й журналістів, — які не відчувають у поведінці президента належної поваги до держави, країни, суспільства та громадян.