Чортове колесо часу, або старі гримаси нових політичних облич

Мати добру пам’ять незручно. Постійно бачиш повторення сценаріїв, уривки не раз відіграних сюжетів, які знову і знову повертаються, невивчених помилок, і знаєш, що цього разу також буде як завжди. Хоч як хотілося вірити, що ми вже вирвались із кола й опинились у новому фільмі — нехай не від Netflix, а від «Кварталу 95», але новому. Але ні, це все ще «День бабака». Улюбленець публіки, який прийшов до влади на хвилі обожнювання, але невдовзі починає падати в прірву розчарування та завищених вимог. Вчорашній найближчий соратник президента, який переходить у табір опозиції, повіривши у власні політичні перспективи. Могутній олігарх, який підставив владі плече в критичний момент, а потім, не отримавши сподіваних привілеїв, скерував проти неї потугу своїх медіа у війні з нею. Медіа, які працюють зброєю в цій війні, бо вірять, що їхні власники — на праведному боці. Медіа, які роблять усе, що кажуть власники, бо вже забули, що буває інакше.

Певно, головне, що відрізняє теперішню ситуацію в трикутнику влада—опозиція—медіа від ситуації 2008, 2011, 2016 років — цілковита байдужість (або зневага?) до правил, законів та інших умовностей. Потрібно припинити мовлення телеканалів, які сіють російську пропаганду? Санкції. Не можна за законом? Викрутимось. Медведчук купив нові канали? Нові санкції. Нема підстав? Викрутимось. Хочемо зробити з каналу іномовлення всеукраїнський, для власної пропаганди? Робимо вже, закон змінимо колись потім. Хочемо, щоб він мовив російською всупереч закону? Хай мовить — а хто, власне, нам завадить?

Коли 2020 року влада зупинилась, не ухваливши законів «Про протидію дезінформації» та «Про медіа», під тиском критики — десь виправданої, десь надмірної, десь інспірованої тими самими проросійськими медіаагентами, які боролися за своє право отруювати інфопростір без обмежень — нам помилково видавалося, що Володимир Зеленський і компанія діють обачно. Дбають про збереження обличчя на міжнародній арені, не хочуть проблем із Конституційним Судом та іншими судами, ба навіть прислухаються до думки громадянського суспільства.

Тепер ми знаємо: тоді владі просто ще не припекло. Припікати почало, коли Банкова побила горщики з Рінатом Ахметовим.

Ця подія також мала свій аналог у новітній історії. 2015 рік, президент Петро Порошенко і його могутній союзник, голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації, загальновизнаний рятівник Дніпра від «російської весни» Ігор Коломойський не доходять про щось згоди і вступають у конфлікт. Потужний медіахолдинг Коломойського перестає бути лояльним до влади. Невдовзі в ефір «1+1» виходить «Слуга народу»… Далі ви знаєте. Як один із головних героїв цієї історії, Володимир Зеленський її пам’ятає, тому поставився до ворожнечі з Ахметовим серйозно. І якщо в конфлікті Коломойського з Порошенком медійна складова спершу не здавалась важливою — її реальну вагу ми відчули тільки 2018 року, коли з’явився мислевірус «кандидат у президенти Зеленський» — то в конфлікті Ахметова з Зеленським вона з перших днів на першому місці. В жодному повідомленні, в жодному виступі президента та його радників-комунікаторів не пропущена згадка про олігархічний медіаресурс, який працює проти влади.

При цьому Володимир Зеленський в гіпертрофованій формі повторює помилки своїх попередників, які давно стали мемами. Його батл проти журналістів на пресмарафоні має свої сумнозвісні аналоги в історії — «дорогенька моя» Петра Порошенка, «я вам не завидую» Віктора Януковича, «кілер найнятий» Віктора Ющенка.  Його намагання похапцем організувати пул медіа, які будуть відбілювати й захищати його та його команду від критики опозиції — теж повторення історії, карикатурне, а головне — таке запізніле. Не тільки в тому сенсі, що починати творити свою «медіаімперію» потрібно було ще у 2019-му, а й у тому сенсі, що в Україні 2022 року можливості контролювати медіапростір на порядок менші, ніж десять років тому. І на багато порядків менші, ніж двадцять років тому, у часи темників. Хоча й темники та контроль не врятували режим Кучми від краху. Неокучміст Зеленський міг би на дозвіллі запитати в Леоніда Даниловича, поки він живий, що буває з президентами, які воюють проти нелояльних медіа.

Ось і з виконанням обіцянки «саджати будемо» та  сама історія. Розглядати операцію «посадити Порошенка за купівлю вугілля» як щось автентичне, — а не як операцію «посадити Тимошенко за купівлю газу» зразка 2011 року, відтворену у вигляді ще гіршого фарсу, — просто неможливо. Напевно, тоді молодий медіаменеджер і артист Володимир Зеленський пропустив домінантний настрій у суспільстві. Воно аж ніяк не було закохане в Тимошенко, як і зараз у Порошенка, і припускало, що кожного українського високопосадовця є за що посадити. Але всі розуміли — як розуміють і зараз — що йдеться не про правосуддя, а про зведення порахунків під досить-таки випадковим приводом. І всі знають, чим таке закінчується.

Можливо, президента і його команду надихнула соціологія, яка свідчить, що ув’язнення Порошенка сьогодні не спричинить черговий майдан? Так і ув’язнення Тимошенко й Луценка його не спричинило, протести були не надто масовими й дієвими. Не в останню чергу, до речі, завдяки тому, що всі мейнстримові медіа у 2011—2012 роках уже були лояльними до Януковича і подавали процеси над Тимошенко і Луценком у вигідному Банковій ключі. Просто годинник, який відраховував дні, що залишились тогочасній владі, почав цокати дедалі швидше.

Можливо, президент і його команда не розуміють, чому сумнівні з погляду букви закону санкції проти Медведчука і його медіа суспільство та Захід проковтнули, а судовий тиск на Порошенка (який уже зачепив і його медіа, які формально не його, але ми ж усі все розуміємо) — не проковтнуть? Повторюся: за всіх своїх недоліків, сумнівних моментів у політичній біографії та зловживань за часів президентства, Порошенко, на відміну від Медведчука — не представник Росії в українському політикумі.

Прикро, що з усіх уроків, які можна було вивчити з досвіду попередніх політичних циклів України, чинна влада засвоїла лише один — що можна втікати від відповідальності, прикриваючись небезпекою російського вторгнення. Але дія цього інструменту дуже обмежена в часі, і попередню владу це не врятувало. Путін, може, й не нападе — але є відчуття, що в цьому марафоні по граблях ми рухаємось до моменту, коли «Україна — failed state» перестане бути кремлівським дезінформаційним наративом і стане якщо не фактом, то дуже реальною загрозою.

_{Картинка @nastya_kvokka, Unsplash}