Наші лідери нашого прокату: переможна поразка чи вразлива перемога

Касові збори (бокс-офіси) українських фільмів в Україні — найвразливіше місце кінотворців, передусім продюсерів. Знецінити їхню роботу, зманіпулювати щодо неї найлегше, саме написавши в соцмережах: «Ви провалилися в прокаті!». Але це ще можна якось терпіти, адже оціночні судження мало на що впливають. Та останнім часом у Держкіно кажуть, що касові збори впливатимуть на рішення, дати чи не дати грошей продюсеру на наступне кіно.

Абзац, який ви щойно прочитаєте, важливий. Це спроба коротко й популярно розтлумачити, які проєкти потрапляють до групи ризику, а які — не потрапляють, і чому.

Міряються касовими зборами лише (виділено мною) національні фільми, які заявлені «для широкої аудиторії» та мають 80% (рідше — 100%, коли йдеться про дитяче кіно) державного фінансування (кілька років тому частка держави була 50%). За можливість знімати таке кіно ще за попереднього, докризового керівництва Держкіно точилася основна боротьба на пітчингах. Серед тих, кого зарубали в цій категорії, ображених та охочих помститися невідомо кому найбільше.

Поза критикою, вважайте — недоторканними, а отже безпечними у виробництві вважаються повнометражні документальні фільми (деякі виходять в обмежений прокат), згадані вже повнометражні дитячі, фільми-дебюти й авторське кіно, яке, за дещо самовпевненим визначенням, має (чи повинно мати в ідеалі) художню та культурну значущість. Такі стрічки навіть за прийнятного розкладу сеансів у кінотеатрах не провокують нікого й нічого ні на що. Окрім хіба закликів у фейсбуку: «Люди, йдіть на наш фільм, підтримайте його!»

Поки що це спрацювало лише раз. У передкарантинні січень-лютий 2020 року, коли актриса Ірма Вітовська включилася у просування дебютного фільму Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». У більшості випадків тривалість прокату українського фільму — 2-3 тижні. Дописи пані Вітовської та безкорислива підтримка зробили диво: змусили кінотеари затримати фільм у прокаті на сім тижнів. За заявленого бюджету 9,4 мільйона гривень стрічка витиснула із глядачів 10 мільйонів.

Аби кіно заробило, бокс-офіс має втричі перевищувати бюджет. Але «Мої думки…» вийшли в нуль, ще й шуму наробили, що вже чиста, без домішок, перемога.

Дебютне кіно Антоніо Лукіча очолило перелік лідерів зборів 2020 року. Навіть зробивши поправку на карантинні обмеження й закриття частини кінотеатрів, іншого результату навряд варто було чекати. Важливо розуміти інше: жоден із лідерів за зборами все одно навіть на третину не відбив бюджету. В українських умовах це майже неможливо, що й доводять українські фільми — лідери прокату-2021.

Домовившись, що «Мої думки тихі» — виняток, повернімося до правил. Очолює перелік прогнозовано «Скажене весілля-3». Із кошторисом 16 мільйонів гривень комедія зібрала без трошки 29 мільйонів. Так, математично третя частина просіла проти першої вдвічі. Але загалом урожай трилогії — 125 мільйонів, що для України в умовах відсутності бодай одного кінозалу в кожному райцентрі — дуже багато. І успіх, який зараз не зміг би повторити ніхто.

Прецедент «Скаженого весілля» логічно розвернув пріоритети в бік збільшення кількості комедій та преференції комедійним проєктам. Бо комедія — справді найпопулярніший жанр не лише в Україні. Проте далі за списком лідерів прокату виникає предмет для дискусій.

Мультфільм «Гуллівер повертається» від «Студії Квартал’95» наколядував 14 мільйонів гривень за заявленого бюджету 10 мільйонів доларів США. Тут не можна дорікнути триньканням державних грошей, до того ж продюсери заявили про продаж стрічки у 60 країн. Та якщо вже продукт «Кварталу» дає за такого бюджету такий результат, закиди іншим виробникам щодо нібито провалу звучать образливо.

Третє місце з величезним відривом від «Скаженого весілля-3» — в «Бурштинових копів». Проєкт студії «Мамахохотала» без проблем виграв 11-й пітчинг Держкіно й мав помітну промокампанію, а саундтрек узагалі вийшов несподіваним. Зокрема, пригоди поліцейських відбуваються під супровід треків «Жадана й Собак»: явний розрахунок на розширення аудиторії. Проте збори «бронзового призера» серед прокатаних національних фільмів становлять половину кошторису.

Наступні українські фільми з топдесятки мають бокс-офіси від чотирьох мільйонів до 900 тисяч гривень. Навіть язик не повертається попросити перевести це в долари за курсом. Тим більше не хочеться порівнювати збори з кошторисами. Хіба зауважу: із семи таких стрічок чотири — комедії. Тобто ті фільми, на які робили й робитимуть ставку надалі. Загалом у десятці лідерів шість комедій, із яких лише одна формально себе окупила й не дає підстав для закидів типу «на що йдуть наші, платники податків, гривні». А це — улюблений засіб хейту будь-якої української стрічки.

Окремим абзацом згадаю комедію «Де гроші?», яку зняв Михайло Хома як режисер із собою в головній ролі та отримав на неї 21 мільйон із державної скарбниці. Комедія, створена руками Дзідзя з Дзідзьом у головній ролі, вперше не потрапила в жоден рейтинг. Це не зловтіха. Це спроба делікатно нагадати бодай тим, хто зараз читає цей текст: автоматична, за замовчуванням рейтинговість та окупність комедій власного виробництва навіть із зірковим складом перебільшена десь так само, як користь для організму від щоденного обтирання холодною водою. Та/або щоденний ранковий чи вечірній біг підтюпцем по периметру свого мікрорайону.

Результати касових зборів не лише кожного фільму окремо, але й сукупний результат українських стрічок — майже 64 мільйони гривень — викликають змішані почуття й такі самі висновки. Якщо, наприклад, «Бурштинові копи» зібрали в прокаті більше, ніж «Де гроші?», це мало б означати лідерство «Бурштинових копів». Проте згадана комедія окупила лише половину свого кошторису. Тож лідер, як не крути, водночас є лузером. Переможець зазнав поразки. Але якщо продюсери наступного разу прийдуть на пітчинг Держкіно з черговим проєктом комедії, їх назвуть лідерами прокату. І, ймовірно, дадуть гроші та шанс.

Чи справедливим є такий підхід? Однозначно так! Далеким від справедливості натомість є міряння бокс-офісами в умовах, коли кінозалів і до епідемії було в Україні небагато, чи не найменше в Європі. І ще більш несправедливо — дивитися на касові збори в часи, коли частина кінотеатрів закривається. Фільми-переможці в боротьбі за глядацькі гаманці та любов насправді дуже вразливі, якщо порівнювати збори з витратами. Й на підставі цього вирішувати, фінансувати творців далі чи хай безуспішно жебрають у приватному секторі.

Більшість комедій, хоч поліцейських, хоч імені Дзідзя, хоч романтично-різдвяно-сімейних — будьмо чесними, всі, окрім «Скаженого весілля»! — випереджають драми хіба на пару мільйонів гривень. Тобто менше, ніж на сто тисяч доларів. Розрив, прямо скажемо, не той, за яким вимірюється в кіно здобуток чи втрата. Що мало б означати: станом на сьогодні і в середньостроковій перспективі окупності українського кіно треба прагнути, але не вимагати повертати гроші з національного прокату тут і тепер.

Маємо ситуацію, парадоксальну в своїй дуалістичності. Лідери прокату здебільшого не окупають виробничих витрат. А сам факт потрапляння на екрани й можливість протриматися більше двох тижнів уже є переможним здобутком. Що вчергове підтверджує логічну з індустріальної точки зору, проте недієву в українських реаліях орієнтацію на бокс-офіси та визначення чеснотою продюсера саме їх.

Я за різножанровість. Точніше, за баланс жанрів. Бо детектив, історична драма, пригодницьке кіно, фантастика, мелодрама чи горор є в одних стартових умовах із комедіями. Коли так, інші жанри не повинні дискредитуватися комедіями. Адже всі в одних умовах та в одному човні. Фінансування кіно в Україні, як і в Європі, найперше є інвестицією, передусім держави, у власний культурний розвиток та закріплення на власній території, у координатах та контекстах власної культури. Бажаний прибуток вкладення почнуть давати тоді й лише тоді, коли від власного кіно сто відсотків населення України, за винятком хіба немовлят, не зможуть відвернутися і змушені будуть рахуватися з його існуванням. Тому зараз бажано не дивитися на касові збори, а дбати про посилення впливу українського кіно в усіх сферах та на всі сфери нашого життя.

Повторю фразу, яку не раз і не два озвучував та навіть виносив у заголовок тексту: український фільм в Україні за визначенням не може провалитися в прокаті. Він може мати лише більше чи менше екранів, більше чи менше глядачів. Буде кінозал у кожному райцентрі, буде потужна промокампанія кожного фільму — з`явиться привід поміняти думку.

Фото: Скажене весілля/Facebook