Росія у пошуках приводу для війни з Україною

Владімір Путін, очевидно, забув, як далекого 1994 року постійний представник США при ООН Мадлен Олбрайт поставила Москву на місце: «Національні інтереси Росії не повинні виходити за рамки її кордонів».

Знехтувавши цією слушною порадою, МЗС Росії висунуло США по суті ультиматум у вигляді «проекту договору Росії зі США та угоди з НАТО про гарантії безпеки». Згідно цього документу Альянс має виключити подальше розширення НАТО, зокрема приєднання до нього України. А ще НАТО має відмоввитись од будь-якої військової діяльності на території України, в Східній Європі, Закавказзі та Центральної Азії.

Заступник глави МЗС Росії Сергій Рябков нічтоже сумняшеся заявив: «Будапештський меморандум стосується гарантій безпеки України як неядерної держави. З цього погляду всі гарантії забезпечені та дотримані. Але в Будапештському меморандумі немає жодного слова ні про держперевороти в Україні та подальші дії, ні про можливість робити висновок частиною населення, яка на той момент проживала в межах України, про те, чи варто продовжувати жити там, чи потрібно повернутися до складу Російської Федерації».

У будапештському меморандумі багато чого немає. Не передбачено, зокрема, що у майбутньому РФ надумає розміщати в Білорусі ядерну зброю. Наразі направду «гра в одні ворота». А які «гарантії безпеки» з боку Московії? Для початку діалогу на основі принципу взаємності Україна, США, країни НАТО могли б вимагати виходу РФ з трьох оборонних блоків – ШОС, ОДКБ, РФ з РБ (союзна держава), скорочення ЗС РФ, заборони дислокації російських військ поза межами РФ та зменшення/ліквідації арсеналів ядерної зброї, відведення ЗС РФ на 400 км од західного кордону тощо.

Захід коректно пояснив кремлівським шантажистам, що диктувати Вашингтону, Лондону, Парижу, Берліну ніхто не буде. У відповідь голова делегації РФ на переговорах у Відні з питань військової безпеки і контролю над озброєннями Костянтин Гаврилов, отримавши 20 грудня інструкції з Кремля, почав відкрито погрожувати «військово-технічною і військовою відповіддю».

Цілком неприйнятні для США, НАТО й України вимоги Кремля щодо так званих гарантій безпеки – довгий перелік односторонніх дипломатичних та військових поступок з боку Заходу, є чіткою ознакою того, що Путін гарячково намагається знайти привід для розв’язання війни – casus belli.

Таке враження, що московити геть втратили відчуття реальності й хворобливо шукають казус беллі для Європи, а передусім для України. Міністр оборони Росії Сергій Шойгу, ні сядь ні впадь, заявив, що 120 працівників американських приватних військових компаній привезли на схід України «резерви невстановленого хімічного компонента» для здійснення провокацій в містах Авдіївка і Красний Лиман. Американці начебто «обладнують вогневі об’єкти в житлових будинках і на соціально значущих об’єктах, здійснюють підготовку українських сил до проведення спеціальних операцій і активних бойових дій»…

Гарантій, що кремлівський ультиматум залишиться блефом немає – 14 грудня російські соціологи з «Левада-центр» оприлюднили дані, що 77% росіян вважають ймовірною повномасштабну війну Росії з Україною і лише 15% вважають такий сценарій неможливим.

На конференції послів України «Дипломатія 30. Стратегія сильної держави» в Гуті на Івано-Франківщині Володимир Зеленський несподівано заявив, що Україна передала США, РФ, Німеччині та Франції пропозицію 10 кроків для виконання у Нормандському форматі. Загадкові кроки і пропозиції про зміст яких українське суспільство нічогісінько не знає. Справді: «Ми постійно готуємо та ініціюємо різні документи, різні кроки, щоб нам не закидали, що ми чогось не хочемо. Ми не просто говоримо. Ми кажемо, що готові виконувати».

Про що йдеться? Які документи? Які кроки? «Ми передали ці кроки (?!) і Президенту Байдену, і російській стороні, і Франції, і Німеччині… Ми готові виконувати…» Що саме виконувати?..

Джон Кеннеді полюбляв цитувати репліки двох німецьких політиків часів кайзера Вільгельма II (колишнього канцлера і його наступника) про причини Першої світової війни. «Як же це трапилось?» – дивувася ексканцлер. У відповідь його візаві скрушно зітхав: «Ах, якби ж то знати!»…

Занурившись на вісім десятиліть углиб європейської історії, можна в ній помітити низку взаємопов’язаних подій: аншлюс Австрії, Мюнхенську змову, окупацію Чехословаччини, пакт Молотова-Ріббентропа, німецько-польську та совєтсько-фінську війни, провокації в Судетах і Данцігу, збройний напад на радіостанцію в Ґляйвіці, Майнільський інцидент…

Між намірами й вчинками політиків напередодні Другої світової війни і діями політиків першої чверті XXI століття можна провести чіткі паралелі.

Вельми повчальною у сучасному геополітичному контексті виглядає історія захоплення Австрії гітлерівською Німеччиною.

У серпні 1937 року генерал-фельдмаршал Вернер фон Бльомберг видав директиву «Про об’єднану підготовку до війни всіх родів військ»,. План «Отто» – сценарій вторгнення в Австрію – був однією зі складових цього документу. У ньому мовилось: «Мета цієї операції полягає в тому, щоб збройною силою примусити Австрію відмовитись від ідеї реставрації. Треба використати внутрішні політичні незгоди в Австрії. Вступ у цю країну відбудеться в напрямку Відня, і , таким чином, буду зламаний будь-який опір».

Вермахт і нацистські спецслужби взялися створювати відповідну інформаційну атмосферу/привід, щоб змусити австрійського президента Мікласа якомога швидше ратифікувати угоду.

Під керівництвом шефа військової розвідки адмірала Канаріса був розроблений детальний план захоплення Австрії. В ньому, зокрема, йшлося про поширення помилкових, неправдоподібних чуток, які можуть призвести до висновку, що готується військовий наступ проти Австрії. Здійснювати ці пропагандистсько-інформаційні операції слід було через спеціальних людей в Австрії, через митників на кордоні, через комівояжерів тощо. Цілеспрямовано поширювались деморалізуючі чутки про маневри гірської бригади в Баварії…

Військові приготування тривали близько шести місяців, 11 лютого 1938 року Гітлер викликав до Берхтесгадена австрійського канцлера Шушніга для «дружнього обміну думками». Після перемовин з фюрером віденський гість погодився амністувати засуджених нацистів і дозволити їм проводити легальну політичну діяльність.

Наслідком інформаційної війни стало визнання президентом Мікласом берхтесгаденського документу. Звернення австрійського канцлера до Великобританії та Франції з проханням надати допомогу ні до чого не призвело. Шушнігу порадили пристати на вимоги Гітлера. У висліді Зейс-Інкварт, віденський адвокат, фанатичний прихильник Гітлера, отримав пост міністра іноземних справ й державної безпеки Австрії. Начальником генерального штабу став генерал-нацист Бем.

9 березня австрійський уряд заявив, що 13 березня буде проведений плебісцит, у ході якого населення має висловитися за чи проти незалежності Австрії. У Берліна виникли побоювання, що прихильники незалежної Австрії отримають перевагу. Та оскільки держави Заходу дали зрозуміти, що не втручатимуться в австрійські справи, Гітлер вирішив використати військо. 11 березня він видав відповідну директиву на вторгнення в Австрію.

Наступного дня ввечері віденське радіо повідомило, що плебісцит скасовано. О 19 годині. 45 хв. Шушніг звернувся до співвітчизників із заявою: «Перед обличчям усього світу я повідомляю, що уряд Німеччини вручив сьогодні федеральному канцлеру Мікласу ультиматум. У ньому наказується, щоб посаду канцлера Австрії було призначено особу на вибір німецького уряду; ця особа має сформувати кабінет міністрів, догідний уряду Німеччини. Якщо ці вимоги не будуть виконані, німецькі війська вступлять на територію Австрії».

Міклас відхилив вимоги Берліна. Та це не допомогло. Пізно ввечері був сформований новий уряд (список його членів доставив спеціальний літак з Берліна) під головуванням Зейсс-Інкварта. Цей палкий прихильник фюрера звернувся з терміновим посланням до Гітлера, текст якого перед тим телефоном продиктував Ґьорінґ, з проханням надати допомогу в підтримці порядку та спокою в «другій німецькій державі» і для цього «якнайшвидше» вислати війська.

Вранці 12 березня дивізії вермахту перейшли австрійський кордон. Єдиною країною, яка подала до Ліги Націй ноту протесту щодо зовнішньої агресії проти Австрії була Мексика.

Наступного дня у Лінці Адольф Гітлер і Артур Зейсс-Інкварт підписали закон «Про возз’єднання Австрії з Німецькою державою», за яким Австрійська Республіка стала однією з земель Третього райху. Проведений через місяць в обох державах плебісцит більшістю голосів підтвердив бажання австрійців і німців жити в єдиній державі – «Ein Volk. Ein Reich. Ein Führer» (один народ, одна держава, один фюрер).

Вітаючи аншлюс Австрії (мовляв, єдинокровні брати об’єдналися в єдину Великонімеччину), відомий українофоб, антисеміт і нацистський симпатик Василій Шульгін заявив, що приєднання Малоросії до Московії 1654 року було проведено за аналогічною схемою.

Уже в наш час ерефіфський фюрер опублікував статтю «Про історичну єдність росіян та українців». Мовляв, українці та росіяни – «один народ». І що «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією». Такий неоімперський пасаж вельми нагадує спробу повернутися до класики націонал-соціалізму – «Ein Volk. Ein Reich. Ein Führer».

В Австрії, а згодом у Чехословаччині не знайшлося сильного лідера, який узяв би на себе відповідальність й готовність відстоювати незалежність своїх держав. Суспільство й армія розкололись. Еліта вирішила за краще інкорпоруватися у Третій райх. Сильного лідера мали фіни – фельдмаршала Маннергайма. Злютованим було й фінське суспільство та військо перед совєтською навалою. На відміну од Австрії та Чехословаччини у Фінляндії не було п’ятої колони…

На прикладі аншлюсу суверенної держави – Австрійської Республіки – добре проглядається підступний та брутальний механізм агресії, якщо напад починається в самісінькому серці країни. «Спершу вони займають ключові позиції в урядовому апараті, затим ведуть в країні підривну роботу і нарешті викликають кризу, з тим щоби ввести… війська за телеграмою, текст якої складається зазделегідь». Ця цитата з книжки Луї де Йонга «Німецька п’ята колона в Другій світовій війні» аргументовано викриває дії німецької п’ятої колони в Австрії 1938 року.

У США напередодні вибуху Другої світової війни було майже 50 тисяч німецьких агентів. «Домашня прислуга, продавці в бакалейних лавках, перукарі, сестри милосердя, шофери, оперні співачки, рахівники – всі вони надсилали свої щотижневі доповіді в регіональні офіси» (з книги Курта Рисса «Тотальне шпигунство»).

Після вступу США у війну близько 120 тисяч японців, 62 відсотки яких мали американське громадянство, були інтерновані. Слід зазначити, що під час Першої та Другої світових війн арешт, інтернування або депортація громадян воюючих країн була звичайною практикою.

У 1995 році журналіст Володимир Коваленко звернув увагу на природу етнічних конфліктів у ХХ столітті, відзначивши їхню різноманітну природу: «Іноді це боротьба за право мати свою національну державу (баски, курди, чеченці та ін.). Однак найчастіше етнічні конфлікти виникають, коли нацменшина в якійсь країні (ірландці в Ольстері, серби в Хорватії, вірмени в Нагірному Карабасі тощо) вже мають у сусідстві свою «материнську» державу, тобто таке національно-адміністративне утворення, де даний етнос становить правлячу більшість. З цілком зрозумілих причин люди можуть захотіти «жити у себе вдома», «в своїй державі», а в «материнської» держави може виникнути спокуса використати проти інших країн своїх співплемінників як «етнічну зброю». Наслідки таких дій можуть бути щонайважчими. Класичний приклад – гітлерівська Німеччина. Як відомо, одним з головних пріоритетів нацистської зовнішньої політики було прагнення об’єднати всіх «фольксдойчів», що проживали у «бліжнєм зарубєж’є» (етнічних німців або тих, кого нацисти вважали німцями без уповноваження їх на це: австрійців, ельзасців та ін.) в одній державі («одна імперія, один народ, один вождь»). Проводилась така політика, зрозуміло, під гаслом «захисту наших від гноблення».

Ймовірно, що Росія намагатиметься застосувати проти України цей прийом як казус беллі – захист «гноблених співвітчизників»

Замість післямови

На початку 90-х минулого століття Михайло Любімов написав спомини під інтригуючою назвою «Шпионы, которых я люблю и ненавижу». У цій своєрідній енциклопедії розвідок колишній полковник КҐБ дотепно іронізує та водночас ностальгує за минулим: «Большой порядок был при Феликсе Эдмундовиче, стреляли много, но тихо, граждан сообщениями об убийствах не волновали, как ныне... Был порядок, было уважение к органам». У сучасній ерефії мало що змінилося - «уваженіє к органам» культивується і заохочуються.

Не треба дивуватись, що нині Путін вимагає від НАТО письмово взяти на себе зобов’язання більше не розширюватися. Витоки цієї забаганки можна відшукати в недалекому минулому.

Так, 29 січня 2009 року президент РФ на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки подякував працівникам ФСБ (треба думати, що й нагородив згідно закритих списків) за проведення успішної операції з блокування вступу України в НАТО, що, «разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи. При проведении отдельных операций сотрудники службы проявили подлинное мужество и героизм».

Та ми про інше. Чи є сьогодні в Україні ефективні, державницьки налаштовані «органи»? Чи є в громадян України повага до вітчизняних спеціальних служб і структур? Чому так мляво шукають і далеко не завжди справедливо карають тих, хто зливає ворогові секретну інформацію про надважливі спецоперації, а натомість дискредитують українських розвідників?

Путін добре засвоїв настанови московського царя Івана III: «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що негідні їхнього стану, а потім, за відповідної нагоди, викривайте їх <...> сійте всюди розбрат; викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших; поширюйте серед них музику, яка пом’якшує мораль <...>. Обманюйте, коли це потрібно. <...> Майте всюди шпигунів».

У цьому контексті можна згадати лихої пам’яті «варягів» з ерефії: Калініна і Якименка, відряджених до СБУ; Саламатіна і Лебедєва, скерованих до Міністерства оборони України. Були й інші. І було їх багато. Нікуди не щезли й сьогодні…

З появою на політичній арені Україні «слуг народу» проблема п’ятої колоною помітно загострилась. Трагедія в тому, що чимало українських парламентаріїв десятиліттями просувають та захищають інтереси іншої держави, всупереч національним інтересам. Досить лише згадати політичний скандал у Верховній Раді 16 вересня 2014 року, коли народні депутати в закритому режимі ухвалили закони (які насправді протягли з порушенням процедури таємного голосування) щодо статусу окремих районів на Донбасі та амністію для сепаратистів

Про п’яту колону в Україні не писав і не говорив хіба що лінивий. Навіть секретар РНБО Олексій Данілов під час грудневої зустрічі 2021 року з послом Латвії заявив, що Росія використовує не тільки військову агресію проти України, але й п’яту колону всередині держави. Разом з тим Данілов чомусь промовчав про кремлівську агентуру, яка ймовірно звела кубла у вищих ешелонах влади.

2004 року колишній полковник КҐБ Олег Гордієвський в інтерв’ю українській службі Бі-Бі-Сі заявив, що зі служби безпеки у Києві відбувається великій витік інформації до Москви. Він повідомив й таке: «В Києві резидентура КҐБ і ГРУ налічує понад 100 осіб. А американська резидентура в Києві – дві особи і секретарка. Англійська резидентура - 1 людина. Ці два маленькі осередки західних спецслужб насправді великої агентурної роботи вести і не можуть. А ось росіяни можуть, які мають сто людей в Києві. Не західна агентура кудись тягне Україну, а російська агентура тягне. Причому російська агентура працює не лише по лінії центральних відомств».

Гордієвський також повідомив, що що «усі обласні та крайові управління ФСБ мають також завдання вербувати агентуру в Україні – тобто якщо впливовий українець приїздить у відрядження чи по родинних справах в Сибір, то до нього приставлятимуть людей ФСБ, щоб завербувати». Цей совєтський ексрозвідник розкрив дії російських спецслужб, які зазнали поразки в Україні під час президентських виборів 2004 року: «У Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою». І ось вони беруть... Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років».

У нашій історії вже був період, коли службу охорони президента Віктора Януковича очолював громадянин Росії В’ячеслав Заневський. Слід віддати належне «Україні молодій», яка 9 жовтня 2010 року звернулася з офіційним запитом до адміністрації Президента України та МЗС. Мовляв, «на яких підставах громадянин Росії В’ячеслав Заневський їздить за кордон з українським паспортом у кишені? Чи не є це порушенням законодавства, а сама робота Заневського в АП – загрозою національній безпеці України?».

Реакція влади була у вигляді стислого коментаря глави адміністрації Президента України Сергія Льовочкіна: «Хто буде забезпечувати охорону Президента – це наше рішення. І кого ми будемо залучити і коли – фахівців із Росії чи США – це наша справа».

Випадковостей у таких призначеннях не буває. Головний охоронець Януковича цілком міг бути офіцером з особливих доручень чи офіцером зв’язку, спеціально приставленим Москвою до Віктора Федоровича, особи вельми непевної з поглядів очільників колишньої метрополії.

Олександр Литвиненко, ексофіцер ФСБ, якого отруїла луб’янська «контора», застерігав: «Якщо спецслужба будь-якої держави дозволяє безкарано хазяйнувати на своїй території спецслужбі іноземної держави, самостійно проводити оперативні заходи, то насамперед це втрата державного суверенітету і недалекий день, коли ця іноземна держава призначить у цій країні свого Президента»…

Настанови з вербування агентури в системі державної безпеки СССР ховались під грифом «цілком таємно». Ось деякі положення (вельми повчальні) з цих інструкцій – своєрідна «класика жанру», яку широко використовують спецслужби усього світу: «Вербування агента – система здійснюваних органами державної безпеки агентурно-оперативних заходів, спрямованих на залучення до секретної співпраці з ними особи, здатної надати їм допомогу у вирішенні розвідувальних або контррозвідувальних завдань. <…> Вивчення кандидата на вербування передбачає отримання та оцінку даних, що дозволяють зробити висновок про придатність або непридатність підібраної для вербування особи до агентурної роботи, про основу, на якій може бути здійснено вербування, та умови, необхідні для успішного проведення вербування.

Про придатність кандидата до агентурної роботи можуть свідчити дані про його особисті якості, що відповідають вимогам, які пред’являють агенту, про наявність у кандидата задатків та здібностей, розвиток яких після вербування дозволить йому успішно виконувати завдання органів державної безпеки, а також про його становище та зв'язки, про характер взаємовідносин, з особами, які цікавлять органи державної безпеки, чи наявність умов встановлення з цими особами потрібних зв’язків.

Вивчення кандидата на вербування здійснюється різними методами з використанням різних засобів: агентів, довірених осіб, офіційних джерел… До методів перевірки та вивчення кандидатів на вербування належать: ознайомлення з різними документами, що містять відомості про кандидата на вербування; спостереження за поведінкою кандидата; залучення кандидата до виконання оперативних доручень; бесіда; ознайомлення з результатами діяльності кандидата, у яких відбиваються якості його особи.<…> Характер доручення кандидатові визначається виходячи насамперед з мети його вербування. Кандидата треба перевіряти на дорученнях, близьких за характером до тих завдань, які він виконуватиме після вербування.

В усіх випадках основним сенсом процесу вербування є психологічний вплив оперативного працівника або агента-вербувальника на вербованого з метою формування у нього мотивів, які спонукатимуть дати згоду на надання органам держбезпеки негласної допомоги і розпочати практичні дії».

В арсеналі спецслужб існує цілий спектр методів і заходів, про які пересічний громадянин навіть не здогадується. Приміром, так звані «вербувальні операції», «вербувальні контакти», «контакти на нейтральній основі», коли кандидат на вербування не здогадується, що спілкується з представником спецслужби, «оперативні контакти», коли ділові стосунки, які налагоджує оперативний працівник з кандидатом на вербування з метою вивчення, визначення придатності до вербування, формування основ для вербування та здійснення інших вербувальних заходів.

Є просто ідеальні об’єкти для вербування.

Григорій Омельченко, Герой України, генерал-лейтенант, слідчий МВС (1976-1983), кандидат юридичних наук (1986), начальник відділу військової контррозвідки СБУ (1992-1995), народний депутат України 2-6 скликань пише: «Опубліковані мною матеріали та аналіз наявної у мене конфіденційної інформації дають мені, як контррозвіднику в минулому, підстави зробити висновок: Володимир Зеленський міг бути завербованим ФСБ Росії, коли багаторазово перебував у Москві. Ймовірність того, що президент України, глава його офісу Андрій Єрмак, перший заступник секретаря РНБО і водночас керівник Комітету розвідки при Президентові Руслан Демченко, особиста помічниця Зеленського Марія Левченко (працювала в Офісі Президента на «громадських засадах» і щойно після скандалу з її чоловіком була зарахована до штату цієї важливої державної структури. – О. Р.) та її чоловік Олександр Гогілашвілі (за даними ФПС РФ, Олександр Гогілашвілі має дійсний російський паспорт, але Кабінет міністрів України не проводив спеціальну перевірку Гогілашвілі перед тим, як призначити його на посаду заступника міністра внутрішніх справ. – О. Р.) можуть бути агентами російських спецслужб доволі висока. Однозначно можна стверджувати, що зазначені особи є агентами політичного впливу Москви. Не виключаю, що офіс президента України є головною РЕЗИДЕНТУРОЮ спецслужб Росії (ФСБ, ГРУ, СЗР)»/

Прикро й тривожно. Деградація державних інституцій в Україні триває. В умовах війни…