Кава для нареченої без посагу

Костюмована драма — саме так визначила пресслужба СТБ серіал «Кава з кардамоном», прем'єра якого відбулася в ефірі каналу 20 грудня минулого вже 2021 року. Можна обговорювати, вдалий чи ні обрано для показу момент. Згадуючи при цьому одночасний вихід «Сватів-7», якими «Плюси» взяли реванш за втрату рейтингових позицій. Але згадана прем'єра має іншу мету та інший контекст, аніж змагання за ядерну «сватівську» аудиторію, в якому прогнозовано програє. Як, зрештою, будь-який інший український телесеріальний продукт, бо «Свати» мають значно глибше світоглядне коріння. І викорчувати його поки не може, на жаль, ніхто, хай навіть залучить до виробництва в рази більший бюджет. «Свати» капіталізуються, проте їх не перекупиш. 

Натомість «Кава з кардамоном» — теж про світогляд, який поки що не надто вкорінений у сучасній Україні. Хоча б через відсутність контекстів та практик. Бо українці дуже люблять фільми й серіали про власне минуле. При цьому припускаються сталої помилки: впевнено вважають та іменують їх історичними. Хоча вони є саме костюмованими, жодною мірою не претендують на документальну достовірність і переважно показують ближче або дальше минуле очима того, хто його інтерпретує.

Українське телевізійне кіно порівняно з іншими мало небагато подібних зразків. Дві датовані 1993 роком екранізації творів Івана Франка «Пастка» (5 серій, за «Перехресними стежками») і «Злочин із багатьма невідомими» (7 серій, за «Основами суспільності»), які зробив Олег Бійма, так само є сучасним поглядом на класику, а не подорожжю машиною часу. Серіалу Бориса Небієридзе «Роксолана» (1997) це визначення стосується ще більшою мірою, бо літературна основа там незрозуміла так само, як історична. Але далі було аж за двадцять років. 

Формат телевізійної драми, точніше — мелодрами в костюмах і декораціях ХІХ століття відродив СТБ спершу у «Кріпосній» (2019), потім — у «Каві з кардамоном» (2021). Де знову йдеться не про минуле з його звичаями, а лише про інтерпретацію. Коли вже говорити про конкуренцію, то правильніше буде розглядати саме два ці проєкти. 

Мовна ситуація в серіалі «Кріпосна» не дуже подобається патріотичним глядачам. Пояснення — в реаліях «Кріпосної», в тому самому бутті, яке визначає свідомість. Дія відбувається на Чернігівщині, яка входила до Російської імперії. Тож російський глядач із причин, які не можна прийняти, проте можна зрозуміти, досі сприймає її своєю. Отже для російських глядачів «Кріпосна» — історія про них. Додайте, що російське телебачення поставило виробництво костюмованих драм «про себе» на потік, і зрозумієте, чому мова героїв серіалу переважно російська. Фільм без проблем лягає у відповідний контекст та відповідну серіальну лінійку. Відтворюється робоча, панівна мова середовища, в якому жили його герої. Українізувати «Кріпосну» на сто відсотків — рейтинговий та комерційний ризик. 

«Кава з кардамоном» має натомість не так кращі, як зручніші, затишніші позиції. Дія відбувається на території України, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. І населення Галичини знало німецьку й польську так само вільно, як населення Чернігівщини — російську. Проте присутня в «Кріпосній» двомовність у «Каві…» неможлива за замовчуванням. Тут українською говорять усі без проблем: і українські містяни, й польські аристократи, й імперські чиновники. Це рішення не дивує й не викликає глядацького спротиву. Тож закрадається підозра: стовідсоткова українська в «Кріпосній» так само не відштовхнула би глядача, а, навпаки, додала б аудиторії всередині країни. 

Адже, говорячи про обидва костюмовані серіали, мовимо найперше про український локальний продукт. Телевізійне багатосерійне художнє кіно, масова культура дає чудовий шанс затвердитися на своєму просторі, окреслити периметр. І сформувати порядок денний, у якому Україна й українська історія не як наука, а як контекст, сюжет, жанр, оповідь та герої домінуватимуть. За таких обставин підросійська та підавстрійська України в свідомості наших співгромадян різнитися не будуть. Костюмовані україномовні драми на власному матеріалі допомагають не так вивчати історію, як утримувати й убезпечувати від зазіхань власну історичну територію. 

З політичними й геополітичними завданнями ніби розібралися. Час перейти до художніх, творчих, і тут сприйняття «Кави з кардамоном» сучасниками так само слід піддати світоглядній корекції. Це мелодрама, причому в класичному, я би сказав — автентичному жанровому визначенні. Яка, втім, не могла бути створеною українкою українською мовою в час описаних подій — у 1840-х роках. Нашій художній літературі, та й нашому художньому кіно катастрофічно бракує тяглості в розвитку жанрів, які обзивають «низькими». 

Варто згадати: популярні жанри у вигляді написаних історій набули активного розвитку від другої третини ХІХ століття спершу в Європі, до якої належала Західна Україна, потім — у Росії. «Хіба є російські романи?» — здивовано питає тітонька свого племінника в «Піковій дамі» Пушкіна. Аристократія звикла читати їх або в оригіналі, або в перекладах. 

Тож Наталя Гурницька, авторка роману «Мелодії кави в тональності кардамону», який ліг в основу «Кави з кардамоном», оповідає любовну історію так, як це було прийнято в ХІХ столітті. І хоча сама вона каже, що в той період почалося зародження фемінізму, розказана нею та втілена режисеркою Іриною Громоздою мелодрама визвольної боротьби жінок за рівні з чоловіками громадянські права не стосується. А глядачки, які помітили в ідеї серіалу феміністичні практики, неуважні або неправильно оцінюють побачене. 

«Каву з кардамоном» устигли назвати й еротичним серіалом. Еротика там є в тих самих дозах, що й кардамон у каві — аби смакувало, та не перебило смак. Тим часом подібне визначення вже конфліктує з практиками справді феміністичного твору. Натомість еротичні елементи цілком прийнятні, навіть логічні в класичній мелодрамі про заборонене кохання. 

Анна Марецька (Олена Лавренюк), головна героїня серіалу, демонструє незалежність лише на початку — коли одному за одним відмовляє вигідним женихам. Вигоду від бажаних шлюбів мають її родичі-опікуни, адже посагу за собою дівчина не має й живе на утриманні. Знайомство з набагато старшим польським аристократом Адамом Родзинським (Павел Делонг) ставить на її незалежності хрест, і Анна цьому не надто опирається. Для неї пристрасний зв'язок з одруженим чоловіком — емоційна, романтична пригода й водночас спосіб вирватися з-під нагляду суворих тітки з дядьком. Проте тривалий час Адам у ставленні до Анни виглядає аб'юзером — порушником особистих кордонів, маніпулятором, який користується безвихідним становищем таємної коханки й раз по раз нав'язує їй свою волю. 

Але Анна не бунтує. Навпаки, не опирається, коли коханець поселяє її то в себе в маєтку як служницю, то в своєї знайомої, видаючи за сестру, то непрямо сприяє її фіктивному шлюбові з геєм. Терпляча та жертовна юнка йде крізь терни до особистого щастя. Нарешті перемагає: танцює на власному пишному весіллі, мов Попелюшка з принцом. А принца, тобто Адама, стосунки змінили на краще, позбавили поганих звичок, гріховна пристрасть і домінування змінилися на щире й не менш жертовне кохання. Все цілковито відповідає уявленням, які мали про героїню любовного роману шанувальниці жанру в позаминулому столітті. 

Вони збереглися до наших днів, що дуже помітно в режисерській роботі. Ірина Громозда почувається в координатах олдскульної костюмованої мелодрами так само впевнено, як працюючи над неонуаром «Хованки». Вона вміє перевтілюватися не гірше за акторів, і невтаємничений здивується, дізнавшись, що різні за стилістикою й контекстами серіали зроблені однією людиною. 

Залежними від тогочасних звичаїв є й інші героїні «Кави з кардамоном». Юзя (Анастасія Остреїнова), подруга Анни, вигідно вийшла заміж, але не підозрювала: свекруху невістка цікавить виключно для продовження роду Марциняків. Втрата дитини й ризик подальшого безпліддя означає для Юзі втрату елементарної поваги. І дівчина теж не опирається ситуації, шукає виходу й приймає неприйнятний: народжує після зґвалтування. Інша подруга, Люба (Софія Бровко), не приймає рішення її брата Андрія (Тарас Цимбалюк) відмовитися від стосунків задля служіння церкві та політичної боротьби, й замість жити далі впадає в глибоку депресію. Словом, жодних жанрових сумішей та стилістичних експериментів. Кожен виконує властиву персонажеві соціальну та суспільну функцію. 

На виході консервативний у хорошому розумінні цього слова глядач отримує продукт, який мав би отримати ще років двадцять тому. Є заявка на другий сезон. А стиль ретро підтверджує західні серіальні тренди, які вже встигла підхопити Росія. Але ж хочеться свого, контекстуально українського.