Відомий ведучий розкритикував гірськолижний курорт на Львівщині

Вчора, 11 січня, відомий ведучий Майкл Щур написав у мережі пост про те, як він їздив кататися на лижах у Славське і чому не радить іншим повторювати його помилку.

"Це - черга на підйомник Захар Беркут".

“На наступні вихідні схоже, що в Карпатах буде сніг.

Якщо ви думаєте, куди б поїхати покататись на вихідні, то моя вам порада – НЕ їдьте у Славське.

Не робіть мою помилку.

Я там був минулого тижня.

Наступний раз, коли я туди збираюся заглянути – грудень 2037-го.

Ну може раніше, якщо там шось сильно зміниться.

Але я не хочу, щоб там щось змінилось.

Я хочу, щоб там все було так, як зараз.

І щоб місцеві побачили, як однієї зими у них буде чудовий сніг, але до них ніхто не приїде.

Бо те, як вони ведуть справи у Славську, людською мовою означає: «Мені п@&₴й на тебе, твою сім‘ю і ваше спільне бажання кататись! Я тут гроші заробляю!».

"А це - гори вражень".

Далі можете не читати.

Там те саме.

Просто детальніше.

Ми приїхали у Славське 31-го грудня 2021-го року.

Вже кілька днів була плюсова температура.

І навіть падав дощ.

Тому очікувань від схилів було небагато.

Але сніг на схилах лежав.

І ми були готові кататись навіть по сніго-багнюці.

Все норм.

Ну крім туалету.

В найдорожчому номері унітаз стояв у куті під косою стіною (мансарда), так що пісяти стоячи можна було або нахилившись сильно назад, або вбік.

Або сидячи.

Але ж завтра – катання.

Почати своє катання вирішили з гори Високий Верх.

Там працює підйомник, який називається Захар Беркут.

14 км від Славська.

З першого погляду він виглядав найкращим з найближчих.

Ми приїхали зранку.

Людей мало.

Ура! Ще не всі прокинулися.

Шукаємо, де припаркуватися.

Парковки нема.

Ну тобто є.

Але вона вже зайнята.

Я навіть уявив собі, коли будували цей комплекс і підрядник такий питає у власника:.

– На скільки місць робити паркінг? 15-20?.

А власник гордо поглянув на схил, на дорогу, у бік Львова.

Вдихнув запах гір, примружив очі і таким впевненим басом спокійно каже:.

– Роби двадцять два.

Отак двадцять два місця і є.

Ну може 23.

Навіть не впевнений чи це паркінг.

Більше схоже на розширене узбіччя.

Поряд з сервісами прокату спорядження є якісь вільні місця для машин.

Але на цих місцях стоять санки.

Це типу замість помаранчевих конусів.

Місцевий чоловік прибрав свої санки і дозволив там припаркуватися, якщо спорядження візьмемо в прокат у нього.

Окей – погодились.

Просимо дитячі черевики для сновборду 29-30-го розміру.

Мужик приносить 35-й.

Пропонує нам брати цей розмір, і намагається переконати, що менших не буває.

Взяли спорядження в іншому місці.

Там знайшли і 30-й розмір, і підібрали все, що треба.

Йдемо на підйомник.

Настрій – все ще чудовий.

Бо зрештою 1:1.

Один поганий прокат проти одного хорошого.

На кожному кроці перед схилом – снігоходи.

Водії снігоходів пропонують усім завезти їх на вершину за 700 грн.

Але ж – для чого тоді підйомник? – питаємо ми, і сміливо йдемо далі.

Підійшли до кас підйомника «Захар Беркут».

Ціна за день 900 грн.

Півдня – 550грн.

Ну дорогувато, як на один підйомник (десь так коштує Буковель).

Але наче і траса немаленька.

І кататись хочеться.

Та поїхали! Взяли два скіпаси по півдня.

1100 грн.

Підйомник двомісний.

Їдемо вгору.

Все іржаве і старе.

Пластик потрісканий.

Але настрій хороший.

Бо зараз будемо кататись.

З підйомника краще видно схил.

Як на кілька днів плюсової температури і дощів, то навіть ок.

Траса довга.

Місць, де сніг зовсім розтанув – майже нема.

Все непогано.

Доїхали нагору.

Повозились з донькою та її сновбордом на вершині.

А коли вона втомилась – я поїхав сам униз.

Спускаюся схилом і бачу, що по схилу вгору несуться снігоходи.

По схилу, де їздять лижі і сновборди.

Снігоходи везуть людей нагору по трасі.

І частина траси – це вже перемелений їхніми траками сніг з глиною.

Ніхто за цим не дивиться.

З вас взяли штуку – все інше – ваші проблеми.

Спустився вниз по цій трасі.

Все ще планую піднятись раз на вершину.

І тут я бачу біля підйомника ЧЕРГУ.

Дуже багато людей.

Простояв хвилин 20 в черзі.

Черга не зрушила з місця.

Того дня я там більше не піднявся жодного разу.

І тоді я зрозумів, для чого там снігоходи.

Бо дехто з черги йшов до них.

Зремонтувати підйомник? Для чого? Краще вбивати трасу снігоходами.

Враження від Захара Беркута: жлоби зайняли гору і беруть гроші за вхід.

30 євро за денний скіпас.

Один підйомник.

Одна жалюгідна траса.

Один раз спуститись! Щоб спуститись другий раз, треба простояти години три в черзі.

Для прикладу в Словаччині на гіганському курорті Ясна (Jasna) денний скіпас коштує 41-45 Євро на весь курорт.

Ми там катались пару років тому.

Не на один підйомник чи на трасу.

А на всі.

На всі 12 мільярдів трас і 800 мільйонів підйомників, які там є.

І черг таких там немає.

Чи я вам пораджу поїхати на Захар Беркут? Ні.

Не їдьте туди.

Це – пам‘ятник жлобству, доїнню туристів і дискредитації ідеї гірськолижного відпочинку.

Ну може ще ненависть до зими.

Підйомник Захар Беркут – найгірший підйомник, де мені довелось бути.

Але це я ще не був на Тростяні.

Наступного дня ми поїхали на Тростян.

Гугл нас спершу взагалі на вершину повів.

Десь через 30 хв дороги повернули назад.

І поїхали до підйомника.

Якшо ви поселилися у Славську, то щоб добратися до підйомника на Тростян вам швидше за все треба буде брати якийсь місцевий уазік.

Бо дорога – жахлива.

У мене – Форестер.

Постійний повний привід.

Ми проїхали.

Але лише до першого підйомника.

Там – парковка машин на 8 (вісім!).

Далі їхати не наважились.

Сюрпризом для нас стало те, що на Тростяні – підйомник з одномісним кріселком.

Про це десь написано? Ніде.

У мене – дитина, яка вчиться кататись.

Нам таке точно не підходить.

Підсумок: дороги нема.

вам треба наймати уазік.

І ще приготуйте 900 грн за денний скіпас.

Таке жлобство я бачив хіба що на Захарі Беркуті.

Нуль сервісу.

Нуль комфорту.

Нагадую – власники Тростяну деруть 900 грн за день і використовують совкове обладнання.

З вкладень – вагонка, щоб приміщення для каси збудувати.

А вимагають платити за Тростян, як за нове.

Совок, бездоріжжя але «Тростян резорт».

Є у Славському ше один схил – Погар.

Щоб туди дійти, вам доведеться рухатись слизькими вулицями з болотом, водою, шматками криги (може це ще добре, що ми застали Славське без мінусової температури).

Ви будете на цих вуличках пропускати машини, які теж їдуть в бік Погара і намагаються розминутись з іншими машинами, які вже звідти повертаються.

І це все на вузьких і кручених вуличках.

Проект цих вуличок хтось колись просто насцяв на снігу.

На гору Погар у Славському ми навіть не піднімались.

Збудувати дорогу? Для чого? Якщо можна купити уаізіки і возити за гроші туристів.

На пішохідній частині мосту в центрі Славська – діра.

Дірка в бетонному мосту.

Зато навпроти дірки є новий боулінг.

Бо ж люди сюди для цього приїжджають.

У Славському я був на трьох підйомниниках – Захар Беркут, Тростян і Погар.

Там ще є «Політех» і може ще якісь, але мені байдуже.

Я не готовий більше витрачати свій час і гроші на це.

Всі схили у Славську функціонують окремо.

Платити тоеба за кожен схил окремо.

Славську колись пощастило.

У них радянська влада збудувала підйомники і залізничну станцію.

І з цього моменту вони зрозуміли, що у них все є для заробітку.

Укрзалізниця возить до них нових туристів.

Наївні туристи стоять в чергах на підйомники.

Бо вже заплатили шалені гроші за незручні кімнати, в погано-спланованих будинках, які стоять впритул до інших таких же погано-спланованих будинків.

І тому я хочу, щоб в Славську нічого не мінялось.

Щоб одного сніжного сезону закінчились туристи, які там ще не були, і в Славське нарешті ніхто не приїхав.

І тоді вони один одному скажуть – слухай, а може туризм то не наше? Може наше – це рубати ліс?.

І от тепер я навіть не знаю, що гірше – поганий сервіс, чи зрубаний ліс.

Потім нам друзі порадили подивитися Плай, Звенів і Тисовець.

Але про це – в наступному пості.

В Славськ не їдьте”.