Винайшли колесо і томос. Історичний детектив «Таємничі манускрипти» на «1+1»

24 грудня на каналі «1+1» відбулася прем’єра четвертого фільму Акіма Галімова з циклу «Україна. Повернення своєї історії», що має назву «Таємничі манускрипти». Тема серії обертається навколо Української православної церкви та її зв’язку з незалежністю України.

Як і всі попередні фільми журналіста, цей також має жанр історичного детективу та велику мету: відновити історичну справедливість. Але, попри гучні заяви та вже великий досвід створення подібних проєктів, цього разу в команди щось пішло не так — і з детективною складовою, і навіть зі справедливістю. Принаймні, не в глобальному сенсі щодо відносин України та Росії, а щодо деяких персонажів фільму та, що головне, глядачів.

Фільм починається з історії, як у Варшаві 1923 року вбили митрополита православної церкви Польщі Георгія Ярошевського. Він начебто працював із якимось таємними паперами, що могли змінити хід історії України, але загинув і не встиг оприлюднити сенсаційні факти. Треба віддати належне команді проєкту за якісний відеоряд, що супроводжує розповідь. Митрополита та його вбивцю грають актори, що додає жвавості документальній стрічці. Бо якби інформацію подавали традиційно, тобто на тлі кадрів старовинних книг та паперів, одразу ставало би нудно. Але саме після бадьорого старту починаються провали в логіці, що стануть характерною рисою фільму.

Наведу приклад із перших 15 хвилин фільму. Отже, взявши вбивство Ярошевського за відправну точку розслідування, команда проєкту розділяється. Співведучий Руслан Шаріпов вирушає до Варшави шукати інформацію про злочин вікової давнини, і цей напрямок розслідування цілком виправданий. Але Акім Галімов чомусь звертається до Києво-Печерської лаври, бо там «зберігаються найдавніші манускрипти». Зв’язок із попередніми подіями полягає лише в тому, що Ярошевський працював із якимись паперами. У Лаврі журналісту (несподівано!) розповідають, що є цікава книга з переліком правителів стародавньої України, серед яких одне ім’я витерте. За допомогою комп’ютера експерти відновлюють стертий надпис, і це виявляється ім’я князя Вітовта, що колись керував Великим князівством Литовським, до складу якого входила Україна. «Можливо, Ярошевський знав, про кого йде мова. Так враження, що за історією князя, який жив понад пів тисячі років тому, ховається велика таємниця. І якась невідома сила оберігає цю таємницю, знищуючи всіх, хто наближається до розгадки», — доволі пафосно промовляє Акім Галімов. І це питання може спровокувати коротке замикання в мозку глядачів. Не важливо, звідки митрополит знав те ім’я, якщо його тільки відтворили за допомогою сучасних технологій, а раніш навіть науковці не могли прочитати. Може, в Ярошевського були свої джерела інформації. Але кого ще вбили? Де ланцюг таємничих смертей, що тягнеться за цією книгою? На чому базується припущення про «знищення всіх»?

Далі автори фільму використовують улюблений хід документалістів-розслідувачів, що має назву «дізнавшись про наше розслідування, на нас самотужки вийшов незнайомий експерт та повідомив щось сенсаційне». Це такий прийом, щоб додати таємничості та довго не розповідати, звідки насправді в журналістів інформація.

У випадку «Таємничих манускриптів» до авторів звернувся один із дослідників Києво-Печерської лаври та повідомив про поховання литовських князів на її території і що деякі знакові могили було знищено через руйнування Успенського собору. Але, здається, найбільш сенсаційним для Акіма Галімова стало те, що Успенський собор… висадили в повітря. Я навіть тричі передивилася цей момент, щоб переконатися. На 15-й хвилині 30-й секунді відео автор багатьох історичних детективів перепитує у співрозмовника: «Цей собор був підірваний?» 

Якщо ви думаєте, що це єдина біла пляма в історичних знаннях ведучого, то ні. Далі ще цікавіше. Автори фільму називають період, до якого входить правління Вітовта, «темними віками». «Давайте пригадаємо, що ми знаємо про ті часи? Майже нічого. Ми добре пам’ятаємо про Київську Русь, потім прийшли монголи і спустошили наші землі. А потім нізвідки з’явилися козаки», — каже голос за кадром.

Хто такі «ми», які не знають ані про Велике князівство Литовське, ані про Річ Посполиту, ані про становлення українського козацтва? Це базові речі, які вивчають у середній школі. Припустити, що глядачі-українці цього не знають, — це, скажімо м’яко, велика несправедливість. Бо на цьому базується вся сучасна історія і, звісно, ті самі криваві відносини з Росією, що є головною темою усього циклу «Україна. Повернення своєї історії». Треба також згадати, що Україна має греко-католицьку церкву, і важко припустити, що віряни нічого не знають про історію її створення.

Може, йдеться про те, що цей період недостатньо висвітлений у книжках та художніх фільмах? Тоді треба так і формулювати. Хоча відомий у нас письменник Генрик Сенкевич зробив на цій темі кар’єру, а його твори екранізують і перетворюють у театральні вистави вже більше століття.

Але навіщо взагалі глядачеві здогадуватися, що мав на увазі автор? Йому сказали прямим текстом, що він не розуміється в декількох століттях української історії, а потім подали як сенсаційне відкриття те, що українці мали великий вплив на литовських князів, а староукраїнська мова була деякий час офіційною в литовському князівстві. Це факти навіть не з підручників історії, яких дехто, може, все ж не читав. Це є у Вікіпедії.

Можливо, ці моменти хтось назве неважливими на тлі сенсаційних висновків, які наприкінці фільму «Таємничі манускрипти» зроблять його авторі. А вони з’ясують, що в 1941 році Успенський собор підірвали не німці, а радянська влада. І, головне, не заради помсти окупантам, а щоби знищити справжню українську історію. Бо в соборі (і ще в декількох храмах, що зазнали руйнування в інші часи, але за тих самих обставин) містилися речові докази того, що історія України безперервна й саме вона є нащадком Київської Русі.

Як людина з історичною освітою я можу підтвердити, що припущення авторів фільму щодо мети знищення соборів має право на існування. Але все одно довіри воно в мене не викликає. Саме тому, що протягом фільму його творці так зневажливо ставилися до аудиторії. Чомусь їм здалося, що середній глядач малоосвічений та обмежений, тому вони побудували детективну складову на відомих фактах.

Але справжня «ягідка» чекає в самому фіналі. Поступово сюжет переходить до відносин української церкви й Московського патріархату та здобуття нашою церквою незалежності від Московії. Саме цим питанням, на думку авторів, займався вбитий Ярошевський. Але потім журналісти у своєму розслідуванні знову винаходять колесо, бо раптово з’ясовують, що у 1686 році московський патріарх отримав від Константинополя лише право висвячення українського митрополита, але аж ніяк не всю українську церкву.

Напередодні отримання від Константинополя томосу про автокефалію Православної церкви України в січні 2019 року всі ці факти широко висвітлювалися у пресі та по телебаченню. Вони були головним аргументом щодо законності цього документа. У Вікіпедії все це вже викладено, тому навіщо було «розслідувати» ще раз, мені не зрозуміло.

Також незрозумілою, та навіть недоречною в межах теми розслідування здається згадка про Філарета. Автори фільму не сказали ані слова про його роль в історії української церкви, але знайшли змогу дорікнули у спробах відродити Київський патріархат. «Складається враження, що в якусь мить кукіль патріарха для Філарета став важливіший за державні інтереси», — каже Акім Галімов.

Так, нам потрібно об’єднатися, аби протистояти «русскому міру», який захоплює не лише наші землі, але й історію, культуру та навіть думки, спотворюючи реальність. Для цього потрібно проводити історичні розслідування та нагадувати важливі сторінки історії, бо хтось міг забути шкільний курс. Але не треба підміняти одне другим та видавати давно відомі факти за сенсаційні відкриття. І бажано було б не вплутувати в це кіно суто внутрішній конфлікт Філарета та ПЦУ за патріаршу шапку. Бо помісна церква хоч і вкрай важлива для нашої незалежності, але все ж таки за Конституцією відокремлена від держави. І тому пасаж про Філарета та державність виглядає цілком притягнутим за вуха до цієї історії. А навіщо це знадобилось авторам — це, як кажуть, тема окремого розслідування.

Скріншот: «1+1 медіа»