"Дівчата були вбрані підкреслено сексуально. Одна показала мені за спиною середній палець"

Подорож в іншу країну має тривати місяцьУ дитинстві мріяв стати мандрівником, письменником і культуристом. Намагався розвивати всі три напрями. За два роки наростив чимало м'язів. Якоїсь миті зрозумів, що з моєю статурою українським Шварценеґґером не стану. Вирішив, що серйозно можна займатися не більш ніж двома справами. Решта – хобі.Потяг до мандрів почався з Дніпра. З району Перемога. У 1990-х це були задвірки світу. Хотілося вирватися звідти. Школярем почав їздити в сусідні міста на турніри "Що? Де? Коли?" Студентом подорожував до Львова. Потім поїхав за кордон. Зрозумів: без мандрів жити не можу.Пізнання інших країн розширює світогляд. Коли не виїздиш за межі свого міста чи області, є ілюзія, ніби знаєш усе. Що далі рухаєшся, то більше розумієш: непізнане прекрасне і тим воно вабить.Ризикую щодня, бо займаюся туристичним бізнесом. Кожна організація подорожі – рівняння з багатьма невідомими. Після минулорічного карантину частина галузі закрилася, частина зазнала великих збитків.Створюю маршрути по всьому світу. Маю три найпопулярніші. Перший – Ірландія. За дев'ять днів об'їжджаємо острів по колу. Живемо в містечках. Кілька днів мешкаємо на березі океану. Плаваємо на човні на острови.Марокко – одна з найцікавіших країн. Це другий маршрут. Тут поєднався суто арабський колорит із диким берберським. Панівна арабська нація знищила берберську мову. Та навіть ті, хто її втратив, мають відмінну від арабів національну ідентичність. Свідомі свого коріння.Паломницький маршрут Іспанією – особливий. Він веде в місто Сантьяго де Компостела, де, за легендою, зберігаються мощі святого Якова. Не конче бути католиком чи навіть вірити, що там є мощі святого. Туди йдуть туристи, які шукають щось у собі й хочуть збагнути цей світ.2013-го поїхав із друзями на шлях святого Якова вперше. Ця подорож змінила мій світогляд і життєві парадигми. Коли опинився на цій дорозі, зрозумів: вона намолена. Тисячу років нею йшли паломники. Енергія добра акумулювалася тут. Могло бути палюче сонце, падав дощ чи сніг, та я йшов, наснажений духовно. Мав пухирі на ногах, але відчував, що я недарма тут. Не було завищених очікувань. Мовляв, пройду шляхом святого Якова і зрозумію сенс і таємниці буття. Це помилка. Кожна мандрівка – це новий безцінний досвід.Живуть у хатах із коров'ячих кізяків, глини й палицьЦьогоріч ходив із групою на Арарат. Було холодно й вітряно. Та ми піднялися на вершину. А три роки тому дійшли до криги й зупинилися. Зрозуміли: якщо підемо далі, нас змете. Було небезпечно. Люди дорогою непритомніли. Тоді прийняв важке рішення – повернутися назад. Професійно це була поразка. З погляду здорового глузду – єдиний можливий варіант.У лютому в Танзанії піднявся на діючий вулкан Ол-ДоЇньйо-Ленгаї. Це священне місце племені масаї. Вони досі кочують. Живуть у хатах із коров'ячих кізяків, глини й палиць. Зійшли з групою майже на вершину. Там було урвище. Місцевий гід-масаї сказав: "Виверження свіже. Йти ризиковано". Однак ми рушили далі. Земля була ще тепла і в'язка. Ми відчули кратер. Ступали обережно. Коли спустилися з гори, зітхнули полегшено.Ірландія депресивна. Драматична історія, похмура погода, специфічний менталітет. На острові живуть 7 мільйонів, а рідною мовою спілкуються 90 тисяч. І притому вона – єдина державна. Польською там розмовляють 150 тисяч. Раніше поляки їздили на заробітки у Велику Британію. Після того як вона вийшла з ЄС, популярною стала Ірландія. Працюють у сфері обслуговування. Мінімальна зарплата – 1800 євро. Це більше, ніж у Британії. Місцеві на таку не погоджуються, а поляки – залюбки. Згодом знаходять вищу зарплату. Створюють сім'ї й осідають. 10 відсотків населення міста Кілларні – поляки.На острові також живуть 50 тисяч кочових ірландців – пейві. Дехто називає їх білими циганами. "Істинні" ставляться до кочівників упереджено. Ніхто не хоче їх брати на роботу. Збирають сміття, брухт, ремонтують старі авто.Якось я вирішив розвідати, як живуть кочівники. Пішов у їхній табір. Зустрічали мене по-різному. Кілька дітей 7–10 років – прихильно. Почули мій акцент і зрозуміли, що не поліцейський. Коли співав їм "Червону руту", танцювали. У дворі було багато мотлоху. Іграшки перемішані з деталями від автівок.Дві 20-річні жінки-пейві вийшли з автівки й рушили до трейлера. Були вбрані підкреслено сексуально. На обличчях мали багато косметики, у вухах – великі золоті сережки. Пішов за ними. Спробував заговорити, але вони навіть не озирнулися. Одна з них показала мені за спиною середній палець.У вождя племені є мобільний телефонІрландці мали штучний голодомор, як і українці. В них він стався у 1845–1849 роках. Був великий неврожай картоплі – основного харчу. А Велика Британія збільшила податки для ірландців. Частина людей померла з голоду, бо англійські солдати забирали останню їжу. Решта виїхала до Америки. Північ острова знелюдніла на 50–80 відсотків. Минуло майже 200 років, а населення країни досі не відновилося.Уганда вразила найбільше. Цивілізація там іще не знищила первісного способу життя. Жив у великому місті Жинджа на березі Нілу. Коли виходив за ворота готелю, бачив сільські халупи й жінок у спідницях із пальмового листя. У кожної – по одному-двоє немовлят на руках.У Танзанії спілкувався з плем'ям хадзабі. Їх там півтори тисячі. 400 із них – неконтактні, живуть у савані. Решта – в печерах. Одягаються в хутра тварин. Вчили мене стріляти з лука. Тятива зроблена з кишок. Дерев'яна частина – з акації.У масаї більше цивілізації. У вождя племені є мобільний телефон. Не мають природного джерела води, тож замовляють доставку. Гроші на неї заробляють на туристах. Зустрічають гостей ритуальними танцями. Якось запросили й мене в коло. Під час танцю чоловіки змагаються, хто вище стрибне. Я був серед лідерів.200 племен налічують у Танзанії. Кожне має свою культуру, мову й архітектуру. Був на Занзібарі, де мешкає народ суахілі. Хоча вони створили мову, яка, по суті, є другою есперанто, живуть бідно. Клімат теплий і дуже вологий.Їхати кудись на тиждень немає сенсу. Місяць – оптимальний час, щоб зрозуміти, з ким живеш. Хто той дідусь, який щоранку кавує в сусідньому кафе. Хто працює в магазині через дорогу. За місяць із туриста перетворюєшся на трішки місцевого. Прощаєшся з цими людьми, як із друзями.Карантин застав мене в Ірландії. Я влаштував дитячий табір для дорослих. Нас було 18. Орендував три котеджі на березі океану. Мали прожити там вісім днів. Але на п'ятий президент Володимир Зеленський виступив із заявою, що маємо 72 години на повернення в Україну. Добиралися хто як. Я приїхав 16 березня по обіді, а в ніч на 17-те закрили повітряне сполучення. Пощастило, що мав британську візу, зміг повернутися через Лондон. Друзям поталанило менше.Справжній письменник повинен подорожувати. Бачити живий світ, щоб відтворити його правдиво й переконливо. А ще – працювати з архівами. Зараз пишу роман про українську еміграцію у США. Збираюся відвідати архіви Пенсильванії. Потрібна інформація, якої не зна­йду в Україні.Є два типи письменників. Логіки розбудовують сюжети, як математичні алгоритми, вітрильники – йдуть за потоком свідомості. Мені ближчі перші. Максимально продумую свої твори. Щоб написати, маю спершу прожити зображуване.Мали 72 години на повернення в УкраїнуНіколи не переїхав би жити до Польщі, бо це тюнінгована Україна. Їм вдалося втілити зміни, які поки що не змогли ми. При тому, що шаную поляків і їхню еволюцію. Свого часу навіть вирушав зі Львова до Жешува на закупи, бо там було дешевше.До карантину їздив кататися на велосипеді в Польщу. Проїжджали з друзями до 80 кілометрів за день. Зранку вирушали електричкою до кордону. На митниці тих, хто з роверами, пускали без черги. Навіть тютюново-алкогольні контрабандисти казали: "Проходьте". Я дивувався й запитував: "А як же черга?" Виявляється, вони чекали на іншу зміну, що мала заступати о восьмій. Там були люди, з якими могли домовитися.Кілька років тому вирішив об'їздити всю Європу. Залишилося 10 країн. Мрію про навколосвітню подорож. Думаю, за 100 днів упораюся. Потрібно 7 тисяч доларів. Поки що їх не маю.