Фільм «King’s Man: Початок»: Si vis pacem, para bellum

Перша однойменна екранізація коміксів шотландця Марка Міллара, «King`s Man: Таємна служба», 2014 року стала європейською відповіддю голлівудським Marvel та DC (попри те, що все ж екранізації відбуваються у співпраці британців та американців, а Міллар давно сам працює на Marvel). Режисер Метью Вон спромігся незле спаяти в одне зграбне ціле специфічний британський гумор, дух авантюрних пригод а-ля Джеймс Бонд, коміксову гіперболу і голлівудську якість екшену. І йому це вдалося зробити вже третій раз поспіль. Але тепер начинка серйозніша й вагоміша, бо актуальність головної теми фільму впадає в око ледь не як дзеркало нової холодної війни, якщо не пророцтво нової світової війни.

За сюжетом на початку двадцятого сторіччя одна таємна організація, керована голомозим горлопаном, названим пастирем, має підступний намір розв’язати війну між трьома державами — Німеччиною, Великою Британією та Росією. Для цього керманич організації, до певного часу показаний лише з потилиці, доручає хирлявому чоловічку Гаврилі Принципу, єврею сербського громадянства, скоїти вбивство австро-угорського ерцгерцога Фердинанда, розраховуючи таким чином на національне, етнічне та державне обурення. Що врешті-решт і відбувається: німецький кайзер обурюється й оголошує війну Сербії, яку, в свою чергу, підтримує російський цар і британський король. Далі — війна зі щоденно й нагло вбитими. Цих убитих безпрецедентно багато: як ми довідаємося з однієї сцени — понад 5 мільйонів. Паралельно з цим нам розповідають історію герцога Оксфордського (Ральф Файнс). Власне, з його історії фільм і починається, оприявнюючи трагедію сюжето- і долетворчу, бо загибель його дружини, ще й на очах у малолітнього сина, робить герцога пацифістом, і принцип «не стріляти» стає його прикриттям алергії на війну. Це перший важливий момент фільму.

Коли починається війна, герцог якнайретельніше втримує сина від реалізації бажання віддати своє життя за Британію, проте вимушено долучає його до військового світу, вчить бойових практик, знайомить з армійськими чинами, бере на державницькі завдання. Зокрема на зустріч із Распутіним (чудовий у своєму перевтіленні Ріс Іванс) — за фільмом (і за байками), незвичним і надзвичайно впливовим радником російського царя. Досі оповита таємницею фігура Распутіна у фільмі є другим принциповим моментом фільму. Бо особливості цього персонажа, хоч і мають історичне походження — наприклад, вживання ціаніду і відповідно дивовижна невразливість Распутіна для отруєння, — покликані продемонструвати загальне ставлення до монаха, який ніяким монахом не був. Гіперболізовані й узагальнені, риси Распутіна — це риси самої Росії: великої, хамовитої й нахабної країни, охопленої відчуттям вседозволеності й месіанства. У сценарії дотепно й гомерично смішно прописаний цей зв'язок і ця спорідненість образу з країною: коли пастир таємної організації роздає своїм посіпакам персні як знак приналежності до пастви, Распутін розпачливо дивується знаку черепахи на своєму, а Принцип, отримавши знак ведмедя, запопадливо пропонує помінятися з Распутіним. Той, зворушений таким жестом, щасливо промовляє: «В такому разі я був би великим російським ведмедем!»

Високий, великий, чорний, із довгою бородою, він наказує, чи принести йому горілки, чи піти з ним. Натяк на гомосексуалізм і педофілію Распутіна (на цьому має зіграти персонаж сина герцога, щоби втертися в довіру) — це натяк на безпардонність, ґвалт, насилля, бо він не питає, він трахає і про це такими ж словами заявляє герцогу, аніскільки не піклуючись про форму заяви і якусь там культуру спілкування загалом. Між тим, такий грубий, прямолінійний вияв грубості і прямолінійності Распутіна не можна списати лише на бачення автора коміксу. Міллар — професіонал із прописування грубості, зважаючи на його комікс «Піпець», так само, до речі, екранізований, та й ще дилогією. Образ росіянина виліплений самим часом і доведений аж до гротеску. Він створений історією, що в’ється від кріпосної Росії, через бунт хама 1917 року, Радянський Союз і до сьогоднішнього авторитарного режиму Путіна, через війни та анексії, через бряжчання зброєю та погрози, замовні вбивства й заручників Кремля. Врешті поведінка росіян у світі — чи це мільярдери, чи звичайні туристи, чи мафія — доповнює цей образ. Якщо не йти аж так далеко, в часи першої холодної війни, можна згадати «Праведника» 2014 року, де герой Дензела Вошингтона мочить російську мафію. Або сиквел «Джона Віка» 2017-го з Кіану Рівзом, герой якого робить те ж саме. Чи минулорічного «Нікого» — там ще вимогливіше ту ж саму асенізаторську роботу з очищення простору провадить герой Боба Оденкірка. Зі свіжих прикладів є сенс назвати грудневий серіал «Соколине око». Тут мафія особлива, і особливість ця проявлена вже не самим татуюванням, поганим знанням англійської та перманентним безкультур’ям і насильством. «Мафіозі» ходять у спортивних костюмах — відомому з 80–90-х років минулого сторіччя «спецодязі» радянських урлобанів і гопників.

Наділення Распутіна ознаками огра й хама, вмінням битися, танцюючи, містично й комічно водночас зцілювати рани, гіпнотизувати, виживати в крижаній воді, виживати після «куштування» ціаністого калію і після удару клинка в груди — тільки не після кулі в голову, — все це сума сприйняття і ставлення до Росії та російського у світі. І Британія в цьому ставленні вже давно веде першість, і не на рівні порожніх «занепокоєнь» чи залаштункових перешіптувань, а офіційно і значущо.

Цього року це продемонстрував прем’єр-міністр Борис Джонсон, оприлюднивши в парламенті нову зовнішньополітичну та військову доктрину до 2030 року, в якій Британія визначає Росію головним ворогом. Називає її найбільшою загрозою Європі. Підтверджує свої зобов’язання зі збереження безпеки в регіоні у складі НАТО. Висловлює намір модернізувати власну армію зі збільшенням військового бюджету до 24 мільярдів фунтів і доведенням фінансування армії до 2,2% ВВП.

Саме тому новий «King’s Man» не випадковий, не безглуздий, не наївний. Навіть маючи в своїй основі комікс, навіть звертаючись до подій сторічної давнини — а може, саме тому, — фільм є і висловом на злобу дня, і черговим сигналом. Але, без сумніву, його не варто сприймати за чіткий політичний вислів. Це памфлет, метафора, це театральна постановка на кшталт тієї, яку Гамлет розігрує перед своїм дядьком. Звісно, це розвага, виступ блазня, та тільки блазень міг говорити настільки гучно і критично, як ніхто інший, говорити правду в очі, не страхаючись смерті.

Зміна орієнтиру головного персонажа, герцога, зміна пацифізму на військові дії, — це вияв героя, зміна героя під тиском обставин. «Я нарешті став тим, ким мав стати мій син», — каже він у фіналі. І це переконливо, життєво, це по-чоловічому — брати на себе відповідальність моменту, щоб захистити слабших і наважитися на протидію сильним і злим. Метью Вон достеменно показав рафіновано чесну людину, віддану ідеалам добра. Людину, яка підтримує Червоний Хрест, засуджує концтабори і зброю, людину, яка прагне миру... але приймає виклик війни, вимушено готується до неї і врешті її виграє.