/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F63%2F18326dee027cdd26671599a5378babce.jpg)
Перегляд «Мінська»: в України є достатньо підстав, щоби це ініціювати
Після спілкувань президентів – Байдена з Путіним і Байдена із Зеленським, у проміжку між якими відбулися ще спілкування Байдена з лідерами Західної Європи та «східним флангом НАТО», склалося відчуття, що в переговорах щодо Донбасу найближчим часом створиться якась «нова» ситуація.
Вашингтон офіційно підтримує збереження Нормандського формату, але, водночас, натякає на більшу залученість Штатів до врегулювання. Наразі – без особливої конкретики. «Байден підкреслив готовність Сполучених Штатів долучатися до заходів розбудови довіри задля просування реалізації Мінських домовленостей, на підтримку Нормандського формату», – йдеться в комюніке, опублікованому Білим домом за підсумками розмови президентів США і України. В Офісі президента України також підтверджують, що діалог із США про це триває, втім, остаточний формат ще невідомий. «Як це відбуватимуться – це залежатиме від багатьох обставин… Але США ухвалили чітке рішення – бути активним гравцем у цьому процесі», – заявив керівник ОПУ Андрій Єрмак.
На цьому тлі знову активізувалися розмови про «Мінські угоди», але не згадується основне. А основне тут те, що «домовленості» в тому вигляді, в якому вони були підписані сім років тому – тоді й виконувати треба було. І в тому, що цього не трапилось, вини України немає. Це Росія відмовлялася виконати безпекові пункти угоди, намагаючись одразу «перескочити на політику». Але ж відтоді багато що змінилося. І Україна, і Росія, зрештою, увесь світ стали іншими. Тож і «Мінськ» у 2021 році підлягає перегляду. Власне, доволі промовистим в даному разі є свіже опитування групи «Рейтинг»: 54% громадян (у 2017 таких було лише 29%) вважають, що потрібно переглянути ці домовленості і підписати нові угоди.
Між тим, на периферії нашого інформаційного поля пройшла ще одна важлива новина. 10 грудня парламент автономної Республіки Сербської, що входить до складу Боснії і Герцеговини, ухвалив рішення про початок виходу з усіх державних інституцій – з армії, служб безпеки, податкової та судової системи. Там хочуть ухвалити навіть власну конституцію. Тобто, фактично, Сербська Країна вже не буде частиною країни, до якої належить де-юре. Чому ми про це згадали? А тому, що історія з Федерацією Боснії і Герцеговини і Республікою Сербською, яких у 1995 році силою заштовхнули в Дейтонські угоди, слугують яскравим прикладом того, як міжнародна спільнота, шляхом поспішних та неадекватних рішень, змогла лише на певний час законсервувати конфлікт, втім, не розв’язати його. Звісно, донбаська ситуація має принципово іншу природу. Проте факт залишається фактом: по-перше, не варто нав’язувати українському народові щось антиприродне, як от умови миру за «безальтернативним Мінськом», які приречені на поразку від початку, по-друге, не варто йти на поводу агресора, який спеціально створює таку ситуацію, щоб Україна була нежиттєздатною, штучною конструкцію по типу Боснії і Герцеговини, яка протягом 26 років так і не змогла нормально розвинутися і нині, схоже, остаточно розвалюється.
Отже, цікавимося в експертів, що вони про все це думають? Чи могла б Україна, з урахуванням згаданих підстав, поставити питання про перегляд «Мінська» на перемовинах із союзниками, а згодом – з РФ? Наскільки на сьогоднішній день це видається реалістичним?
«Ми постійно говоримо про те, що наша зовнішня політика повинна бути проактивною та наступальною, щоб про Україну не говорили без України. Так от, говорячи про перегляд «Мінська»…. Думаю, що згадка про «Дейтонські угоди», в контексті останніх подій у Боснії і Герцеговині, стала б непоганим аргументом української дипломатії під час перемовин із західними партнерами. Можливо, не для дуже високого підняття ставок, але…» – коментує Укрінформу політолог Ігор Рейтерович.
За його словами, українська сторона могла б наголосити на тому, що «Дейтонські угоди» від самого початку були міною сповільненої дії.
«Ми можемо заявити, що цей документ хоч і зупинив жорстокий та кривавий конфлікт на теренах колишньої Югославії, втім, на жаль, навіть через 26 років розв’язати його так і не вдалося. І підкреслити, що результати «Дейтона» для Боснії і Герцеговини дають нам чітке уявлення з чим може зіштовхнутися Україна у випадку реалізації політичної частини «Мінська», і які потенційні ризики вони несуть для її суверенітету і територіальної цілісності, – розповідає пан Рейтерович. – Не виключаю, що в якості контраргументу нам можуть закинути: «Так, ситуація в БіГ дещо напружена, однак війна припинилася, пострілів та вибухів не чути, відбулося відновлення територіальної цілісності, кордони більш-менш усталені, і так далі, і так далі».
А відтак, продовжує політолог, Україна повинна не просто використати цей приклад як підставу для вимог перегляду «Мінська», а й виступити з якоюсь конкретною пропозицією: «Згадавши, між тим, і про Будапештський меморандум, і про безліч інших договорів, які вона підписала, причому, не тільки з РФ, але й з країнами Заходу».
За словами політичного аналітика Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Марії Золкіної, «Дейтонські угоди» справді багато в чому подібні на «Мінські».
«Символічно, що «Дейтон» у 1995 р. зупинив війну на Балканах так, як і «Мінськ», перший і другий, у 2014-2015 рр. зупинив найгарячішу стадію військової агресії РФ на Донбасі», – каже аналітик.
Зрештою, «Дейтон» – це яскравий приклад того, на що Україні в жодному разі не варто погоджуватися.
«Коли безпекові пункти не закриті й починається політична реінтеграція – маємо розвалену державу. Так було у Боснії і Герцеговині. І що це дало? Держава утворена штучно, вона існує під егідою ООН – фактично зовнішнє керування», – додала вона.
Україна, звісно, може на це посилатися, але використовувати це як основний аргумент в переговорах не випадає.
«Необхідність перегляду «Мінська» зрозуміла і без відсилання на «Дейтон». Чому? По-перше, це дуже різні за своєю природою конфлікти. По-друге, Боснія і Герцеговина – це не Україна. Наша держава є унітарною і в нас немає таких внутрішніх розколів в суспільстві, якихось абсолютно різних частин… Навіть окупований Донбас з усіма його на сьогодні відмінностями – інформаційними, політичними, демографічними – не є кардинально відмінним від решти України. Це все одно частина України, яка просто зазнала соціально-політичних змін внаслідок окупації, – розповідає Марія Золкіна. – Нарешті, наскільки б штучною нам не здавалася Боснія і Герцеговина, але… Варто пам’ятати, що Росія дуже любить говорити про балканський досвід. Якщо сербська частина усе ж від’єднається БіГ і приєднається до Сербії, то, думаю, РФ це однозначно використовуватиме як свіжий приклад того, що сепаратизм в Україні існує і що він виправданий».
Зрештою, наголошує експертка «Демініціатив», і без чужого досвіду в нас своїх аргументів на користь перегляду «Мінська» вистачає: «По-перше, «Мінські угоди» виписані недостатньо чітко. Там є низка пунктів, як от виведення іноземного контингенту з окупованого Донбасу, які взагалі ні до чого в часі не прив’язані. Конкретно згаданий мною пункт в комплексі заходів просто прописаний як факт, не більше. І це при тому, що в інших пунктах хоча б приблизно сказано, є більш-менш зрозуміла послідовність, а саме: спочатку режим тиші, потім відведення військ і озброєнь, а через декілька днів – обмін полоненими».
По-друге, продовжує вона, є суперечності «Мінську-1» і «Мінську-2».
«Мінський протокол говорить, що вздовж кордону мають бути створені зони безпеки під контролем СММ ОБСЄ. А Комплекс заходів… Там вже про жодні зони безпеки не згадується, а лише сказано, що спочатку вибори, а вже потім – відновлення контролю над кордоном. А коли це відновлення контролю над кордоном відбудеться? Там прописано, що це станеться після «політичного всеосяжного врегулювання». Тобто коли і що таке «політичне всеосяжне врегулювання» – незрозуміло. Отже, є потреба в спільному знаменнику між обома документами», – зауважила пані Золкіна.
По-третє, це різночитання документу обома сторонами.
«Україна наполягає на тому, що спочатку має йтися про безпеку. Зрештою, так і записано в мінських документах, і в одному, і в другому, – нагадує аналітик. – А Росія, навпаки, наполягає, що спочатку політичне врегулювання, запуск виборчого процесу, ухвалення всіх необхідних законів, в тому числі, змін до Конституції… А щодо того, яким чином реалізуватиметься безпекова частина – нічого цього немає».
По-четверте, «Мінськ» суперечать українському законодавству та міжнародно-визнаним нормам про такі важливі речі, як от виборчий процес.
«Виборчий процес не може відбуватися в умовах відсутності політичної конкуренції. Будь-який виборчий процес, зокрема, місцеві вибори, вони організовуються і контролюються, зрештою, безпека на них забезпечується українськими органами влади. Для цього там повинно бути Держказначейство, місцеві адміністрації, поліція… Отже, повторюся: за бажання боснійський досвід можна використати, втім, лише як один із прикладів, а не як основний аргумент. Аргументів в нас і так достатньо», – підкреслила Марія Золкіна.
Втім, усе можна зробити набагато простіше. Як зауважив юрист-міжнародник Борис Бабін, Україна не потребує жодних формальних підстав для вимог перегляду «Мінська», адже це не міжнародний договір, а угода про припинення вогню в рамках міжнародного гуманітарного права. Тому їх не «виконують», а у кращому випадку «дотримуються» за доброї волі сторін.
«Акт Ради Безпеки, яким позитивно оцінено «мінські угоди», носить, згідно Статуту ООН, суто рекомендаційний характер. Натомість, обов'язкові резолюції Радбезу мають інший предмет та процедуру», – наголосив він.
Щодо підстав для внесення пропозиції зміни мінського процесу, то, за словами Бориса Бабіна, це може бути що завгодно: «Наприклад, провокація на фронті, перетворення Мінську в місце перебування не визнаної світом диктатури Лукашенка, і так далі».
Ще один аргумент на користь підстав для перегляду «Мінська» висловив політолог-міжнародник Максим Ялі. Він каже, що не тільки на Заході, а й особисто Путін дуже любить говорити про «дотримання міжнародного права». І що ж воно (міжнародне право) говорить з цього приводу? А те, що ключовий документ в контексті «Мінських домовленостей» є Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 1969 року.
«Уважно читаємо статтю 52, де сказано: «Договір є недійсним, якщо його укладення стало результатом погрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН». А тепер згадуємо лютий 2015 року, бої за Дебальцеве, яке згідно Мінську-1 є підконтрольною Україні територією. І що було після підписання Мінська-2 – «дебальцевський котел». І це навіть не про загрозу, а про застосування сили після підписання угод», – наголошує експерт-міжнародник.
Зрештою, про погрози з боку Путіна під час переговорів з їх підписання на адресу Порошенка в своїх мемуарах писав і екс-президент Франції Олланд. Тобто у свідченнях безпосереднього учасника переговорів такі загрози задокументовані.
«Є докази втручання Росії та участі регулярних військ в боях під Дебальцеве? Є. Чи визнає їх Захід? Визнає. На цьому Україні й варто акцентувати» – підкреслив Максим Ялі.