Повернення Beatles. Новий документальний фільм Пітера Джексона

У кінці листопада на стримінговій платформі Disney+ вийшов документальний фільм новозеландського режисера Пітера Джексона The Beatles: Get Back. Цей трисерійний фільм тривалістю майже вісім годин — одна з важливих кіноподій 2021 року. Хоча б тому, що стрічка створена з кіно- та аудіоматеріалів, записаних 1969 року й переважно невідомих загалу.

Ім’я Пітера Джексона переважно асоціюється з екранізацією «Володаря перснів» Толкіна. Також він зняв одну з версій «Кінг Конга» (2005 року), «Милі кості» за романом Еліс Сиболд та інші фільми. Про роботу Джексона в неігровому кіно українські глядачі знають значно менше, хоча його документальні фільми мали резонанс у світі й варті уваги не менше, ніж ігрові.

1995 року разом із Костою Боутсом Джексон зняв стилізовану під документальне кіно стрічку «Забуті негативи». Щоправда, у фільмі багато постановочних епізодів — це радше мок’юментарі. У «Забутих негативах» ідеться про новозеландського піонера кінематографії Коліна Маккензі, який буцімто винайшов численні прийоми кіномистецтва задовго до визнаних класиків.

Низка фрагментів «віднайдених» фільмів Маккензі насправді зняті Джексоном і Боутсом. Новозеландці повірили у вигадану історію, сповнились гордістю за співвітчизника. Дізнавшись, що це жарт, багато хто з них розлютився.

2008 року Джексон долучився до виставкового проєкту «Над лінією фронту» для Меморіального музею Першої світової війни в столиці Австралії Канберрі — створив відеоінсталяцію з відреставрованих кадрів кінохроніки про участь австралійських і новозеландських пілотів у Першій світовій війні.

2018 року вийшов документальний фільм «Вони ніколи не постаріють». Робота над ним тривала майже три роки; він змонтований із кількох сотень годин архівного кіноматеріалу Першої світової. Чимало кадрів використані вперше, а звукоряд фільму складений із розповідей ветеранів. Чорно-білу кінохроніку колоризували за допомогою нових технологій.

Пітер Джексон втілив ще одну новаторську ідею: до роботи над стрічкою залучили фахівців із читання по губах, які відтворили деякі репліки з кадрів, які потім озвучили. В оригіналі кінохроніка знімалась у форматі 4:3, а Джексон змінив формат кадру, трансформувавши його в широкий екран. Глядач отримав змогу роздивитись подробиці Першої світової, вдивитися в очі людей із кадрів кінохроніки. «Вони ніколи не постаріють» випустили у версіях 2D і 3D. Картина мала розголос і багато схвальних рецензій у світовій пресі. В Україні було кілька показів, але про фільм майже не писали.

Досвід, отриманий під час роботи над «Вони ніколи не постаріють», Джексон застосував у новому проєкті — кіно про «Бітлз».

1966 року «Бітлз» зіграли концерт у США й надовго припинили виходити на публіку. Вони працювали у студії, багато експериментуючи з різними техніками запису та зведення звуку. Група випускала нові сингли й альбоми, музичні кліпи та фільми, зокрема повнометражний анімаційний «Жовтий підводний човен» та документальний музичний «Чарівний таємничий тур», який став першим серйозним фіаско «бітлів»: рецензії були нищівні. Хоча з часом ставлення до стрічки змінилося — Стівен Спілберґ, наприклад, вважає, що «Чарівний таємничий тур» недооцінили.

Влітку 1967 року, ще до виходу «Чарівного таємничого туру», раптом помер продюсер групи Браян Епстайн. На той час стосунки між членами групи дедалі гіршали. 1968 року Рінґо Старр на якийсь час залишив групу, й партії ударних для кількох пісень подвійного «Білого альбому» записав Пол Маккартні.

«Бітлз» заснували власну компанію Apple Corps для запису музики й кінозйомки. У червні 1967 року на Бі-бі-сі вперше транслювали на весь світ шоу-концерт, де «Бітлз» виконали All You Need Is Love, а у вересні 1968 року в Лондоні група зняла проморолик пісні Hey Jude, залучивши до зйомок публіку. Здається, це стало поштовхом для нового задуму: записати новий альбом наживо, поєднавши це зі зйомкою процесу запису нових пісень, і завершити це все дводенним телешоу з публікою. Для створення окремого фільму за матеріалами цього проєкту запросили режисера Майкла Ліндсея-Гоґґа, який знімав промо Hey Jude. Завдання — протягом двох тижнів написати й записати півтора десятка нових пісень — видавалося можливим, хоч і нелегким.

«Бітлз» не були винахідниками такого формату. Наприклад, 1968 року студійний запис пісні Sympathy for the Devil групи The Rolling Stones для свого фільму «Один Плюс Один» зняв французький режисер Жан-Люк Ґодар. Однак «Бітлз» мали іншу мету — вони спробували втілити новий формат музичного фільму. Втілити амбітний задум повністю не вдалося. В його межах відбувся легендарний концерт на даху студії Apple Corps — останній публічний виступ групи.

Зі знятого під час студійних сесій і концерту на даху матеріалу Ліндсей-Гоґґ змонтував фільм Let It Be тривалістю в годину двадцять хвилин. Світова прем’єра стрічки відбулася 30 травня 1970 року — вже після розпаду «Бітлз». Ніхто з музикантів колишньої групи на прем’єру не прийшов.

Критики відзначили професіоналізм і якість технічного боку стрічки, але нарікали на неправдоподібне відображення стосунків між учасниками групи. У фільмі Джон, Пол, Джордж і Рінго грають в кадрі свої старі пісні, а ще пісні інших авторів, жартують, сміються, працюють над свіжими ідеями, а врешті-решт  у фіналі фільму виконують остаточні версії нових пісень – три з них в студії та п’ять на даху. Ліндсей-Гоґґ не мав змоги повністю відобразити всі нюанси їхніх стосунків, й іншу редакцію стрічки музиканти тоді б не сприйняли. Та й часу на це б не вистачило. Попри все фільм Let It Be здобув «Ґреммі» і «Оскар» за найкращий саундтрек.

Поза тим більша частина знятого 1969 року кіноматеріалу — понад шістдесят годин — залишилась невідомою загалу, й більшість шанувальників «Бітлз» навряд чи знали про існування цих записів. Аж поки Пітер Джексон не використав ці плівки, а також 150 годин аудіозаписів тих днів для своєї стрічки.

Над The Beatles: Get Back він працював майже чотири роки. Кіноплівку 1969 року сканували й реставрували; відновлювали також аудіозаписи, перетворюючи монозвук на стерео. І знов Джексон трансформував формат кадру 4:3 у широкий екран, більш звичний для ока сучасного глядача. Прем’єру стрічки спершу планували на кінець січня 2019 року, до п’ятдесятиріччя концерту на даху 30 січня 1969 року. Потім перенесли на початок березня 2020 року, а потім оголосили наступну дату релізу — початок вересня. Проте через епідемію коронавірусної хвороби прем’єру довелося ще не раз переносити: на червень, а потім на серпень 2021 року. Й нарешті остаточна дата: кінець листопада.

Стрічка Джексона — справжнє відкриття для бітломанів, адже вони побачать невідомі донині кадри з життя та виступів групи. «Потягом усього часу роботи творці фільму намагалися передати точний портрет подій та людей, які були до них причетні», — ідеться в титрах на початку фільму.  Джексон і сам з юних літ — фанат «Бітлз», тож зрозуміло, що його, як і всіх фанатів, непокоїли запитання: чому група розпалась, перебуваючи, здавалося б, на піку слави? Хто в цьому найбільше винний? Робота над фільмом була пошуком відповідей. The Beatles: Get Back став відвертою розповіді про непрості стосунки, коли в атмосфері, яка виглядає начебто невимушеною, сповненою жартів і дотепів, раз по раз виникає напруга між давніми друзями і співавторами.

Пол Маккартні, Рінґо Старр, удови Джона Леннона і Джорджа Гаррісона — Йоко Оно та Олівія Гаррісон — дали дозвіл оприлюднити матеріал, та ще й долучились до створення фільму. Який, здається, нарешті поклав край чуткам і міфам про головного винуватця розколу, а також звинуваченням на адресу Йоко Оно — «жінки, яка зруйнувала міцну чоловічу дружбу». Правда виявилась простішою й жорстокішою водночас. Стосунки вичерпали себе; кожен мав свої інтереси, які важко узгоджувались із спільною роботою. Не важливо, що мало більший вплив на цей процес — сварка між Полом Маккартні та Джоном Ленноном, плани написати й випустити сольний альбом Джорджа Гаррісона, зацікавленість кінематографом Рінго Старра. У всіх цих людей виникло бажання подбати про власне особисте життя і власну творчість. Винних немає.

Попри, здавалося б, камерний характер подій, які переважно відбуваються у студії, стрічка точно і об’ємно відтворює історичне тло тогочасного життя у Великій Британії та в усьому світі. Учасники «Бітлз», попри славу та успіх, не постають перед нами зірками-небожителями. Навпаки, перед нами живі люди, які живуть у контексті свого часу. У фільмі чимало моментів, коли «Бітлз» грають не лише власні пісні, а й чужі — наприклад, Чака Беррі чи Карла Перкінса.

Важливо, що Джексон подає повну версію концерту на даху — разом з усіма дублями, реакціями людей і поліції. Глядачі стрічки немов переносяться в той день, 30 січня 1969 року, і стають свідками події. А ще ми отримали змогу на власні очі побачити, як народжувались, змінювались і поставали в остаточній редакції улюблені пісні.

Відомо, що спершу останній альбом мали намір назвати саме Get Back («Повернись»), але він вийшов під назвою Let It Be («Хай буде так»). Тоді це сприймалося символічно — наче крапка в історії групи. Тож назва стрічки The Beatles: Get Back також символічна — немов заклик повернутися. І «Бітлз» таки повертаються.