Серіал «Джек і Лондон»: коли ще звірі говорили

Режисери, актори та загалом знімальні групи працюють із матеріалом, який надають замовники. Серіальне виробництво в Україні розвивається саме так, як є, а не інакше. Всі працюють в однакових умовах. Існують більш-менш обумовлені на березі правила гри: їх або приймаєш, або не працюєш узагалі.

Ці правила попри де-факто війну Росії з нами, «чорні списки» та дію чергових норм Закону про мову дозволяють створювати серіали російською мовою. Залучати бодай одного російського актора чи акторку. Розвивати дію в умовному просторі поза питомо українським контекстом. Називати місто «столицею» не знати якої держави. І робити кінцевим продуктом вигляд, ніби глядачі живуть ще в 2013 році, якщо не раніше.

Усе сказане одним абзацом характеризує новий серіал «Джек і Лондон». Він стартував у ефірі «1+1» 15 листопада — це черговий продукт у партнерстві з сервісом Megogo. Один із попередніх – «Ангели» – я оглядав роком раніше. Але відтоді сталися зміни в трендах. Якби не вони, названих вище характерних ознак українського телесеріалу нашої доби цілком вистачило б, щоб не витрачати час на перегляд і, відповідно, чергове переливання з пустого в порожнє. Кількість подібних зауважень вкупі з марною апеляцією до актуальних законодавчих норм ні на що не вплине. Натомість «Джек і Лондон» вартий окремої уваги. Бо вибір на користь української мови, занурення в український контекст та відмова від російських акторів не заважає розвиватися згубним трендам.

Про проекти, подібні до «Ангелів» чи «Добровольця», можна забути та мріяти, що колись вони та й відродяться, стануть конвеєрними. Ці серіали різні за настроєм, проте об'єднані жанром: гостросюжетна драма. За бажанням чи виконуючи спеціальний запит, можу знайти серед стрічок, вироблених в Україні останніми роками, не лише «чоловічу», а й «жіночу» гостросюжетну драму на сучасному матеріалі. Драми (не плутати з чистими мелодрамами) на історичному матеріалі анонсують. Проте на фоні проектів, заявлених як комедії, їх усе одно значно менше. Отже, як ви зрозуміли, «Джек і Лондон» – детективна комедія.

Або комедійний детектив, як собі хочете, так і сприймайте. Я вже не раз зазначав, що Україна – чи не єдина країна, яка поступово й наполегливо, навіть концептуально відмовилася від детективу в чистому вигляді як виробник. Що цікаво: Росія, за чиїм грошовитим ринком неприховано ностальгують медіаменеджери, виробляє детективи, «чоловічі» та «жіночі» рівною мірою, в конкурентній кількості. І це не заважає російському виробникові одночасно створювати й комедії: романтичні, кримінальні, соціальні тощо. Натомість власне виробництво в Україні ні на що, крім комедій у різних обгортках, не заточене. Незалежно від вибору робочої мови сценарію, української чи російської. І незалежно від контексту.

«Комедії — складний у виробництві жанр, ми досі відчуваємо брак продакшнів, що вміють у ньому працювати», — визнає генеральний продюсер «1+1 медіа» Максим Кривицький.  І тут же каже, що канал має орієнтацію на драми, трагікомедії, і саме таким контентом може заповнити весь сезон. Тому найближчими роками точно працюватиме в такому режимі. У цьому ж інтерв'ю пан Кривицький згадує «Джека і Лондона» та констатує збіг обставин. Виявляється, крім цього проєкту, є ще два серіали про собаку, яка говорить з людиною, і один – про мовчазну собаку в кадрі, як дійову особу. І це – другий тренд, який поволі призведе до неодмінної кризи та виродження жанру.

«Джек і Лондон» має вертикально-горизонтальний формат. Його герої – столичний адвокат (столиці чого все ж таки?) Влад Шевчук (Дмитро Белякін) та собака Джек. Бульдожка залишився Владові від старшого брата Льоні, неправдиво звинуваченого в убивстві й арештованого. Брати не ладять, та молодший все ж волею долі переймається проблемою старшого й допомагає йому очистити добре ім'я. Це горизонталь, а вертикаль – злочини провінційного містечка Зоря, які змушений розгризати Влад за допомогою Джека.

Влад розмовляє з бульдогом. Чи собака – з Владом, тут не до кінця ясно. Виявляється, ця «фішка» й визначила вибір на користь проєкту. Принаймні, так розповідає головна продюсерка фільмів та серіалів «1+1» Олена Єремєєва: «Сценарна заявка не була б такою бажаною, якби не елемент, який полонив нас з перших рядків. Нам стало цікаво, що станеться із Владом, коли йому доведеться почути Джека». Проте вибір на користь подібних проектів – а вже відомо, що «говорящиє собачки» (от не втримаюся ж від згадки про Шарикова!) будуть на телеекранах України ще – означає рух тупиковою гілкою.

Бо за такою логікою треба або й далі запускати проєкти з балакучими собаками, або розбавляти їх балакучими котами, пташками, рибками тощо. Відмова ж розвивати формати, в яких є прямі діалоги звірів та людей, буде відмовою від елементу, який полонить із перших рядків. Тобто, визнання вичерпаності теми, її закриття – а далі куди? Назад, до більш звичних історій, де звірі, птахи й риби мовчать.

Маю суб'єктивні думки щодо вибору на користь таких заявок. І перша думка така: «Джек і Лондон» пропонує зовсім інакшу, казкову реальність. Що певною мірою виправдовує умовність часу та місця дії, перекреслює будь-які претензії до змісту, бо тільки дурень має претензії до казок та проєктує фентезійну, комфортну, безпечну реальність.

По-друге, без впливу популярного «Пса» не обійшлося. Згаданий серіал уже кілька років є одним із потужних стовпів, на яких тримається рейтинг ICTV. І весь цей час інші канали шукали серед сценарних заявок свого власного «Пса». Непрямо версію підтверджує згадане вище існування відразу кількох проєктів із собаками. «Джек і Лондон» узагалі навертає до себе чималу аудиторію так званих собачників. У серіалі ще кілька героїв мають песика тієї чи іншої породи. І що цікаво: Влад чомусь розуміє лише Джека, говорить тільки з ним. Випадково зроблений укол має дуже вузький діапазон дії.

Третє: випадковість героя як власне героя. Влад Шевчук – успішний молодий юрист. Йому подобається столичне життя з усіма його благами. Проте від перспективи працювати в Лондоні не відмовляється. Одна перепона: потрібна довідка, що працював у поліції. Заради довідки столична гламурна штучка змушена служити в провінційній поліції замість брата. Схожа майже до деталей історія – наприклад, у «Дільничному з ДВРЗ». Там герой В'ячеслава Довженка мусить відпрацювати в зачуханому райвідділі, отримати про це довідку і аж тоді повернутися в елітарне центральне управління. Начальник же постійно шантажує довідкою, змушуючи крутого сищика розбороняти п'яні сварки й займатися іншою дрібнотою. А в «Братах по крові» мажор Максим, молодший брат поліцейського Андрія, якого терпіти не може, легко влаштовується в «убивчий» відділ, аби розслідувати смерть їхнього батька.

Загалом поліцейський не на своєму місці, сищик мимоволі – провідна тема в українських серіалах на кримінальну тематику останніх років. Стосується як чоловіків, так і жінок – у серіалі «Ворожка» провінціалка Катя потрапляє на службу завдяки надприродним здібностям. Отут вбачаю лише загальний тренд не довіряти органам як таким, чекати торжества закону й порядку від позасистемної людини.

Нарешті, четверте: є тренд детективу без убивств, населеного персонажами не так комедійними, як водевільними й оперетковими. Тут перебір. Зразковий для наслідування «Пес» насправді комедією не є. Продюсер Віктор Приходько порівнював своє успішне дітище з фільмами за участю Жан-Поля Бельмондо: не комедія, але весело, мордобій – але сцени нагадують акробатичні етюди. За комедійну складову в «Псі» відповідає персонаж Михайла Жоніна. А в «Дільничному  з ДВРЗ» – персонаж Віталія Іванченка. Натомість у «Джекові й Лондоні» чи не єдиний притомний персонаж — Льоня. Навряд можна назвати таким Влада, який розмовляє з собакою.

Якщо вбивство – випадкове і незначного персонажа. Якщо смерть – від інфаркту. Влад і Джек від серії до серії шукають акваріумну рибку, скрипку, крадених кіз, викрадені автомобільні колеса тощо. Увага до подібних дрібних злочинів саме в детективі, хай умовно комедійному, конфліктує з головним завданням жанру: показати цінність людського життя та невідворотність покарання. Натомість пошуки вкрадених елітних кіз чи щось подібне не додають комедійності, проте створюють для глядача штучний простір без жодних ознак повітря.

Безальтернативність такого телевізійного фентезі – найлегший спосіб для виробника, хоч би ким він був, позбавити себе відповідальності за кінцевий результат. Є установка: народ хоче комедій, життя без того непросте. Не смішно? У вас проблеми з почуттям гумору, шановний. Лишається зрозуміти, чому за всіма кордонами України знімають серіали інших жанрів. І теж називають свої продукти розважальними шоу.

Фото: 1+1