"Нам без пошти ніяк. Якби не листоноші, то був би крах"

— Дівчата, готові? Скоро виїжджаємо, — каже 53-річний Артур Храпський, водій пересувного поштового відділення з міста Сміла Черкаської області. Йде коридором приміщення Укрпошти.На годиннику 7:45. За 15 хв. поштовий "Фіат" виїжджає за маршрутом. У салон до водія сідають листоноша 45-річна Ольга Одаренко та начальниця відділення Інна Гончар, 53 роки.— Спочатку їдемо в Ковалиху, — каже Інна Леонідівна. — Це поблизу Сміли. Потім ще два села. На одне витрачаємо десь півтори години. Там, де немає місцевих листонош, доводиться бути щонайменше 3 години. Оля з водієм об'їжджають будинки, видають пенсію, листи, газети, приймають замовлення, продають товар. В цей час я приймаю людей у стаціонарному відділенні.Інна Гончар працює на пересувній пошті півтора року, відколи почала роботу бригада.— Загалом на пошті вже понад 10 років, — додає. — Бути листоношею мріяла з дитинства. Дід теж працював на пошті. Подобалося, що постійно спілкується з людьми. Спершу сортувала газети, потім стала начальником стаціонарного відділення. Тепер — на пересувному. Обов'язки майже не змінилися. Приймаю листи, періодику, посилки, проводжу комунальні платежі. Але стало цікавіше. Не сидимо на місці, постійно їздимо. Подорожі любимо.Усередині поштового "Фіата" є вантажний відсік, облаштоване робоче місце з невеликим столом і касовим апаратом.Дорогу до Ковалихи долаємо за 25 хв. Село стоїть біля траси Черкаси – Умань. Має близько 500 жителів.— Найбільші труднощі через погані дороги, — каже Інна Леонідівна. — Сюди ще нормальні, але після Ковалихи їдемо в Сердюківку. Там шляху взагалі немає. У дощ — болото, взимку — перемети. Витрачаємо багато часу, щоб добратися. Допомагають старости сіл. Розчищають дорогу перед нашим приїздом або відправляють трактор, коли застряли. Так було якось у Ковалисі. Пожалілися старості, що все замело снігом. Наступного дня навели порядок.У Ковалисі працює стаціонарне відділення Укрпошти. Розміщене в невеликій кімнаті адміністрації місцевого сільського господарства.Відділенням завідує 58-річна Надія Коваленко. Зустрічає за довгим прилавком, огородженим склом. За нею — стелажі з продуктами. Полиці заставлені печивом, цукерками, крупами та консервами.— У відділенні працюю кілька годин на день. Більше часу проводжу на дільницях, — каже Надія Прокопівна. — Торік у нашому селі була реорганізація пошти. Люди переживали, що взагалі закриють. Відмовлялися виписувати газети. Тепер нав­паки. Показники маємо хороші.— Усі спершу з недовірою ставилися до пересувних. Довго придивлялися до нас, — перебиває Інна Леонідівна, доки листоноша розкладає посилки та газети, підключає касовий апарат. — Хвилювалися, що листонош звільнять. Але працівникам відділень, які закрили, запропонували нові місця. Ось наша Ольга Олександрівна раніше робила в селі Попівка. Тепер з нами. Коли пішла у відпустку, в кожній хаті питали: "А де ж наша Оля?" Народ звик, ми стали для них близькими.— Зараз люди заспокоїлися. Бо ми совісно виконуємо роботу, — додає Ольга Одаренко, викладаючи на стіл подушки, замотані в поліетилен.— То комусь посилка прийшла? Цього разу щось мало, — визирає із-за столу Надія Прокопівна.— Посилок стали замовляти більше, — розповідає Інна Гончар, не відриваючись від перегляду документів. — Якщо раніше на село була одна-дві, то тепер може бути й сім. Інколи вся машина забита.— Колись замовили таку велику коробку, що в авто не поміщалася, — розводить у боки руки Одаренко. — Возимо саджанці, насіння, косметику, одяг, ящики для бджіл, будівельні матеріали й тютюн.Як справляєтеся з такими великими багажами?— Та примудряємося, — знизує плечима і сміється Інна Гончар. — Людям же теж треба. Їм зручно, що під хату привезли. Не доводиться їхати в Смілу, тягти все автобусом.— Та й графік у нього не­зруч­ний, — додає Коваленко. — Перший прибуває зранку, наступний — після обіду. У вихідні не їздить.Розмову перебиває 60-річний чоловік. Худорлявий, з короткостриженим сивим волоссям, лівою рукою опирається на милицю. Представляється Миколою Івановичем.— Прийшов за світло заплатити. Надюш, тобі давати ці бумажки? — протягує квитанції. — Нам без пошти ніяк. Якби не листоноші, то був би крах. Ми газети виписуємо, оплачуємо рахунки, харчі купуємо. Все на місці. Швидко й порядок.— А карткою можна заплатити, — зазирає в кімнату невисокий чоловік років 55. Одягнений у сірий светр і темні широкі штани.— Поки що ні. Але з нового року обіцяли дати термінали 3 в 1 — це POS-термінал для прийому карток, касовий апарат і сканер в одному пристрої, — каже Інна Леонідівна. — Люди зможуть зняти готівку, поповнити мобільний рахунок чи розрахуватися карткою. А ще в кожному пересувному відділенні буде ноутбук. Дуже чекаємо, бо працювати стане швидше та зручніше.— Добрий день! То черга тут? Я по пенсію, — ­заходить висока жінка 70 років. Одягнена в синю куртку зі штучним хутром на капюшоні. Волосся заховане під світлу шапку. Представляється Вірою Федорівною.— Зазвичай листоноші до мене приходять. Сьогодні сама зайшла. Як пенсію дадуть, то одразу беру крупи, печиво. Чому б не купити, як дівчата носять за собою такі сумки. Думаю, ще й газету замовити.Розподіливши пресу та посилки, Інна Гончар збирає замовлення від людей. Крім кореспонденції возять ковбаси, тушкованки, консерви, солодощі, крупи, макарони, мийні засоби, шкарпетки та постільну білизну.— В машині є все необхідне. Люди охоче купують, — каже Гончар. — Спершу за місяць наторговували близько тисячі гривень. Раділи, що так гарно продаємо. Зараз доходимо до 70 тисяч гривень.У кімнату зазирає 64-річний Олександр Михайлович. Невисокий, у темній куртці та шапці. Руки ховає в кишені. Стає в дверях.— Прийшов провідати, — усміхається. — Минулого разу привозили ковбасу. Тепер іншу хочу спробувати. Я часто скуповуюся на пошті. Тут дешевше і є багато всього. Кілька з квасолею подобається. А так завжди комуналку приходжу платити й по пенсію.— Я тобі ще й газету виписала, — вигукує Надія Прокопівна.— О, тепер ще й газету чекатиму. Треба, щоб пошта робила, — говорить Олександр Михайлович. — Без неї нам тяжко буде.— Уже їхатимете? То я збиратимуся до людей, — каже Коваленко до колег.Інна Леонідівна оглядає стіл, за яким працювала. Одаренко складає речі в машину. Далі поїдуть у Сердюківку. Решту дня працюватимуть у відділенні Сміли.