«Рядовой Стус, выйти из строя!» Спогади до дня народження легендарного поета

6 січня – дата, яка ще не так давно була двічі табуйована: святвечір перед світлим святом Різдва Христового та уродини великого українця Василя Стуса. Письменник Микола Сенчило щороку відзначає день народження армійського товариша та наставника в творчості. Портрет Стуса незмінно прикрашає стіну його обійстя: чи то на Донбасі, де не раз замолоду перетиналися їхні шляхи, чи зараз у містечку Пирятині на Полтавщині.

Миколо Єлисейовичу, розкажіть про ваше знайомство із Василем Стусом.

Уперше ми зі Стусом зустрілися в Лубнах Полтавської області. Це був 1959 рік, і нас обох призвали до армії. Василь був курсантом-піхотинцем, я – зв’язківцем, проте наша сержантська школа знаходилася в одній будівлі, на одному поверсі. Василь якось дізнався, що я пишу. Перший підійшов, познайомився і каже: «Чув, що ви пишете вірші, може б, показали що?» Я тільки почав тоді писати, віршики були слабенькі, російською. Та я витягнув із тумбочки учнівський зошит і простягнув. «А чого ви пишете російською? Ви ж українець і батьки українці», – щиро здивувався Василь. Мені аж соромно стало – і правда, чого, рідна ж мова – українська. Часи були такі… Нам у школі казали: розмовляйте на «общепринятом». Тоді Василь витягнув з кишені «Літературну Україну» і показав свої надруковані вірші з передмовою Андрія Малишка, який хвалив його і писав у кінці «Щасливої дороги, поете!».

Ви потоваришували? Чи радилися надалі в поетичних справах?

Так, ми іноді зустрічалися чи то в казармі, чи на подвір’ї, розмовляли про творчість. Звичайно, що Василь був на той час освіченою людиною, адже призвався до армії після педагогічного інституту. Часто бачитися було ніяк, у армії кожна хвилина розписана. Їх, піхотинців, муштрували на плацу, ми – працювали над азбукою Морзе, радіомеханікою.

Частіше я спостерігав, як Стуса викликали зі строю й зачитували догану. Провина зазвичай була мізерна. Він весь час доводив, що потрібно мислити, що наказ неправильно дали, вступав у суперечку з командиром. Слів Василя в строю, на жаль, не було чути, дуже довга була шеренга. Але добре чути було команду: «Рядовой Стус, выйти из строя!» І тут же оголошувалася догана – наряд поза чергою чи кілька днів на гауптвахті. Та на гауптвахті Василеві було непогано. Мабуть, він і хотів туди. Бо там він міг все обдумати, написати якогось вірша.

Тобто Василь Стус не корився будь-якому наказу? Виступав проти командирів?

Василь завжди любив правду та справедливість. Як у Лубнах, так і потім на Уралі, він не дослуховувався сліпо до команд. Мав свою думку та позицію. Але, як казали командири, накази не обговорюються. Тож Василь за це й страждав. Причепитися могли за неохайно заправлене ліжко, наприклад. Хоча всі розуміли, що насправді це була помста.

Коли я був у караулі, також іноді зустрічався з Василем. Одного разу виводив його по дрова, щоб натопити караульне приміщення. Він попереду, ззаду – я з автоматом. А він жартує: «Давай, Миколо, заряджай, бо втечу!».

Хоча були серед командування люди, що підтримували Стуса. Наприклад, мій командир Славко Сергієнко завжди Василеві співчував. Казав не раз: «На Миколо, папіросу, понеси Стусові в камеру». Взагалі-то він хоч і не курив, але в камері трохи дозволяв собі.

«Будували дороги на Уралі, у грязюці»

Скільки років ви відслужили разом?

Так вийшло, що ні Василеві, ні мені так і не довелося закінчити цю сержантську школу. Навесні 1960-го року нас всіх передислокували на Урал, за місто Нижній Тагіл. Там ліс, болото, комарі. Ми потрапили в «стройбат». Цілий батальйон солдат був кинутий на облаштування комунікацій поблизу секретного об’єкта. Будували дороги, будинки для офіцерів. Ми були весь час у грязюці, з сокирами. Одного разу мені з товаришем таки довелося побачити секретні ракети, що знаходилися у великому ангарі, огороджені та готові до запуску. Василь же працював при штабі.

Був у нас такий цікавий об’єкт, який ми звали «бронепоїзд», – банно-пральний поїзд – у вагони з паротяга подавалася пара, гаряча вода, можна було купатися, прати та сушити речі. Я довгий час служив там слюсарем-сантехніком. Тож Василь частенько приходив з товаришем, просився в баню. Заходив у мій вагончик, говорили про літературу, новинки, що друкувалися, читали вірші.

Та Стусові вдалося звільнитися раніше?

Василь неодноразово писав листи в Київ, у Міністерство оборони, з проханнями скоротити службу, адже він мав вищу освіту і куди кориснішим був як вчитель, ніж на будівництві доріг. І він свого добився. Після двох років служби Стуса відправили в місто Чебаркуль Челябинської області на курси офіцерів. Після чого Стус був звільнений з армії.

Перед від’їздом Василь зустрівся зі мною, подарував книгу Максима Рильського «Вибрані твори». І незабаром написав листа, як він влаштувався, описав красу краю, у якому опинився, особливо ж його вразило озеро. Він навіть написав вірша про нього (цитує):

Сурмлять прощання дальні журавлі,

на пізніх ватрах догоряє осінь,

голубувато-зеленава просинь

в тумані скресла, розтає в імлі...

Василь писав, щоб я присилав вірші, тож я кілька разів так і робив. Рецензії були різні. «Ніч в селі спустилася на землю, темно навкруги як не дивись…» сподобалося поетові. Відповів: «Молодець, Миколо!» А от коли я надихнувся віршем литовського автора Едуардаса Межелайтіса і описав красу й велич Донбасу, Василь написав «не сподобалося». Але я знав чому, бо не було таке там гарне життя, як я закохано його намалював.

На жаль, листи при переїздах не збереглися.

«Вони були українцями. У хаті – портрет Шевченка…»

Після армії ви обоє опинилися на Донбасі?

Коли Василь повернувся в Донецьк до батьків, його направили працювати в Горлівку вчителем української мови та літератури. Його дуже бентежило ставлення в той час до української мови. Був такий випадок, коли Василь у їдальні заговорив українською, а шахтарі, що стояли в черзі за ним, обізвали його «бендерою», вони посперечалися та навіть побилися. Це збурило у Василеві гнів та розпач від ситуації з українською мовою.

Я після армії повернувся в Горлівку. Одного дня я йшов влаштовуватися на роботу, а назустріч – Василь, одягнений в пальто-«москвичку», шапку-«мазепинку». А я йду ще в шинелі. Зайшли в магазин, взяли пляшку горілки, ковбаси. Зайшли до нашого товариша Віті Козельського. Довго не сиділи, він поспішав. Сказав, що буде розраховуватися, мовляв, не влаштовує зарплата. Потім у Донецьку працював у газеті «Соціалістичний Донбас» перекладачем на українську. Приїжджав на наше Горлівське літоб’єднання. Робітнича молодь писала вірші про верстати, спецівки... Василь як прочитав свої – всі заніміли. Піднявся тільки письменник Іван Костиря: «Твори Василя Стуса – своєрідні, мова прекрасна, вони не схожі ні на кого. Це філософські роздуми з багатою образністю».

Пане Миколо, чи знайомив Василь вас зі своєю сім’єю?

Одного разу в 1963 я поїхав з другом-письменником Іваном Ольховським провідати Василя, як зараз пам’ятаю, за адресою м. Донецьк, вул. Кацнельсона, 19. Знайшли, це була батьківська хата, мати й батько поралися. Василь дуже зрадів тоді. Поставили серед подвір’я стіл. І він каже: «Читай свої вірші!». Я тоді почав ліричні писати та дитячі. Прочитав дитячі. Василь каже: «Миколо, тобі дитячі краще вдаються».

Вони були українцями. У хаті – портрет Шевченка, книг повно, багато українських. Тоді переслідувалася українська інтелігенція, але все одно люди тягнулися до свого, розмовляли українською мовою. Хоча КДБ слідкувало, хто вдягнув українську сорочку, хто пише українською.

«Про те, що Стуса ув’язнили, почув по радіо»

По від’їзді Василя Стуса до Києва ви більше не бачилися?

У 1963 Василь вступив до аспірантури в Київ. Там він відразу познайомився із передовими людьми країни – літераторами, артистами, художниками. Його друзями стали Іван Світличний, Алла Горська, Микола Руденко, Надія Світлична (сестра Івана). У цей період дуже переслідувалася творча інтелігенція, частина друзів Стуса вже були під слідством. За «вольномисліє» та за націоналізм. І хоч письменники у своїх творах використовували образну систему, щоб співробітники КДБ не могли зрозуміти, та їх все одно переслідували.

Василь ніколи не приховував своєї позиції, боровся, добивався правди. За що його не раз арештовували і судили несправедливо. Все це закінчилося трагічно в мордовських таборах...

Як ви дізналися про арешт Василя Стуса?

Про те, що Стуса ув’язнили, почув по радіо. Звичайно, було невимовно шкода таку людину. Хоча перше, що я дізнався, – випадок раніше на прем’єрі «Тіней забутих предків» у палаці «Україна». Показ фільму перервали і встав Стус. Він говорив про те, що зараз переслідують творчу молодь, КДБ саджає по тюрмах тільки за те, що ти українець. Тих, хто протестує, Василь попросив встати. Більшість людей встало. Потім пустили кіно – заглушили виступ. Цю історію переказували країною, літературні об’єднання перелякано обговорювали це. Після цього випадку КДБ взялося за Стуса.

Та арешт не міг зломити таку людину, як Василь. Він і в тюрмі не здавався і боровся за права людини. Там було багато не згодних із політикою держави. Люди різних націй: вірмени, грузини, євреї – сиділи за своє рідне слово, за національні права. Охорона з них знущалася. Стус боровся проти неправди за кожного, хто сидів разом з ним. І ви знаєте, люди різних національностей вивчали напам’ять його вірші і так виносили їх на волю.

Миколо Єлисейовичу, яким ви запам’ятали Василя Стуса?

Високий, красивий, широкоплечий. Збоку – завжди серйозний, наче й не підступитися до нього. Василь рідко посміхався. Та коли починав розмовляти, відчувалося, що це проста людина, при цьому – начитана, розумна. Також Василь був дуже товариським. Під час служби в армії ми й гадки не мали, що Василь буде такою знаменитою людиною. Проте його жагу до волі бачив кожен.

Його знищили як передову людину, великого письменника та великого українця. Німецький письменник Генріх Белль висував Стуса на Нобелівську премію, але Василь просто не дожив… Владі не було не вигідно, щоб якийсь арештант отримував премію. Його знищили.

Зараз у нашій пам’яті Василь Стус живе як борець за правду, за справедливість, якої часто так не вистачає у житті.

Для збереження пам’яті про Василя я ще в Луганську видавав книжечки «Стусова доля» та «Незабутній син України».

Олена Рудь, для «Главкома»