Не існує одного голосу Донбасу: Михайло Глубокий про захоплення фонду Ізоляція

Фонд Ізоляція у червні 2014 року був захоплений озброєними представниками так званої ДНР. Люди увірвалися на територію з документами про зміну власності та заявили, що приміщення нібито віддадуть під зберігання російської гуманітарної допомоги.

Людям із команди погрожували – вони опинилися у списках тих, кого планували посадити “на підвал”, а тому фонду довелося терміново тікати з рідного міста.

Про те, як артпростір переїжджав із заводу в 2014 році, як художники переживали, що потраплять у застінки на Донбасі та багато іншого Факти ICTV розпитали в директора з розвитку фонду Ізоляція та креативної спільноти IZONE – Михайла Глубокого.

– Коли Ізоляція переїхала з Донбасу?

– Ми переїхали 2014 року. Фактично у червні 2014 року приміщення Ізоляції захопили бойовики та перетворили їх на концтабір. Нам довелося одразу ж бігти. Тобто люди з нашої команди були у списках тих, кого треба спіймати та посадити “на підвал”. Ніхто не хотів ризикувати. Тому ми одразу ж поїхали та почали працювати у Києві.

**– Хтось із вашої команди все ж таки потрапив “на підвал” чи всі встигли виїхати?**

– У перший день, коли відбулося це захоплення, їх затримали та тримали там, усередині. У нас не було жодного зв’язку з ними. Це було страшно. Але, на щастя, їх відпустили. Після цього всі одразу ж поїхали, а тому ніхто не потрапив у полон.

– Люди, що вас захопили, – це були місцеві, або все ж сторонні?

– Людина, яка спілкувалася безпосередньо з нами – Роман Лягін, який зараз перебуває у Києві і проходить через суди. Він, звісно, донецький.

Він – та людина, яка прийшла до нас із паперами про те, що приміщення належить їм. З одного боку. А з другого потім він став міністром чогось там, потім керував цим так званим референдумом у Донецьку. Тобто, людина широкого профілю.

– Він у червні 2014 року прийшов до нас із паперами так званої ДНР, де було написано, що вони використовуватимуть це приміщення для зберігання російської гуманітарної допомоги. Але пізніше вже люди, які взяли під контроль цю територію – і це збігається з відомостями людей, які пройшли через ізоляцію, – сказали, що там усередині були російські кадрові офіцери, ФСБ тощо.

– Як ви думаєте, ви зможете потім повернутися додому, чи ні?

– Ми дуже на це сподіваємось. Я гадаю, що ми повернемося. Інше питання – коли і ще одне питання – що робити з цим простором. Ми дуже часто про це говоримо, журналісти питають нас.

У 2014 ми, звичайно, говорили: так, ми завтра повернемося. Звичайно ж, зараз це виглядає складніше і туманніше. Але, насправді, ми придумали собі план, що хочемо робити з цією територією, коли повернемося.

– Ми зробили план великого меморіального парку. Ідея така, що ми хочемо знести все, що знаходиться на території, і побудувати там великий меморіальний парк на честь тих жертв, які пройшли через цей концтабір і через цю війну.

– Чи спромоглася Ізоляція якось вплинути на те, щоб Україна почула голос Донбасу?

– Так, звичайно. Насамперед для нас було дуже важливо говорити про те, що не існує одного голосу Донбасу. Що є багато різних людей, вони мають багато різних думок. Насправді це такий пропагандистський штамп. І ми намагалися всі ці голоси донести не лише до всієї України, а й до всього світу.

Наприклад, у 2014 році, коли вже були фактично бойові дії, коли центр Донецька був захоплений, ми робили у Донецьку, в Ізоляції, спеціально великий фестиваль літературний, куди ми запрошували людей з усієї України та журналістів з усієї України – у тому числі людей з Донецька, із Криму. А також людей із-за кордону. Для того, щоб люди могли поспілкуватися і зрозуміти.

Бо у загальноукраїнських ЗМІ показували цих бойовиків, що захоплено центр міста. З’являлася картинка, що це жителі Донбасу приєдналися до російської окупаційної кампанії.

– Але насправді це була неправда, і нам важливо було це показати. Що є багато молоді, яка дивиться на Захід, які знають та розуміють, що в Україні відбувається. І ми весь цей час продовжуємо говорити про це.

Зараз ми повернулися на схід (у Соледар, місто в Бахмутському районі Донецької області – Ред.) і працюємо з маленькими містами.

Вся ця ідея культурної децентралізації для нас є дуже важливою, тому що ми голоси даємо людям і маленьким організаціям. Тому що до цього здебільшого було чутно великі міста та інституції, які там існують.

Але завдяки процесу децентралізації, що зараз відбувся в Україні, є багато і коштів, і можливостей саме для таких людей та організацій.