Гасло «геть від Москви!» має залишатися дороговказом для українських медіа

«Детектор медіа» починає підбивати підсумки 2021 року в медіасфері та прогнозувати тенденції наступного, 2022 року. Ми звернулися до експертів — медійників, громадських діячів, які працюють у сфері медіа, аналітиків — із запитаннями про головні події та тренди року, що минає, а також порядок денний на майбутнє. Думки будемо публікувати в різних форматах — від авторських колонок до опитувань. Першою публікуємо колонку Євгена Федченка — керівника фактчекінгового проєкту StopFake та Могилянської школи журналістики.

1996 року, коли я починав працювати на телебаченні, всі були впевнені, що з кожним роком ми ставатимемо більш зрілими, проблеми будуть розв’язуватись, а українське телебачення ставатиме кращим.

Зараз, після 2014 року, українська медіагалузь має ще більше простору за рахунок того, що в нас немає російського контенту. Здавалося б, український контент повинен ставати кращим, відповідним до стандартів. Але якщо ми проаналізуємо різні медіа — і новинне мовлення, й вузькожанрові програми, — то побачимо, що прориву немає. І цього року я не можу сказати, що мене щось вразило, що я побачив щось, чого не бачив раніше.

Я бачу певний відхід, відмежування від російського медійного дискурсу, хоча постійно відбуваються спроби притягувати в український медіапростір тамтешніх персонажів, тренди, медіаорганізації. В нас досі існує думка, що на противагу поганим державним російським медіа є начебто хороші російські медіа на кшталт «Медузи», «Дождя», «Эхо Москвы» тощо. Але їх не існує насправді. Тому що всі російські медіа працюють у російському дискурсі, який контролює російська влада. І не треба повертати їх в український простір.

Натомість ми повинні відкривати цей простір для українських медіа — десь із кращим, десь із гіршим контентом, — і насичувати простір ними. Заклик «Геть від Москви!» має залишатися для українських медіа дороговказом. Це правильно не лише з ідеологічної, а й із комерційної точки зору: що менше наші медіа будуть заповнені російськими ідеями, дискурсами й наративами, то більше простору й засобів монетизації лишиться українським медіа.

Я також зауважив зниження якості фактчекінгу в деяких медіа. Це ллє воду на млин російської дезінформації, допомагає їй, навіть якщо такого наміру не було. Тому нам вкрай потрібно підтягувати якість журналістики.

Також я хотів би відзначити позитивні тенденції, які відбуваються із Суспільним — покращення якості контенту телебачення і радіо, більшу видимість суспільного мовника. Я розглядаю це як великий позитив, особливо на тлі загального погіршення якості комерційних мовників.

З негативного я б відзначив абсолютно провальну концепцію телеканалу «Дом». Зміна концепції ніяк не вплинула на кращу поінформованість аудиторії на тимчасово окупованих територіях — здається, навіть навпаки. Натомість, аби створити «Дом», зруйнували іномовлення. Важко назвати це позитивним рішенням, оскільки Україна за допомогою іномовлення розповідала про себе світу, мала англомовний контент — він не був досконалим, але він був. Принаймні, в нього була видимість у соцмережах, і це було дуже важливо. Тепер іномовлення нема — зруйнували, а натомість нічого не зробили.

Ми також бачимо тенденцію до зміцнення державної складової на ринку медіа: це і спроби створити Державний інформаційний концерн, спроби вивести «Дом» і «Раду» з їхніх нішевих позицій і переорієнтувати на широку аудиторію. Це не просто негативна, а загрозлива тенденція повернення держави в інформаційний простір, хоча зовсім нещодавно здавалося, що це ми вже пройшли безповоротно. Теперішній розворот назад — дуже погана історія. У 2022 році ми в першу чергу повинні не допустити посилення впливу держави на медіа та запобігти намаганням створити й розвинути державні медіа. А також ми повинні підтримувати Суспільне.

Як і раніше, доведеться протидіяти російському впливу. Слабкість наших медіа з точки зору якості, з точки зору відсутності солідарності серед журналістів послаблює наші позиції. Зараз у критичних ситуаціях ми не завжди бачимо, що журналісти солідаризуються, аби підтримати одне одного й нашу спільну справу. Не знаю, чи буде цей виклик найважливішим наступного року, але оскільки він був у цьому році та в попередні роки, немає причин вважати, що ситуація зміниться на краще. Це питання зрілості наших медіа: якби вони були зрілими, медіаіндустрія була б міцнішою та більш здатною домовлятися. Зараз іноді виходить так, що галас розглядається як важливий показник впливовості, реакція у фейсбуку — як показник успішності матеріалу. Але не хайповість чи здатність вчинити скандал у соцмережах має визначає впливовість медіа, а в першу чергу якість продукту.

Дезінформація — це проблема, яку ми не розв’яжемо, бо її не можна розв’язати в принципі. Ми реагуємо на її нові аспекти, намагаємося їх з’ясовувати і висвітлювати, але це постійна боротьба. Бо дезінформація постійно знаходить нові інструменти.

У 2021 році, як і в попередні роки, ми, принаймні, боролися. Ті, хто насичує український інформаційний простір дезінформацією, мають велетенські ресурси, в тому числі грошові, й не збираються зупинятися. Адже інформаційна війна є складовою війни, яка триває проти України. І ми бачимо залежність: коли планується ескалація на реальному фронті, збільшується кількість інформаційних впливів. Зараз ми бачимо зростання кількості таких кампаній, і можна бути впевненим, що так триватиме й наступного року. Питання тільки в тому, за допомогою яких платформ цей вплив буде здійснюватися.

Платформи постійно змінюються. Щойно ми знаходимо спосіб зменшити деструктивний вплив на одних платформах, Росія намагається використовувати інші, в тому числі ті, де ми поки що не дуже активні, — наприклад, тікток, месенджери WhatsApp і Viber, які набагато менше досліджені, ніж соцмережі та традиційні медіа.

Ми також бачимо зростання ролі так званих інфлюенсерів, і за ситуацією з коронавірусною епідемією можна побачити, як деструктивно вони можуть впливати на громадську думку.

У своїй боротьбі ми точно на правильному шляху. Ми часто самі не усвідомлюємо, наскільки ми успішні в нашій боротьбі проти дезінформації. Так, ми не можемо розв’язати цю проблему, але її не може розв’язати ніхто. Дезінформація як вірус — аналогія абсолютно пряма: ми можемо боротися тільки з тим вірусом, який нам уже відомий, а коли вірус модифікується — модифікувати наші вакцини проти нього. У боротьбі проти дезінформації ми постійно модифікуємо наші інструменти й успішно їх використовуємо.

Наприклад, StopFake у співпраці з фейсбуком ефективно бореться проти дезінформації про коронавірусну епідемію. Нам також удалося зірвати деякі політичні операції Росії з використанням дезінформації проти України. За кількістю проєктів, які борються проти дезінформації, Україна — безперечний лідер у цій сфері. І цього року ми зробили деякі, на мій погляд, ефективні кроки, щоби поєднати зусилля організацій в Україні та за її межами. Був створений Центр протидії дезінформації, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики — це приклад, коли держава реагує. Це важливо, бо в Україні раніше з цим викликом працювали лише неурядові організації. Тепер ми маємо партнерство, й кумулятивний ефект даватиме кращий результат, ніж наші окремі зусилля. Є певний прогрес, є усвідомлення, що ми не можемо зупинятися, бо відразу відстаємо і програємо.

StopFake працює й над поверненням теми Криму на порядок денний, адже ми помічаємо поступове зникнення цієї теми з інформаційного простору. Домінує Донбас, і цей вектор закладений Росією, яка нав’язує нам логіку розділення питань окупованого Криму й частини Донецької та Луганської областей. Повертаючи Крим на порядок денний, ми посилаємо сигнал, що ця тема для нас важлива, ми тримаємо її на контролі. Зараз ми створюємо коаліцію організацій для боротьби проти дезінформації, що стосується саме Криму, в партнерстві з урядом і медіа.

Ми виступаємо за деплатформування — обмеження роботи шкідливих платформ на кшталт «Вконтакті». Ми підтримували блокування російських соцмереж в Україні, й уже очевидно, що це був правильний крок — тепер російський уряд не приховує, що повністю контролює цю платформу. Зараз у нас багато питань до месенджера Telegram: хто є безпосереднім власником цієї платформи, хто її контролює, куди сягає вплив російської влади на цей ресурс.

Нам усім потрібно включитись у дослідження платформ, які поки що мало досліджені. Є багато запитань до тіктока і того контенту, який там поширюється — багато що там шкідливе, і не тільки на тему епідемії коронавірусної хвороби. Ми мало знаємо, що відбувається в месенджерах, є багато запитань до гугла і, зокрема, ютуба, який зараз є головним майданчиком для поширення російського пропагандистського контенту. Попри відсутність російських телеканалів в українському ефірі, будь-які програми російського телебачення можна побачити на ютубі. Але цей контент мав би бути обмежений в Україні, і над цим потрібно працювати. Не менше питань і до механізму рекомендацій ютуба: що саме він пропонує українській аудиторії для перегляду.

Вважаю, що наступного року варто продовжити традицію накладання міжнародних санкцій на тих, хто бере участь у виробництві пропаганди. Поки що під такими санкціями тільки Дмитро Кисельов, а є ще багато інших персонажів, вартих цього.

Також 2021 року був добрий приклад виведення реклами з медіа, які займаються дезінформацією: деякі західні компанії прибрали свою рекламу з білоруського телебачення, бо не хочуть підтримувати пропаганду Лукашенка. Думаю, це було б корисно поширити й на російські телеканали, з якими західні компанії поки що співпрацюють. Якщо ми подивимось будь-яке шоу Скабеєвої, побачимо в ньому купу реклами від західних компаній, які не вважають це проблемою. Потрібні інформаційні кампанії, аби привернути увагу до цих проблем, індексувати їх у громадській свідомості.

Так, ми не маємо тих ресурсів, які Росія витрачає на створення й поширення дезінформації. Та натомість маємо багато впливових гравців, маємо мотивацію до боротьби, й це певною мірою компенсує брак ресурсів. Це те, що у військовому протистоянні називається моральною перевагою над ворогом.