Україна та Ізраїль мають непросту спільну історію. Що ж робити?

Вибачте, люди, але це знов проблема життя у вигаданому світі, і щирого здивування, коли реальність бере та й проривається.

Так історично склалося, що значна частка українців захоплюється Ізраїлем і вбачає його за певний взірець. Аж до ідеалізації та уявлення про Ізраїль, як про якусь монолітно солідарну консервативно-національну державу, що просто не так.

Я пригадую, як ще у Вечірньому Києві десь в середині дев'яностих був гумористичний віршик про Льову, який приїхав до Ізраїлю, вимагав там зробити дві державні мови – до івриту ще й російську – та потрапив до дурдому.

Хоча насправді в Ізраїлі другу офіційну – арабську – скасували тільки у 2018-му, та й про якийсь статус для російської розмови велися досить серйозно. Пов'язано це частково з тим, що інформація про Ізраїль до нас долітає від вітчизняних репатріантів, які інколи схильні до прикрашання, а частково з тим, що саме таким Ізраїль ми хотіли б бачити.

Тому цих українців вкрай шокують постійні заяви ізраїльських офіційних персон, фото Лібермана чи Нетаньягу з колорадськими стрічками тощо. Реальний офіційний Ізраїль не відповідає уявленням про нього, бентежить та обурює.

Але в реальності є дві проблеми.

Перша проблема в тому, що значну частину ізраїльського електорату складає відверта вата

Про це наші вже більш-менш дізналися, але це якраз менша з проблем.

Друга проблема в тому, що мейнстримні наративи, що побутують в Ізраїлі щодо України – навіть не серед вати, а серед умовного «нейтрального» електорального болота – скажімо так, не на користь України.

І важливо усвідомити, що це пов'язано не тільки з радянською пропагандою. Ці наративи формувалися ще тоді, коли СРСР, та й Ізраїлю як держави, ще й в проєкті не було.

Річ у тому, що до того, як український національний рух для східноєвропейського єврея символізував бандерівець, його символізував петлюрівець.

А до петлюрівця – гайдамака.

А до гайдамаки – козак. Ви в курсі, що в ізраїльській історичній демонології друга особа після Гітлера – Богдан Зиновій наш Хмельницький?

Це значно глибше за ХХ сторіччя. Так склалося, що український національний рух ще до того, як він почав так називатися, мав великі конфлікти із єврейством. Міфологічна страшилка про «зашивання живих кішок у розпороті животи вагітних жінок», що повторювалася раз від разу у різних варіаціях (навіть щодо різних народів) має початок у листі одного з раввінів 17-го сторіччя.

Це явна «чорна легенда» (це, блін, технічно неможливо), але ніде правди діти – і козаки, і гайдамаки справді робили єврейські погроми, і масово. В окремих хасидських спільнотах спеціальний піст місяця Сіван присвячено євреям, вбитим під час Хмельниччини.

Таким чином, український та єврейський національні наративи конфліктують увесь час свого співіснування, і це не українсько-польські love-hate relationships, а дещо значно менш зводиме до спільного знаменника. Очевидно, що це має вияв і в тому, як до українського національного руху ставиться єврейська національна держава. Дивно було б очікувати чогось іншого.

Захоплення Ізраїлем і вияв щирої симпатії до нього це не переломить. Уявіть, що до вас приїхав російський ліберал, який щиро клянеться в любові до України, але не відмовляється від російського історичного наративу та не кається у злочинах проти українського народу. Мовляв, ті справа минувшини не мають стояти між нашими чудовими націями. Довго будете слухати? Отож.

Конфлікт національних наративів породжує відповідні політичні незгоди

На це слід просто зважати. Не очікуйте, що офіційний Ізраїль нас полюбить за нашого життя. Для цього потрібна відмова якогось з двох народів від частини власної пам'яті та ідентифікації. Цього не буде.

Вибачте, якщо казку вам ламаю, але усвідомлення реальності важливіше за самозаспокоєння ілюзіями.

Джерело: блог Віктора Трегубова