Українці не готові захищати Конституцію

Мене часто питають, що не так з українською Конституцією. У відповідь я можу довго розповідати про недосконалості її формулювань та колізії між її нормами.

Але це дрібниці проти її головного ґанджу – українські громадяни не готові її захищати. Бо ми не знаємо власної Конституції й не розуміємо, навіщо вона нам. Тому що народ України ніколи не був суб'єктом конституційного процесу. А національні (псевдо)еліти, пактом між якими став свого часу Основний закон, не подужали свою історичну місію і першими почали порушувати засадничі правила гри, про які вони наче домовились тільки вчора...

Нам байдужа Конституція, бо ми, українці, досі не домовились навіщо нам держава. Ми інтуїтивно відчуваємо і навіть напевно знаємо, що державність – як право самим визначати свою долю – нам вкрай потрібна. Ми готові вбивати та вмирати за неї. А от чим має бути наповнена ця державність ми не тільки не домовились – ми навіть не почали справжню дискусію про наш «суспільний договір». Про те що перетворює мільйони етнічних українців, вірмен, кримських татар, росіян, румунів, євреїв, білорусів, поляків тощо, що говорять різними мовами, ходять (чи не ходять) до різних церков, слухають та співають різні пісні, голосують (чи не голосують) за різних політиків, але спільно проживають на українській землі на політичну націю, а країну – на політію.

Я вірю, що справжній конституційний процес – щира суспільна дискусія, яка саме Україна нам потрібна – може стати тими дріжджами, які перетворять мешканців на громадян, та заквасять тісто мешканців України у політичну націю. Бо РЕСПУБЛІКА як спільна справа апріорі неможлива без вільних, активних та відповідальних громадян.

Засаднича проблема України – це те, що замість якісних цеглин громадян, ми маємо сипучий пісок споживачів української державності. І що б ми не будували з цього піску: президентську, парламентську, прем'єрську, федеративну чи унітарну державу – ця будівля знов і знов на очах перетворюватиметься на виборну монархію чи невиборний олігархат. Бо ми хочемо бачити у державі матір – замість сприймати їх як спільну справу. А в президентові воліємо бачити батька – замість тимчасового очільника нашого спільного проєкту...

Джерело: блог Геннадія Друзенка