США проти Китаю: як Байден хоче використати Путіна і де тут Україна?

США бойкотуватимуть зимові Олімпійські ігри в Пекіні. Американські спортсмени поїдуть на змагання. Йдеться про дипломатичний бойкот. Тобто, офіційні особи та дипломати США не будуть представлені під час самих змагань, а також на церемонії відкриття та закриття Олімпійських ігор. Америку підтримали Австралія, Велика Британія, Канада, Японія та Литва.

Офіційна причина такого кроку - порушення прав людини в Китаї. Ну, а неофіційну ми всі прекрасно розуміємо - формування антикитайської коаліції. США потрібні союзники у "війні" проти Китаю. Американська стратегія нацбезпеки називає Китай єдиним конкурентом Сполучених Штатів у світі, а держсекретар Ентоні Блінкен - найбільшим геополітичним випробуванням XXI століття.

Пекін назвав дії Вашингтона та союзників "політичним позерством", пригрозивши, що США за це "заплатять". Проте у Піднебесної, яка витратила мільярди доларів на підготовку до Олімпіади, не таке вже й велике поле для маневру.

ТСН.ua розбирався, як США формують світову антикитайську коаліцію та яку ціну Байден може заплатити за"дружбу" з Путіним проти Сі Цзіньпіня.

Іронія долі

Одного разу Сполучені Штати вже бойкотували Олімпійські ігри. Це були літні змагання 1980 року в Москві, куди не поїхали навіть спортсмени на знак протесту проти військової інтервенції СРСР в Афганістан. Тоді до бойкоту доєдналися понад 40 країн. За іронією долі, серед них був і Китай.

Через чотири десятиліття США бойкотують зимову Олімпіаду в Пекіні. Проте ситуація й близько не така, як за часів Холодної війни. Та й спортсмени країн, які заявили про бойкот, все ж їдуть на змагання. Втім на одну схожість все ж вказати можна - це поділ на "свій-чужий": тих, хто підтримує США; та тих, хто став на сторону Китаю. І поки що рахунок не на користь Байдена.

Москва одразу ж стала на сторону Пекіна, а російські дипломати заявили, що Китай підтримує вимоги Росії до США та НАТО щодо безпекових гарантій нерозширення НАТО на Схід. Проте справжній поділ відбувся саме по Європі. Італія та Франція (які входять до ЄС та G7) заявили, що не підтримуватимуть бойкот Олімпіади, бо мають гарні стосунки з Китаєм.

Чому ж гасло Байдена щодо перемоги добра над злом, тобто "битви демократій та автократій" (адже в Холодній війні перемогли саме демократії) дає тріщину? Все як у фільмі "Гроші вирішують все". Китаю байдуже на реформи та верховенство права в країнах, яким він позичає гроші, на відміну від Міжнародного валютного фонду та Євросоюзу.

Альянс з ЄС

За даними Єврокомісії, економіки США та ЄС становлять понад 40% світового ВВП, а також понад 40% світової торгівлі товарами та послугами. Ось чому адміністрації Байдена так важливо боротися з Китаєм єдиним із ЄС фронтом. До того ж, Китай для ЄС – другий після США торговельний партнер. Проте розрив, на жаль, скорочується, і у Вашингтоні це дуже добре розуміють, як і те, що Китай є найбільшим джерелом імпорту до ЄС. Тому США дещо змінили свій підхід.

На відміну від Пекіна, до недавнього часу Вашингтон вибудовував економічну політику щодо Піднебесної з вчора на завтра. В той час як Китай, мислячи тисячоліттями, вже 10 років реалізує масштабну ініціативу "Один пояс, один шлях" із просування китайських інфраструктурних та промислових ноу-хау.

Щоб вийти на європейський ринок, Китай навіть створив спеціальний формат співпраці з країнами Центральної та Східної Європи - "17+1". Але Литва, яка єдина з-поміж країн ЄС підтримала бойкот Олімпіади, ще навесні вийшла з ініціативи, перетворивши її на "16+1", а потім у Вільнюсі ще й з’явилося представництво Тайваню, який Китай вважає своїм.

У Вашингтоні це сприймають однозначно – як спробу Пекіна розколоти трансатлантичну єдність, створивши альтернативу західній демократії. Тим паче, що кінцева дата реалізація проєкту "Один пояс, один шлях" – 2049 рік – історична річниця проголошення КНР. Під час Холодної війни, коли СРСР намагався протиставити комунізм демократії, Сполучені Штати перемогли. Проте Китай, на відміну від Радянського союзу, просуває дещо модернізовану версію комунізму, начинену грошима, що знаходить вдячних споживачів в ЄС.

Соцопитування доводять, більшість американців вважають Китай найбільшою загрозою американським інтересам (вдвічі менше вважають такою загрозою Росію, і українцям на це варто зважати). Водночас, все більше європейців називають протистояння між США і Китаєм новою Холодною війною, але вони не хочуть мати з нею нічого спільного. Особливо гостро це відчувається в країнах, де політика урядів все більше відхиляється у бік правого популізму та антагонізму з рішеннями Брюсселя.

Десь Піднебесна використовує політику м’якої сили. Наприклад парламент Угорщини цього літа схвалив надання землі в столиці (що була у державній власності, там мали звести бюджетне студентське містечко) під будівництво угорської філії китайського Університету Фудань із Шанхаю. На знак протесту мер Будапешта перейменував вулиці поблизу на вулицю Вільного Гонконгу, Далай-Лами та Уйгурських Мучеників, щоб вчергове привернути увагу до проблем з правами людини в Китаї.

Разом із тим угорський уряд взяв у Китаю кредит на $1,9 млрд для будівництва залізниці Будапешт-Белград. Проте, чи зможе Угорщина повернути борг? Адже є сумний приклад Чорногорії, якій Китай позичив $1 млрд на будівництво майже  "золотої" дороги від чорногорського порту Бар на адріатичному узбережжі до кордону із Сербією. Тепер у Чорногорії немає ні дороги, ні грошей, щоб повернути борг Китаю, який сягає понад третину річного бюджету країни. 

Сумний досвід Чорногорії має стати для України "посібником" того, як робити не треба. Особливо на тлі позовної заяви китайських інвесторів на $4,59 млрд щодо придбання акцій "Мотор Січ" (українського виробника авіадвигунів) та підписаної цього року міжурядової угоди між Києвом та Пекіном щодо інфраструктурних проєктів та залучення пільгових китайських кредитів. Нагадаємо, що відбулося це одразу після неоднозначних заяв керівника президентської фракції Давида Арахамії про схожість принципів "Слуги народу" з Компартією Китаю, та власне першої телефонної розмови Володимира Зеленського та Сі Цзіньпіня.

Чи взяти хоча б Грецію та Італію. Поки МВФ із Брюсселем думали, що робити з величезним боргом Афін, лякаючи її дефолтом, китайці 2016 року викупили найбільший грецький порт Пірей за понад $368 млн. Італія, на тлі величезної боргової прірви, 2019 року першою з-поміж країн G7 доєдналася до ініціативи "Один пояс, один шлях".

Водночас з Італією не все так однозначно. Хоч і з’являлася інформація, що італійський порт в Трієсті може бути сполучений із Китаєм залізницею, поки що це лише розмови. Фактом залишається те, що Італія, на відміну від Франції, суттєво обмежила доступ Huawei (яку, за даними США, уряд КНР може використовувати для шпигунства та контролю за мережами цілих країн) до своїх телекомунікаційних мереж. А нещодавно американські ЗМІ повідомили, що китайські шпигуни використали Huawei для кібератаки на австралійську телекомунікаційну мережу 2012 року.

Економічний фронт

Політику адміністрації Трампа щодо Китаю можна описати двома словами – торговельна війна. Від 2018 року його адміністрація запровадила ввізних мит на $360 млрд товарів із Китаю. На це Пекін відповідав дзеркально аж до січня 2020 року, поки США та КНР не підписали першу частину "мирової" угоди: Вашингтон пообіцяв не вводити додаткові мита на китайські телефони, іграшки, ноутбуки та інше, а Пекін - купити американської с/г продукції та інших товарів на $200 млрд.

Проте минулого літа Трамп взагалі відмовився від будь-яких переговорів, звинувативши Китай у поширенні COVID-19 та вимагаючи репарацій. У відповідь державні китайські ЗМІ розповсюджували іронічні анімаційні мультфільми, де висміювали Вашингтон. Ну а Пекін не виконав своїх зобов’язань за першою частиною угоди. 

На відміну від свого попередника, фішкою власної політики щодо Піднебесної Джо Байден зробив порушення прав людини в Китаї, безпекові виклики через його зростаючу військову міць та одночасну співпрацю у боротьбі зі змінами клімату. Проте перші перемовини на Алясці у березні 2021 року, де сторони обмінялися "люб’язностями", наочно продемонстрували, що легко не буде.

Продовживши торговельну війну Трампа проти Китаю, адміністрація Байдена вирішила спочатку відновити трансатлантичну єдність. Але парадокс у тому, що Вашингтон не захотів спершу покінчити з "тарифною війною" з ЄС, яку розв’язав Трамп, а взявся відновлювати дружбу з німцями.

Прямо напередодні першого великого саміту з Володимиром Путіним у Женеві, Джо Байден дав Росії та Німеччині добудувати "Північний потік-2", що в тому числі призвело до потужної енергетичної кризи в Європі. Євросоюз натомість "заморозив" інвестиційну угоду з Китаєм, яку Брюссель та Пекін попередньо узгодили після семи років перемовин лише за кілька тижнів до приходу Джо Байдена до Білого дому.

Під цією угодою, за інформацією не одного європейського ЗМІ, стоїть саме німецький "підпис". А, якщо точніше, - вже колишньої канцлерки Німеччини Ангели Меркель. За нею стояла німецька промисловість, особливо автомобільний сектор. На тлі погроз Трампа обкласти німецькі автівки 35% митом, німецький автопром шукав альтернативні ринки збуту, особливо на тлі майбутнього підвищеного попиту на електрокари. І знайшов їх у Китаї.

Чому Китай - загроза?

Парадокс ситуації, в якій опинився Джо Байден, у тому, що від самого початку він охрестив Китай найбільшою загрозою Сполучених Штатів. Тому зробити крок назад він не може, бо все більше і більше американців негативно ставляться до Піднебесної. З іншого боку, на адміністрацію Байдена, у якого з рейтингами і так не дуже, чинить тиск бізнес, вимагаючи переглянути тарифну політику щодо китайських товарів, що може зменшити розкручування темпів інфляції, яка сягнула рекордних за останні 30 років позначок.

Поки адміністрація Байдена майже рік аналізує торговельну політику США з Китаєм, не кажучи кінцеву дату оголошення результатів, постає ще один виклик – безпековий. Так, однією рукою на саміті G20 у Римі Вашингтон оголосив про кінець тарифних воєн із Брюсселем. Йдеться про зняття американських мит на імпорт сталі та алюмінію з ЄС та об’єднання зусиль Вашингтона та Брюсселя щодо недопуску на ринок "брудної" сталі з Китаю, виробництво якої пов’язано з великими вуглецевими викидами.  

Брюссель зі свого боку також не сидить склавши руки. Лідери країн-членів розуміють: якщо не почати діяти, Китай просто "скупить" одну за одною європейські країни і почне диктувати свої умови. Саме тому ЄС започаткував стратегію Global Gateway ("Глобальні ворота") на 300 млрд євро, яка має стати європейським конкурентом китайської ініціативи "Один пояс - один шлях". 

А іншою рукою адміністрація Байдена створює новий безпековий альянс AUKUS із Великою Британією та Австралією ціною погіршення відносин із Францією, яка втратила багатомільярдний контракт із Австралією на постачання 12 французьких підводних човнів. Натомість Канберра купить атомні субмарини у США. Тепер схилити Париж на свою користь у боротьбі з Китаєм Сполученим Штатам буде вкрай складно.

Та й офіційний Брюссель на створення AUKUS відреагував вкрай негативно: голова Європейської Ради Шарль Мішель сказав, що США не довіряють Європі, а голова європейської дипломатії – що конфронтація з Китаєм не входить у плани ЄС. Виходить, Америка більше не зацікавлена залучити Європу для протидії Китаю? Хто ж тоді союзники Вашингтона у боротьбі з Пекіном?

Хаотичний вихід США з Афганістану лише підірвав довіру європейських союзників до реального прагнення адміністрації Байдена відновити трансатлантичну єдність. Вочевидь, адміністрація Байдена робить ставку на Німеччину (як локомотив ЄС), Велику Британію, Канаду, Японію, Австралію та Південну Корею. Непогано було б залучити також Індію, куди вперше за часи пандемії особисто літав президент РФ Володимир Путін говорити про оборонні проєкти. Також не варто списувати з рахунків Близький Схід, де активно просуває свою економічну експансію Китай.

Чим же небезпечний Китай у безпековому плані?  

По-перше, своєрідною точкою неповернення стали пандемія COVID-19 та одночасна зміна підходу Китаю до зовнішньої політики: навесні 2020 року з "панди", яка намагалася зачарувати світ, він перетворився на "воїна-вовка". Як би смішно це не звучало, назва "воїна-вовка" походить від однойменних китайських бойовиків. Наприклад, у першій частині китайські спецназівці борються з наркобаронами, яких захищають американців. А друга частина бойовика 2017 року стала найкасовішим фільмом у Китаї. Додайте до цього заяви Сі Цзіньпіна, що цю епоху треба перетворити на китайське століття, і отримаєте не таку вже й мирну країну з найбільшим за кількістю населенням та другою економікою світу.

По-друге, найгарячішою точкою регіону, де може вибухнути протистояння між США та Китаєм, в тому числі військове, є Тайвань. Піднебесна вважає острів своєю бунтівною провінцією і не приховує, що може повернути його військовим шляхом, якщо той проголосить незалежність.

З одного боку, Вашингтон відданий "політиці одного Китаю", проте розвиває економічні зв’язки з Тайванем, постачаючи туди зброю. Все це підігрівається військовим посиленням у Південно-Китайському морі, де Китай розгортає ракетні комплекси.

З іншого боку, коли ще за Трампа США в односторонньому порядку вийшли з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (підписаного ще Рейганом та Горбачовим 1987 року, Вашингтон не приховував, що хотів би почати розмову про укладення нового такого документу не лише з Росією, а й з Китаєм. Цю ж стратегію продовжила і адміністрація Байдена, проте не так войовничо.

США дуже непокоїть зростаюча військова міць Китаю. За оцінками Пентагону, до 2030 року Пекін може збільшити свій ядерний арсенал втричі – до 1000 боєголовок, та випробовує гіперзвукову зброю, що також може нести ядерні заряди та ухилятися від американських систем ПРО. У поєднанні із заявами Пентагону чотирирічної давнини про те, що Росія та Китай розробляють космічну зброю, здатну вражати американські супутники, з тим, як вже в грудні цього року Росія демонстративно знищила на орбіті свій супутник зв’язку, це ще один виклик для США.

По-третє, Білий дім вочевидь не проти почати з Китаєм розмову про стратегічну безпеку та контроль над озброєннями. Проте Пекін це відкидає. Можливо, адміністрація Байдена вирішила зайти з іншої сторони – через Росію.

На щорічній підсумковій пресконференції Путін попередив Захід, що їм не стримати Китай, який неодмінно стане першою економікою світу. Але це радше заява на публіку. Факти ж говорять самі за себе: після віртуального саміту Байдена та Сі у листопаді, відбувся такий самий саміт із Путіним на початку грудня, після чого Путін провів такі самі переговори з китайським лідером. На січень запланований ще один саміт між Байденом та Путіним. Все це обриси тристоронньої човникової дипломатії, про цілі якої, напевно, стане зрозуміло трохи згодом.

Не є секретом, що Росія давно "допомагає" Китаю з військовими технологіями. Поява гіперзвукової зброї в Росії дивним чином співпала з випробовуванням аналогічної в Китаї. Якщо припущення про ситуативний союз Байдена та Путіна щодо Китаю правдиві, навряд чи це сильно допоможе Америці стримати Китай або посадити його за стіл переговорів. Швидше за все, Сполучені Штати, як і під час попередніх президентських демократичних адміністрацій, коли хотіли грати з Росією проти Китаю, наступлять на ті ж граблі. А Кремль за свою псевдо-лояльність попросить надто багато.

Власне, ми вже це бачимо. Оприлюднивши свої "хотєлкі" щодо нерозширення НАТО на Схід за рахунок колишніх радянських країн та нерозміщення новітніх систем озброєнь в країнах-членах Альянсу, які перебувають у безпосередній близькості до російських кордонів, Путін натякає Байдену: віддай під мій вплив більшу частину Європи. Проте навряд чи кадровий КДБівець потім виконає свою частину угоди.