Новорічна магія та інші неприємності. Фільми «Зірковий обмін» та «Справжній Санта»

Зимові свята завершилися, а разом із ними йдуть у небуття і псевдоноворічні фільми, яких цього року виявилося напрочуд багато. На всі й нервів не вистачить. Минулого разу я розповідав про стрічки «В.о Святого Миколая» та «Мій дідусь – Дід Мороз». Сьогодні на черзі не менш болючий досвід: «Зірковий обмін» та «Справжній Санта». 

Коли міняють шило на мило

Фільм режисера Олексія Даруги розповідає про обмін тілами між рокером Фомою Михайловським  та попспівачкою Полею Моляковою. Першого зіграв Михайло Хома, а другу  — Оля Полякова. Обмін між ними стався випадково, за кулісами вигаданої артистичної премії. Під час вручення  сталася несподіванка: замість Молякової, яка традиційно з року в рік перемагала у номінації «Артист року», переможцем став Михайловський. Згодом на цьому ґрунті між артистами відбувся конфлікт,  мимовільним учасником якого став фокусник, який, імовірно, був учасником програми. Спрацював його магічний  амулет, і  артисти наступного ранку прокинулись у тілах одне одного. 

Подальші події розвивалися цілком у звичному річищі подібних історій:  персонажі намагалися повернути своє тіло, згодом приймали правила гри, дізнавалися багато несподіваного про себе та, зрештою,  змінювали власну «неправильну» поведінку на користь усталених позитивних цінностей. 

Формула історії спрацювала, і не могла не спрацювати, оскільки це дієва робоча формула, ефективність якої давно доведена, проте не спрацював сам фільм — із тих самих одвічних причин, через які українське кіно сьогодні дивитися майже нестерпно. 

Сюжет про обмін тілами – один із найрозповсюдженіших у сучасному комерційному кіно. Фактично йдеться про формулу, яка залишається незмінною впродовж кількох останніх десятиліть. Обмінів у кіно сталося тисячі і охочі можуть віднайти безліч варіантів.    

У фільмах про обмін тіл діє фактично тільки одне, проте вкрай важливе правило — мотивація для обміну. Для того, аби глядач повірив, що персонажам потрібно обмінятися тілами, автори фільми мають знайти для цього вагому причину.

Ця причина може бути будь-якою, проте має прямо стосуватися героїв обміну. Тому сюжет потребує  детальної експозиції із представленням персонажів, їхніх стосунків між собою та власне доконечної потреби в обміні. У такий спосіб глядач отримує розуміння передумов сюжету та підстав хоч для якоїсь ідентифікації з персонажами.

Іншим важливим пунктом є творення відповідного контексту та наповнення конфлікту актуальними для аудиторії темами. Як приклад, можна назвати  стрічку «Шалена п’ятниця» / Freaky Friday  2003 року, яка є рімейком оригінального фільму 1977 року, а той, своєю чергою, екранізацією однойменного роману Мері Роджерс. І якщо в першій екранізації, крім відтворення фабули роману, було безліч прикмет часу, зокрема, значна увага приділялася феміністичному порядку денному, то вже у рімейку про це не йшлося. На перший план вийшли подробиці шкільного життя та іронія щодо моди на психотерапію.  

Контекст завше грає важливу роль у сюжеті про обмін, оскільки містить не тільки оповідь про приватне життя та приватні проблеми сучасних людей, але й є своєрідним зліпком актуальної реальності того чи іншого суспільства. Зрештою, такою є функція попкультури, яка прагне розважати через актуальне, аби отримати від глядача зворотний зв’язок. 

«Зірки за обміном» сміливо обходяться без всього цього – протиставляючи рок-зірку та попспівака одне одному просто так, без зосередженості на персоналіях та на хоч якомусь упізнаваному контексті. В їхній уяві ці малознайомі люди чомусь мають ненавидіти одне одного. Через що? Через відзнаку у номінації «Артист року», де є тільки два претенденти? Що це за премія така? У чому її цінність? Що вона дає переможцю? Звісно, ніхто і не думає ділитися з глядачем цією інформацією. 

Але навіщо обмінюватися тілами цим малознайомим людям, які бачаться тільки один раз під час вручення премії? Яка тут може бути інтрига? Та фактично ніякої, і автори фільму це розуміють, тому їхній обмін відбувається лише для самопізнання та  утвердження тих самих родинних цінностей, які в обох виявляються занедбаними. Такий розвиток історії є цілком стандартним, але тільки у випадку, коли персонажі не просто несхожі між собою, а є прямими є антагоністами. А які вони антагоністи? Рок-музикант протиставляється  попспівачці? Але це протиставлення на словах, які нічим не підтверджуються — ні музикою, ні поведінкою.  Не кажучи вже, що Михайло Хома мінімально схожий на рокера. 

Фальшивість цього протиставлення особливо відчутна на тлі названого у картині  референса на американську стрічку «Прелюдія до поцілунку» / Prelude to a Kiss (1992), у якому  ідентичність обох головних героїв була дуже  чітко артикульована.

У фільмі також цілковито відсутній контекст сучасної України: не можуть ним бути два недоумки- папараці у засідці біля будинку попспівачки чи жарт про Ґрету Тунберґ, яку приймають за «колишню із Житомира». Все це дуже сумно, проте цілком очікувано — українське кіно не робиться заради впізнаваності чи якогось там суспільного діалогу, а задля чогось, що відоме тільки його творцям. 

І це далеко не перший приклад подібного ставлення до універсальних сюжетних формул: під таким кутом створювалися усі комедії Володимира Зеленського, де також був присутній магічний чинник, який діяв сам по собі і не вів до наповнення фільму впізнаваними суспільним чи якимось іншим контекстом. І схоже, що подібне буде тривати ще довго, за винятком, звісно, українофобських комедій, де будуть продовжувати глумитися над людьми у вишиванках. 

Без Санти у голові

І якщо «Зірковий обмін» представляє велику українську студію, то «Справжній Санта» створений на маленькій — і без залучення державних грошей. Це те саме аматорське кіно, про яке йшлося минулого разу, і воно знову підтверджує свою репутацію правдивого репортажу про сьогодення. Суть цієї правдивості не тільки у відвертому аматорстві, яке прагне визнання, але й у показі важливих прикмет сьогодення: всезагальної нормативної безликості, яка подається через життя та діяльність персонажів, сучасної міської архітектури, яка запихає людей у цементні нетрі, і навіть через постать головного героя, якого всі називають Сантою, хоча б я назвав  Пророком Нового Апокаліпсису.

Перед нами приклад дуже поганого кіно, яке, разом із тим, дає нам у руки відмичку до світу, у якому ми усі живемо. 

Фільм є оповіддю від першої особи, що звертається до глядача прямо у камеру в ґодарівському дусі, руйнуючи четверту стіну. Оповідачем є головний герой – огрядний чоловік середніх років, який загримований під когось, кого називають Сантою. Це вже третій (після Святого Миколая та Діда Мороза) зимовий персонаж українського кіно, який прагне здійснювати новорічні дива, хоч у них ніхто й не вірить. Де живе цей Санта, не зрозуміло, відомо тільки, що у якомусь великому місті, у якому немає історичних будівель, проте є щільно забудований  сучасний мікрорайон. 

Дія більшості епізодів стрічки відбувається у приміщеннях, і ці приміщення також сучасні — без найменших ознак традиційного пострадянського міського житла. Разом із тим вони разюче схожі між собою, тож безликі, взаємозамінні, декоративні. Ця декоративність переходить також і на персонажів, яких часто просто важко запам’ятати в обличчя.  Безликість персонажів поширюється і на їхні заняття, які у фільмі  відтворені у загальних рисах: це робота в офісі, й ці офіси також нічим не відрізняються між собою. 

У такий спосіб фільм якщо не ставить перед нами дзеркало, то вже точно пророкує апокаліптичне майбутнє, яке незабаром може настати у наших великих містах. 

Постать Санти тут є принциповою, бо саме так в Україну приходить майбутнє – під незнайомою личиною, проте із місцевим колоритом, який тут дивовижним чином залишається незмінним, попри наявність позірно сучасних прикмет.

У фільмі це майбутнє втілюється у самій конструкції історії. Вона складається із п’яти чи шести фрагментів, які дуже густо заселені персонажами, як столичні Осокорки, так само прагнуть дива, і так само отримують його через появу нових неочікуваних сусідів. 

Суто кінематографічно «Справжній Санта» є міксом кількох новорічних та близьких їм за темою стрічок, що включає «Іронію долі», «Реальну любов» і навіть «Брюса Всемогутнього».  Проте, на відміну від цих фільмів, які прагнули вийти за межі стереотипів, українська стрічка міцно за них тримається. Перед нами просто новий чудовий стандартизований світ, до якого нам усім звикати.

І це досить парадоксально, з огляду на те, що фільм і в сюжеті, і у суто формальних оповідних прийомах прагне розвінчати речі, які видаються авторам фальшивими. Скажімо, всюдисуще  блогерство, яке заступає собою правдиві почуття. Проте фільм неспроможний сам вийти за межі фальші. І через декоративний антураж, і через вкрай низький мистецький рівень. Тут кінематографічне аматорство нічим не краще за аматорське блогерство. 

Якщо підсумовувати святково-зимове українське кіно, то воно схиляє хіба що до новорічного гейтерства. Відсутністю творчих амбіцій, конформізмом, кон’юнктурністю, а також тотальним примусом до добра, яке авторам чомусь видається (новорічним чи різдвяним – вони і самі не визначилися) дивом.