Попри російський шантаж та затягування комуністів: як проходив Всеукраїнський референдум

1 грудня 1991 року Україна провела референдум, який підтвердив Акт про державну Незалежність, ухвалений Верховною Радою 24 серпня. 

Тоді більш ніж 90% громадян проголосували за суверенну Україну. 

Наскільки важко було просунути цю ідею, які перепони чинили сили всередині країни та за її кордоном і з якими емоціями зустріли настільки високий результат ті, хто виступав за проведення голосування – розповів у інтерв’ю Факти ICTV екс-депутат Верховної Ради України (І, ІІ, III, IV та VI скликань), борець за незалежність України у XX сторіччі Іван Заєць.

– Наскільки важко було просунути ідею з референдумом?

– Ініціатором проведення референдуму 1 грудня 1991 року був Ігор Юхновський (голова демократичної опозиції, – Ред.), який запропонував зробити це в день виборів президента.

Він пояснював, що такий референдум дозволить прискорити процес визнання світом української держави. 

В нас був дуже гіркий досвід в часи УНР, коли нас не визнали світові лідери, а отже й не надали нам допомогу. А отже ми втратили українську державу. Тому треба завжди думати, в яких умовах ми будемо стверджувати нашу державність. 

Референдум легітимізував наше рішення – Акт проголошення Незалежності України. Він цей рівень легітимізації підняв надзвичайно високо. 

Але найголовніше, що цей референдум легетимізував весь український новітній державотворчий процес. Бо він зробив так, щоб творцями української держави були не тільки батьки-засновники – тобто депутати, які приймали Акт проголошення незалежності України, – але й ті 28,8 млн громадян україни, які висловилися 1 грудня 91 року. 

Цей референдум показав, що джерелом української держави є не якісь кулуарні домовленості політиків, а що вона виросла з прагнень і з волі всього українського народу. 

Тоді Юхновський сказав, що треба ухвалити постанову із трьох пунктів. 

Перший – це задекларувати, що Україна із 24 серпня стає самостійною демократичною державою, і пов’язати цей пункт із проведенням референдуму. 

Другий – заборонити комуністичну партію. 

І третій пункт – припинити повноваження або розпустити президію Верховної Ради. 

Ще від моменту ухвалення декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року ми здійснювали політику такої поступової, покрокової суверенізації України. 

І за рік прийняли стільки різних рішень, що фактично вийшли з правового поля Радянського Союзу, почали будувати свою економічну систему. 

Боролися дві парадигми: продовження тієї старої політики і започаткування нової ери в житті України.

– Чи зіткнулись ви з затягуванням та перепонами у проведенні референдуму?

– Не так легко було просунути ідею референдуму. Чому комуністи не запропонували цю ідею? Хоча вони завжди використовували цей механізм. 

По-перше, бо вони були у полоні ще 17 березня 1991 року. У полоні горбачевського референдуму. І вони боялися нового референдуму. Вони думали, що зміниться ситуація. Але найголовніше – вони не думали проголошувати Незалежність 24 серпня 1991 року.

Комуністична більшість перебувала ще в полоні цієї парадигми поступової суверенізації України. А Народна Рада вже позбулася цієї парадигми і ми вже знали, що відкрилось вікно історичних можливостей, і саме в цей день ми маємо проголосувати Акт незалежності. 

Я побачив, що без референдуму комуністи не будуть голосувати за Акт.

Тож чому комуністи пристали все-таки на цю постанову? Вони ж не хотіли ухвалювати незалежність, вони не хотіли ставити питання про референдум. 

Але коли вони побачили, що йде великий напір, що ситуація вимагає діяти якось по-інакшому, до певної міри радикально – то для них ідея референдуму стала такою палочкою-виручалочкою. 

Тому що вони в глибині своєї душі думали, що цей референдум створює певний період часу для того, щоб все відмотати назад. Бо поки не буде референдуму, питання незалежності ще не вирішено. 

Такий мотив: ми виграємо час, потім зорієнтуємось і будемо грати в політику на базі горбачовського референдуму, який начебто був спрямований на збереження Радянського Союзу. 

Я не скажу, що дуже легко це все проходило, бо крім іншого ми знаходились під дуже великим тиском Росії. Надзвичайно великим тиском Росії. Росія не сприйняла проголошення Незалежності України. 

Прес-секретар Бориса Єльцина Ігор Вощанов заявив, що кожна республіка має право на самовизначення. Але ми залишаєм за собою право порушити питання про кордони республік, які проголосили незалежність. 

Тобто це шантаж, пряма заявка на територіальні претензії. 

Власне, ми цю політику і зараз пожинаємо у війні, яку розв’язала Росія вісім років тому. Наша реакція була дуже рішуча: була заява президії 27 серпня, був виступ тоді вже голови Верховної Ради Кравчука, була дуже різка заява Народного Руху України.

І уже 28 серпня до нас приїхала делегація з РФ на чолі з віце-президентом Олександром Руцьким. 

Ясно, що українська сторона виявляла свою незгоду з таким курсом. Казали, що це не дружня акція. Що це дуже далекосяжні речі негативного характеру.

Врешті, підписали та оголосили комюніке. Але Росія на цьому не зупинилась. 

Включились засоби масової інформації колишні радянські, які були тепер фактично під Росією, і почали дискредитовувати саму ідею незалежності. 

Вони почали залякувати українців, що незалежність це ніби є ізоляція, і вам дуже погано жити буде. І от до війни справа дійде. 

Підключили політика Генрі Кісінджера, який заявляв про ядерний армагеддон коли розпадеться Радянський Союз. 

Президія Верховної Ради мусила робити заяву, що ви своїми діяльностями сприяєте чуткам про ядерні удари між Російською Федерацією і Україною. Тобто тиск був дуже великий. 

А паралельно з ним ще був тиск з боку союзної влади. Горбачов продовжував свою роботу по тому, щоб підписати новий союзний договір, і коли вже стало ясно, що Україна не піде на це, вони вирішили затягувати її через угоду про економічне співробітництво. І навіть віза є на ній нашого прем’єра Вітольда Фокіна. 

Але, знову ж таки, ми її трактували як саму ідею, а не конкретний договір. 

Ми займали таку позицію, що не може навіть мови бути про якусь Федерацію, як цього хотів Горбачов, чи про якісь інші речі. Мова може йти тільки про союз суверенних держав, незалежних. 

Тож нам ніхто не допомагав створювати нашу державу. Наша держава дійсно виникла з волі українського народу – з цього бажання мати свою державу. 

– Якими були враження та емоції від результатів референдуму?

– Коли ми побачили результати цього референдуму – ясно, що це була бомба. Ясно, що це було велике дуже враження у нас, що це, по-перше, поставило крапку у цьому оформленні української державності як незалежної. По-друге, ми побачили, що люди розібралися уже у цій ситуації.

Його переоцінити неможливо. Це вікопомна подія. Тому що референдум об’єднав українців тоді. Він посилив соборність, єдність та відповідальність української нації і окремих громадян за свою державу. 

І ми це бачимо зараз у війні із Росією. Все-таки через багато-багато років після референдуму Росія розраховувала, що вона тут пройде своїми військами Україну просто отак. 

Але знайшлось дуже багато українців, патріотів, людей надзвичайно відповідальних, найкращих, які пішли захищати свою державу. Багато з яких віддали за неї життя. І тут ми кажемо – Слава Героям!

Тому ви бачите: значення цього референдуму дуже велике. Воно не пропало. Головна ідея – показати, що українська держава постала із прагнень України до волі, до незалежності, до бажання мати свою державу – воно працює й сьогодні. Сьогодні проблема тільки в тому, що ми мало говоримо про ті події, які були раніше.