Як дорослішала українська культурна журналістика

Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.

Раніше ми вже публікували текст лекції Мирослави Гонгадзе, Євгена Глібовицького, Юрія Макарова та Юлії Мостової. Сьогодні — лекція журналістки Валентини Клименко.

Сьогодні ми поговоримо про українську культурну журналістику часів незалежності. Зауважила, як Павло Казарін у своїй лекції сказав, що прийшов у журналістику на початку двотисячних, і ті часи здаються йому дуже давніми — він почувається динозавром. Я ж прийшла в журналістику 1993 року, одразу після журфаку. Це була журналістика доінтернетної епохи — ні сайтів, ні ютуб-каналів, ні соціальних мереж. Були тільки традиційні медіа: газети, журнали, радіо, телебачення.

1993 року я прийшла до газети «Україна молода» — й мене відразу призначили завідувачкою відділу культури.

Не було тоді не тільки інтернету, а й звичних для нас ґаджетів: мобільних телефонів, якісних вбудованих камер; диктофони були великою рідкістю — спочатку касетні, і аж потім цифрові. В нас у редакції їх було обмаль. Не було й комп’ютерів. Ти приходив у редакцію, писав свій текст від руки, а потім приносив у машбюро, де друкарка набирала матеріал на друкарській машинці. В мене був жахливий почерк, я писала дрібненько, дуже щільно, щоб редактор не міг нічого вставити. Друкарки перекидали мої тексти, як гарячу картоплину: «Тільки не я! В неї жахливий почерк! Нехай хто-небудь інший цим займеться!»

З іншого боку, рецензія на прем’єру вистави у щоденній газеті з’являлась уже на другий, максимум — на третій день після події. Сьогодні, коли є нескінченні можливості доступу до інтернету, рецензія іноді з’являється за тиждень або за десять днів — коли журналістові зручно. Тоді стандарти були суворіші. Якщо ти називаєшся щоденною газетою, будь ласка: в тебе є культурні події, ти про них пишеш.

Як люди дізнавалися про культурні новинки без інтернету? Приходила велика стрічка анонсів з інформагенцій УНІАН або «Укрінформ», і там були анонси подій: вистава, виставка, пресконференція. Ти плануєш, куди підеш. Або маєш інформаторів — інсайдерів у Міністерстві культури, в Кабміні, в театрах, у спілці письменників, художників і так далі. Вони телефонують і розповідають про свої новини, скандали, цікаві події. Що більша твоя мережа контактів, то якісніша в тебе інформація. Тоді ти перший про все пишеш, тебе читають, передруковують і так далі. Без копіпасту й рерайту журналістика була набагато ексклюзивніша.

Кілька років тому на «Донбас медіафорумі» ми дискутували, що може називатись культурною журналістикою. Чи можна так назвати будь-яку інформацію на тему культури? Наприклад, новину, що на Байройтському фестивалі диригує Оксана Линів — перша жінка-диригент за всю історію цього фестивалю, може поставити будь-який редактор стрічки новин. Бо він бачить слово «вперше», реагує на нього — й це нормально. Але додану вартість цієї новини — хто така Оксана Линів, яка її біографія, що таке Байройтський фестиваль, чому це важливо для гендерної рівності, чому це важливо у професійному плані — може створити тільки той, хто володіє цією інформацією: музикознавець або хороший культурний журналіст. Завдяки йому матеріал набуває цінності.

У 90-ті ще існувала мережа вузькоспеціалізованих культурних видань, фінансованих державою: «Український театр», «Музика», «Образотворче мистецтво», «Новини кіноекрана». Це були видання, які писали, власне, про мистецтво й забезпечували роботою музикознавців, театрознавців, мистецтвознавців і так далі. Коли СРСР розпався, а нова влада не мала стільки грошей і не мала, власне, ідеології, яку б вона хотіла просувати через пресу, потреба в ідеологічному обслуговуванні держави відпала. Тож ці видання швидко занепали, а на їхнє місце прийшли приватні — молоді й зухвалі. Наприклад, «Артанія», Terra Incognita, а з 1995 року — двомовний журнал «Шо».

Також із розпадом СРСР зникла цензура, й митці, які звикли до ідеологічних обмежень, були розгублені — не знали, як працювати далі. Натомість прийшли молоді й творчі люди, які хотіли самовиразитись і хотіли заробляти гроші. Це було бунтарне, хороше, альтернативне мистецтво. Як правило, це було проукраїнське мистецтво від людей, які за Союзу сиділи в підпіллі. Усе це вибухнуло: «Червона рута» у 1989 році, «Вивих» у Львові у 1990 і 1992 роках. 1993 року вийшов роман Юрія Андруховича «Московіада», 1996 року — «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко, а 1993 року — започаткований Сергієм Проскурнею фантастичний фестиваль «Мистецьке Березілля».

У цьому новому мистецтві потрібно було розбиратися.

У 1990-х митці пішли далі, ніж культурні журналісти, адже журналістика за інерцією намагалася працювати за старими правилами. Потрібно було наздоганяти, розуміти ці нові мистецькі візії.

У соцмережах зараз дискутують, чи спорт може бути поза політикою. Так само можна дискутувати, чи поза політикою культура. На мою думку, ні. Так чи інакше фокус і позиціювання митця лежить якоюсь мірою в політичній площині. Вся ця неформальна українська культура 90-х була контркультурою до імперської радянської культури. Ці процеси не можна розглядати окремо від політики, від здобуття незалежності, від національно-визвольної боротьби, яка точилася стільки років. Але, ще раз повторюся: нам — і журналістам, і споживачам інформації, і читачам, і глядачам, — треба було дорости до цього розуміння, адже злам відбувався дуже стрімкий.

Загалом культурну журналістику можна розглядати під різними кутами. Вужчий кут — це все те, що стосується творчості й людей, які нею займаються. Література, кіно і так далі. Є й ширше розуміння культури: популярна музика, шоубізнес, комп’ютерні ігри, телесеріал, креативні індустрії, мода і так далі. Ми дуже довго навіть не намагалися сепарувати ці речі: на сторінці культури могла вийти новина про виставку, рецензія та інтерв’ю з Іриною Білик. Культуру ніхто не ділив на високу й популярну.

Десь у двотисячних українська журналістика почала розуміти, що культура — це те, що стосується цінностей. І якщо у творах, висловлюваннях, інтерв’ю немає речей, які апелюють до загальнолюдських цінностей, до досвіду кожної людини, до пережиття, до певних соціальних змін, до можливості ширше подумати про історію, тоді вони належать до дозвілля, а не культури.

Я читала і слухала багатьох закордонних культурних журналістів. У всіх одна проблема: як потрапити на першу шпальту газети чи на обкладинку журналу? Бо на першій шпальті завжди найактуальніше: катастрофи, падіння долара, інфляція, політика, вбивства і так далі. Мені здається, що культурна журналістика повинна бути зубатою і відвойовувати свої позиції. Бо для суспільства, на мою думку, важливо знати, що відбувається в культурі. Колись в «Україні молодій» на першу шпальту пробився матеріал про український дубляж фільмів у кінотеатрах. Це було актуально — за українську мову в кіно боролися. Зараз смішно звучить, звісно, бо ми за стільки років звикли до цього. Очевидно, що Оксана Линів на Байройтському фестивалі теж заслуговує на першу шпальту. Звісно, скандали з культурної сфери — як-ось інцидент із Талашком — потрапляють туди набагато легше. Але мені здається, що редактор відділу культури завжди повинен мати аргументи, аби переконати головного редактора, що місце його матеріалу — на першій шпальті.

На початку 90-х український інфопростір був не цілком відокремлений від російського. На концертах російських зірок у палаці «Україна» неможливо було проштовхнутися. Подивитись на російських акторів, знаних із телевізора, у театр ішли набагато активніше, ніж на фантастичних українських акторів. У Радянському Союзі російська мова була мовою інформації, науки і культури. Ми зчитували культурні коди й сенси російського мистецтва, адже мова не була такою принциповою у 90-ті, якою стала пізніше, коли стала вододілом між своєю і чужою культурою, між культурою рідною й імперською.

На початку 2000-х, а особливо коли президентом Став Віктор Ющенко, це питання в суспільстві почали обговорювати значно ширше. Ющенко послідовно обстоював повернення до української культури, історії, власне, до свого. Мені здається, що за тих часів українська культурна журналістика значно подорослішала, стала більш усвідомленою. Журналісти почали свідоміше підходити й до тем, і до героїв своїх публікацій. Поступово поділ культури на «українську» і «російську» змінився на «українську» і «світову», де російська була частиною світової, переставши домінувати чи змагатися з українською. Десь у 2000-х в «Україні молодій» я прийняла для себе рішення, що ми пишемо про все вартісне в українській та світовій культурі.

Тоді в «Україні молодій» був великий відділ культури — троє, а бувало й четверо людей. Це багато для відділу культури. Ми двічі на місяць робили чотири сторінки під рубрикою «Культурний бульйон», де могли більше й серйозніше говорити про культуру.

У двотисячних з’являються нові культурні видання: «Книжник—Review», серйозний аналітичний тижневик про книжки, видавничий ринок і твори, який виходив із 2000 до 2009 року. ART Ukraine — започаткований 2007 року журнал про сучасне українське мистецтво. 2007 року з’явилось онлайн-видання «Літакцент», 2009 року — «Читомо», 2010 року — «Коридор». Вони, слава Богу, живі й досі, хоча багато з видань, які з’являлись у ті часи, жили недовго: закінчувався ентузіазм, або ж в ентузіастів закінчувалися гроші.

2013 року я пішла з «України молодої» в журнал Vogue — модний журнал номер один у світі, який нещодавно прийшов в Україну. Це журнал не тільки з якісною візуальною стороною, але й із дуже хорошою журналістикою. Мені було дуже цікаво спробувати там попрацювати, я багато розуміла і знала, усвідомлювала свою місію. Я мала чітке переконання, що українська культура нічим не гірша за будь-яку світову. Натомість у глянці — і в українському, і в російському, до речі, — панувало упередження, що попиту на локальних героїв немає. Мадонна, Джоан Роулінґ, Джордж Клуні — це рівень; не може поруч із ними стояти Лариса Руснак чи Оксана Забужко. Мене дуже обурювало це.

Мабуть, це було зухвало, але моєю місією було принести у Vogue українську культуру.

Vogue — це такий диктатор у світі глянцю, з яким не заведено сперечатися. Якщо написано, що Мадонна — це співачка №1, ти читаєш, і знаєш, і погоджуєшся: Мадонна — співачка №1. Відповідно, цим можна було скористатися для того, щоб говорити про українську культуру. І ми спробували — і наш експеримент вдався.

У грудні 2013 року Влад Троїцький зібрав у театрі «Дах» митців, друзів, журналістів на прем’єру програми Dakh Daughters. Вони виступали вперше, були сируваті, але водночас неймовірно талановиті, красиві, сексуальні. В них був дуже цікавий репертуар — щось зовсім нове для української сцени. В той же вечір я написала смс головній редакторці Vogue Маші Цукановій: «Машо, вони — героїні нашого першого номера!» Ми тоді ще готували перший випуск. Вона каже: «У перший не встигнемо, давай у другий».

Запуск такого журналу завжди супроводжується великим бюджетом, тому в нас були гроші на якісне фотографування тощо. І ось ми знімаємо Dakh Daughters для другого числа Vogue. Я приїжджаю в Малу оперу, а там стоять два трейлери звуку, світла, і біля кожної — гример, біля кожної рейл з одягом. Є кейтеринг, є британський фотограф із купою асистентів. Я дивилась на це і думала: «Цікаво буде, якщо вони поспівають після цього два місяці й розпадуться». На щастя, Dakh Daughters дотепер залишаються прекрасною групою.

Інтерв’ю з Оксаною Забужко я також уперше зробила для Vogue. Потрібно було вигадати, в який спосіб подати цю серйозну, інтелектуальну письменницю, аби читачки, які люблять роздивлятися нові тренди в сукнях і так далі, читали це. Ми тоді мали багато цікавих героїв: Павла Макова, Юрія Іздрика, Софію Андрухович, Ірену Карпу, Ксенію Харченко, Катю Бабкіну. Олег Вергеліс робив хороший матеріал про перспективних українських акторок із дуже красивими фото. Мені здається, що ми в такий спосіб піднімали свою гідність, своє бачення, себе самих. Після Vogue український глянець перестав боятися українських героїв. Тобто, і Elle, і L’Officiel, і Harper's Bazaar наслідували нас — ці герої переходили з одного в журналу в інший. Це була велика радість, адже вони на це заслуговували: це українська культура, і вона крута.

Як казав колись Андрій Куликов: якщо вам не вистачає української мови — ідіть і створюйте нові видання, якщо не вистачає української культури — ідіть і пишіть. Один із моїх улюблених прикладів — Дарія Бадьйор, яка прийшла працювати на «Лівий Берег» (LB.ua). Там не було відділу культури. Вона просто писала матеріали на теми культури, знайшла ядро читачів, які їх читали, і створила один із найкращих за останній час відділів культури в українських ЗМІ.

Культурна журналістика — це автори, й великою мірою — редактори відділу культури. Один хороший журналіст може просто розчинитись у морі різної інформації, якщо немає політики редакційного відділу. У 90-х була газета «Московские новости в Украине», де редактором відділу культури був Сергій Васильєв. Він робив фантастичні тексти, підбирав авторів. У «Дзеркалі тижні» редактором відділу культури був Андрій Бондар, а потім Олег Вергеліс. Ти відкривав газету, читав те-се й обов’язково — про культуру, бо там точно було актуальне, свіже, гостре. У 2010-х роках, коли «УП. Культура» на «Українській правді» недовго очолювала Катерина Ботанова, це теж було видання, куди я йшла спеціально по культуру. Сьогодні мені багато що відгукується в онлайн-виданні «Збруч»: матеріали, які там пишуть на культурну тему, завжди на високому рівні. Виникають і нові видання. 2020 року запустили Craft Magazine — онлайн-видання, яке робить інтерв’ю з культурними діячами, справді цікаві й глибокі.

Важлива хороша освіта. У 2000-х, коли з’явилося більше сучасного мистецтва, моєї журналістської освіти не вистачало, щоб його осягнути. Мене це страшенно злило. Видавалося, що сучасне мистецтво — це суцільна какофонія, в якій я нічого не розумію. Чому люди, яких я поважаю, які, на мою думку, розбираються в мистецтві, кажуть, що це круто? Чому я цього не бачу? Тоді я пішла до Національної художньої академію вчитись на мистецтвознавця, щоб мати експертизу принаймні в одній галузі. Думаю, що культурна сфера — це не те, в чому можна розібратись за пів року. Хороша фундаментальна освіта потрібна. Адже в українській культурі та історії досі багато білих плям, і розуміння тяглості традиції потребує знань.

Сьогодні українська культурна журналістика існує великою мірою в розважальних форматах. Раніше ти розуміла: коли Оксана Мамченкова написала в журналі «Корреспондент» якийсь матеріал, ти маєш це прочитати. Або, наприклад, Таня Терен, тепер виконавча директорка ПЕН-центру, дописувала про культуру для «України молодої» з Харкова. Саме від неї я знала про всіх видатних харківських митців, бо вона писала і про Жадана, і про Павла Макова, і про Єфіма Чупахіна, і про театр «Арабески». Сьогодні картина більш розфокусована. Хороший матеріал може виникнути спонтанно у виданні, яке не має продуманої редакційної політики в культурній сфері. Я слухаю інтерв’ю на ютуб-каналі Маші Єфросініної, слухаю «Говорить Жадан» на «Радіо НВ», дивлюся «Твою підпільну гуманітарку» Остапа Українця, читаю колонки, бо письменницькі колонки — теж дуже важлива річ.

Нещодавно письменник Олесь Ільченко розповів мені, що живе зараз у Швейцарії й час від часу займається українською мовою з відомим французьким славістом Жоржем Ніва. І Ніва прочитав збірку есеїв Віталія Жежери. Коли він приїжджав до Києва, він казав: «А ви знаєте, хто такий Жежера? Це прекрасно, це прекрасна есеїстика!» Мені здається, що журналісту, який займається культурою, важливо помічати, не боятися підіймати й оцінювати, давати власну оцінку і тренувати свій смак, щоб не пропустити чогось важливого й цінного в українській культурі.