Українські прем’єри листопада: сучасне народне кіно

Жанр двох повнометражних фільмів, що вийшли в український прокат у листопаді, не піддається точному визначенню — це щось середнє між драмою та мелодрамою. І якщо стрічка «Чому я живий» веде мову про історичні події, зокрема про Голокост, то «До щастя» — цілком сучасне й навіть актуальне кіно, в якому сюжет обертається довкола людини з інвалідністю.

Повернення радянського класика

Режисером фільму «Чому я живий» став Вілен Новак — ветеран Одеської кіностудії та автор кількох пам’ятних для радянського та новітнього українського глядача фільмів. Упродовж п’яти десятиліть Вілен Новак творив жанрове кіно і завше йшов за кон’юнктурою. Його дебютом став пригодницький фільм «Ринг» (1973) про протистояння радянської міліції та кримінальних злочинців на боксерському рингу. 1980 року він створив мелодраму на тему Другої світової війни «Вторгнення», 1985-го — судову драму в дусі холодної війни «Дві версії одного зіткнення». У його доробку є ще картина про брата Леніна Дмитра Ульянова — «В Криму не завжди літо» (1987).

Під час перебудови Новак торкнувся злочинів НКВС у картині «Гу-га» (1990), а вже в нові пострадянські часи відзначився доволі показовими мелодрамами «Дике кохання» (1994) та «Принцеса на бобах» (1997), які сподобалися глядачам. У двотисячних режисер зафільмував російсько-український серіал «Стріляй негайно!» (2009) з Богданом Ступкою в одній із ролей.

Його кіно завжди було глядацьким, естетично невибагливим, цілком доступним і за сюжетом, і за виражальним засобами. України в його фільмах або не було, або вона була цілком номінальною і сприймалася в контексті радянської імперії.

Нова стрічка Вілена Новака не є винятком. У фільмі йдеться про життя двох родин із Маріуполя. Одна — інтелігентна єврейська (батько — оперний артист, мати — балетмейстерка чи вчителька танців), інша — простіша, російсько-православна. Інколи просту родину називають українською, проте щось українського в цій сім’ї важко вгледіти.

Дві родини ніяк не перетинаються аж до часу, доки їхні діти не починають зустрічатися одне з одним. Єврейський Льончик та російська («українська») дівчина Фрося люблять одне одного, і всупереч волі батька-антисеміта стосунки розривати не збираються. Ба більше, дівчина вагітніє і спільне весілля справляють одразу у двох традиціях. Щастя триває недовго: розпочинається війна, приходять німці з усіма можливими для ситуації наслідками.

Фабулою, сюжетними перипетіями стрічка цілком радянська з усталеною формулою цього кінематографа, де мирне життя протиставляється воєнному лихоліттю. Проте додаються нетипові для радянського кіно оповіді про можливі репресії, і з’являється тема Голокосту, якої в тому кіно просто не було. І, звісно, все це подається через клішовану любовну історію у стилі Ромео та Джульєтти, яка, схоже, буде вічною для такого типу фільмів.

Особливістю стрічки є її дуже відносна історичність (простіше кажучи, події фільму вигадані) та максимальна побутова умовність усього, що відбувається на екрані. Сам фільм замість Маріуполя знімали в Одесі та околицях; помітно, що автори стрічки не особливо переймалися зміною сезонів і не дуже дбали про акторську гру. Герої, попри проблеми воєнного часу, фізично не змінюються, скажімо, актор, який грає оперного співака, не втрачає ні грама своєї ваги, незважаючи те, що на його долю випадають трагічні випробовування.

Себто перед нами досить умовна, ледь окреслена кінематографічна реальність, більше схожа на казку або на виставу аматорського театру. Це також цілком у радянській традиції, яка до певних сюжетів підходила без надмірного заглиблення, обходячись загальними начерками, усталеними масками персонажів і таким іншим. Причина була в самому підході до теми, яка вважалася цілком вивченою та засвоєною. Однак зараз радянська історія заново проблематизується та вивчається, тому потребує до себе іншого підходу та іншої кіномови.

Разом із тим, саме такого типу кіно часто стає популярним, оскільки вдячний глядач прогалини сюжету, достовірність та все інше замінює власною фантазією, бо приймає стрічку загалом, як своєрідну порожню оболонку, яку слід заповнити самотужки. І його в такому кіно не дивують ні клішовані персонажі (заздрісні сусіди, люті поліцаї, карикатурні німці, ветеран-інвалід, неземна любов на всі часи, загроза немовляті, незаконне ув’язнення тощо), ні правдивість показаного. Це таке народне кіно — і, як це часто буває, воно найчастіше прагне звертатися до нас без будь-яких посередників.

Кіно як спосіб почати нове життя

Враження штучного конструкту справляє і фільм «До щастя». Стрічка розповідає про хворого на легку форму церебрального паралічу сорокалітнього бездомного Григорія, який намагається подолати несприятливі для себе обставини життя. Автором ідеї, продюсером та виконавцем головної ролі цього фільму став Григорій Гришкан — податківець, переселенець із Донецька, який недавно розпочав кінокар’єру. Іншим автором цього фільму є Вінсент Меттель — кіно- і театральний режисер, автор численних фільмів, актор і продюсер. Разом із Гришканом вони зняли короткометражний фільм «Інший», де вперше торкнулися теми несприятливих умов у сучасній Україні для людей з інвалідністю.

І це той випадок, коли фільм «До щастя» варто відділяти від їхніх творців. Мова в першу чергу про загальний задум, до якого безліч запитань. Події стрічки відбувається в доволі умовному світі, де фантазія легко переплітається з побутовими подробицями. Здавалося, автор, який на власному досвіді знає про проблеми людей з інвалідністю і переймається їхніми труднощами (а вони чималі, і в нашій країні поки навіть не бралися за їх вирішення), мав би творити реалістичну історію, проте він віддає перевагу мелодрамі з елементами чи не фентезі.

Це дивно ще й тому, що власний досвід та життєвий шлях самого Григорія Гришкана прямо протилежний до того, що він показує на екрані. Гришкан не був сиротою, здобув вищу освіту, в нього є постійна робота, він — живий приклад успіху, якого можна досягти попри проблеми зі здоров’ям. Хіба це не взірець для наслідування? Чому б його не перенести на кіноекран?

Натомість перед нами досить химерне кіно, до якого важко віднайти ключі, оскільки воно максимально неконвенційне й існує ніби у вакуумі мистецького експерименту.

Як протилежний приклад роботи з відповідним матеріалом назву серіал «Особливий» / Special (2019), створений американським письменником та актором Райаном О’Коннелом для «Нетфлікса». Це напівбіографічна історія про молодого блогера, хворого на церебральний параліч, до того ж гея, який намагається вижити в теперішньому Лос-Анджелесі. Гранично відвертий, цей серіал є прикладом сучасного підходу до теми, і в ньому також актор грає самого себе. На тлі цього серіалу картина «До щастя» справляє враження самодіяльної, вкрай наївної та досить абстрактної, й так само, як і стрічка «Чому я живий», може бути сприйнята як певна порожня оболонка, яку можна наповнювати власним змістом. Врешті-решт, тут є теми та персонажі, доступні якнайширші аудиторії.

У підсумку маємо дві стрічки, які свідчать про всезагальну доступність фільмування, а також про сучасну мистецьку свободу, яку обмежити може хіба фантазія їхніх творців.