«Стоп-Земля»: лабораторна робота, в якій нічого не відбувається

Триває прокат повнометражного дебюту Катерини Горностай «Стоп-Земля». Фільм отримав здебільшого схвалення, причому йдеться не тільки про фахову кіноспільноту, яка всіляко підтримувала й підтримує цей фільм, але й про так званого простого глядача, якому, схоже, стрічка загалом подобається. Найчастіше фільм хвалять за «ніжність», «інтимність», «чуттєвість», із якими автори картини описують життя своїх героїв — сучасних київських україномовних підлітків. Хвалять також візуальну складову фільму, молодих акторів та музику.

Проте не всім переховані характеристики видаються чеснотами, оскільки у фільмі відсутнє все, що стосується соціального життя в широкому сенсі. Власне шкільного життя з багатьма його подробицями, включаючи відносини всередині класу та з учителями, стосунки з батьками, які видаються глядачам надто поверховими. Майже відсутній і суспільний контекст, пов’язаний з актуальною політикою, культурою чи ще чимось, що дозволяє нам упевнено сказати, що дія фільму відбувається тут і тепер.

Проте найбільше претензій — до сюжету фільму, власне, до його відсутності, оскільки в картині начебто нічого не відбувається. Фабула стрічки ледь вгадується, персонажі ніяк не змінюються, немає значних подій, головні герої сповнені нерішучості, яку так до кінця й не долають. Якщо звести претензії до одного слова, то фільм просто нудний, і ця нудота триває дві години, що загалом надто довго для такого типу стрічок.

Від нашого столу — вашому

Мені самому цей фільм приніс клопіт. Я дивився його щонайменше тричі, і щоразу після години перегляду починав втрачати терпіння. «Та робіть уже щось!» — вигукував я, проте персонажі продовжували поводитись як зачакловані — не виходили за межі малозрозумілого мені існування, де не було ні якихось особливих інтересів, ні сильних бажань, ні видимих конфліктів, ані цікавих діалогів чи чогось подібного.

«У фільмі нічого не відбувається, проте його цікаво дивитися», — сказав блогер Віталій Гордієнко режисерці Катерині Горностай.

«І я радію, що там нічого не відбувається, і його цікаво дивитися», — відповіла йому режисерка Горностай.

«Та не може такого бути, щоб нічого не відбувалося, і на це було цікаво дивитися!» — не витримував я.

Звісно, в мені говорив представник іншого покоління — далекого і від покоління персонажів фільму, і навіть від покоління творців картини; мене від них відділяє на сьогодні фактично провалля у всіх сенсах цього слова. Я цілком належу до іншого покоління, яке називають «поколінням Х» (читається Ікс) — і це наступне покоління після бебі-бумерів, які зараз починають вимирати. Отже, ми наступні, й нас уже мало хто про щось питає.

Попри всю умовність поділу генерацій, особисто я цілком відношу себе до цього покоління та сповідуваних ним ідей. Йдеться в першу чергу про потяг до свободи як базової цінності; і ця свобода фактично виключає видимі кар’єрні прагнення, досягнення ортодоксального успіху, як він був трактований у тогочасному суспільстві. Натомість вона передбачає інтелектуальний та мистецький виклик, потяг до парадоксів, свободи пересування та відмову від обмежень, накладених так званою системою (у випадку мого покоління йдеться в першу чергу про владу комуністів). Ну і, звісно, Metallica.

Багато цих ідей проявилися у фільмах, зроблених моїми плюс-мінус ровесниками на Заході, зокрема в Америці — Річардом Лінклейтером, Кевіном Смітом, Квентіном Тарантіно і Дейвідом Фінчером. Всі вони прийшли в кіно на початку дев’яностих років минулого століття, і всі вони представляють незалежний американський кінематограф, якого до того часу фактично не існувало.

Попри різницю в підходах до певних аспектів фільмування, їх усіх поєднує любов до діалогів, причому в їхніх фільмах ідеться радше про розмову, ніж про діалог (як каже Тарантіно: «Я просто даю хлопцям поговорити»); потяг до популярної культури, включаючи комікси, музику, бульварну літературу та кінематограф, які в їхніх фільмах стають і об’єктами поклоніння, і предметами трактування, і фетишами.

І всі ці кінематографісти перебувають у явному чи заочному спілкуванні з попередниками. Особливо це стосується, звісно, Тарантіно, проте й Кевіна Сміта також. Лінклейтер пішов іще далі, включаючи у свої фільми фактично все, до чого міг дотягтися — політику, теорії змов, сімейну рутину, мандрівки, дорослішання, саме протікання часу, яке стало героєм кількох його стрічок.

Ці кінематографісти активно взаємодіють з усім, чого торкаються. Це треба ще раз повторити і на цьому наголосити, оскільки йдеться про принципові речі. Бо якщо раніше і траплялися фільми, будовані на діалогах, то діалоги ці або були замкнені на темі самого фільму, або велися в межах інтересів персонажів. Проте наші герої розімкнули рамки, і їхні стрічки почали вести відкритий діалог зі своїм глядачем.

Ще один відступ

Очевидно, що в такому контексті мені не дуже зрозумілий світ персонажів стрічки Катерини  Горностай. Як можна бути такими млявим? Проте проблема тут трохи глибша, оскільки йдеться не тільки про якусь поколіннєву філософію, але й про сам кінематограф, який може обертатися довкола кіно та попкультури, проте може виходити й за їхні межі. Він може мати визначений сюжет, а може його й не мати. І я повернуся тут до деяких фільмів Річарда Лінклейтера, який дебютував 1990 року стрічкою «Нероба» (Slacker).

Він зняв цей фільм за власні 12 тисяч доларів, тим самим надихнувши згодом Кевіна Сміта на «Клерків». Фільм має надзвичайно вільну структуру, і дія в ньому переходить від персонажа до персонажа фактично невмотивовано. На екрані ми бачимо десятки людей, які кудись пересуваються і ведуть між собою безперервні й дуже інтенсивні діалоги на розмаїті теми.

Стрічка стала визначальною для режисера і сформувала його кінематографічну манеру на все життя. А вже в наступному своєму фільмі він наповнив цю манеру близьким до нашого змістом: життям старшокласників техаського міста Остін.

Створюючи свій фільм, Лінклейтер полемізував за картинами Джона Г’юза, зокрема, з його «Клубом “Сніданок”» (The Breakfast Club) 1985 року, який змінив підхід до підліткової теми в  американському кіно. Для Лінклейтера персонажі Г’юза були надто рефлексивними та інтелектуальними. Це були радше певні умоглядні схеми, ніж підлітки, серед яких він зростав. І в їхньому житті не були настільки важливих та драматичних подій, як у персонажів Г’юза.

«Збентежені та під кайфом» (Dazed and Confused) 1993 року розповідають про один день із життя цих підлітків, останній день занять у школі. Серед подій цього дня — ритуали посвячення молодших школярів (більшість із них доволі принизливі та болючі), розпивання пива та розкурювання маріхуани, вечірка, а також певні сексуальні експерименти — досить непевні та загалом невинні. Окремою сюжетною лінією є бунт школяра проти тренера своє футбольної команди. Тренер змушує його підписувати певні зобов’язання, які хлопець не готовий виконувати. Загалом цей фільм відображає життя школи з міста Остіна з усіма його складниками.

Якщо прикласти схему фільму Лінклейтера до стрічки «Стоп-Земля», то відповідники можна знайти. Тут також немає особливих і травматичних подій, тут також ідеться про групу молодих людей, які переживають непростий період життя. Спільною навіть є визначена локальність історії — Остін та Київ, які можна якось пробувати ідентифікувати. Незначну роль у житті дітей також відіграють дорослі — батьки та вчителі.

Проте є дуже істотна різниця — час, у яких розгортаються події обох фільмів. Якщо в Лінклейтера йдеться про добу, то в Горностай ми бачимо дві різні пори року: зиму та літо, які тут радше  метафоричні, ніж реальні. Інша різниця стосується того самого спілкування, яке в американця має не просто інтенсивніший характер — воно набагато соціальніше, оскільки стосується низки важливих для цих людей ритуалів. У «Стоп-Землі» цих ритуалів немає — перед нами доволі вільне проводження часу, в якому спілкування між персонажами вкрай поверхове, і воно поділене між реальним спілкуванням та спілкуванням віртуальним. І це спілкування вкрай обережне та сповнене натяків і недомовок.

Щось схоже є і в Лінклейтера, особливо в інтимні моменти, коли виникають перші почуття, однак таке спілкування має епізодичний характер, а в Горностай воно тотальне.

Однак істотнішою є принципова різниця між двома фільмами (і, ймовірно, між поколіннями) у формах чуттєвості. Власне, у способах досягнення інтимності.

Утопія проти реалізму

У ключових фільмах «покоління Х» інтимність досягалася через слово, причому це було агресивне словесне оволодіння співрозмовником. Охочі можуть пригадати розмови (а особливо монологи) з фільмів Тарантіно, які мають агресивно-сексуальний характер із садистським присмаком, оскільки мета кожного зі співрозмовників — не стільки поділитися інформацією чи переконати свого візаві раціональними аргументами, скільки трахнути його. І ця словесна агресія із прагненням перемагати й домінувати відділяє фільми нашого покоління від теперішнього, якщо визнати «Стоп-Землю» за маніфест покоління. Слово у фільмі Горностай — відверто кволе, фактично девальвоване, і має другорядне значення, оскільки завше відступає перед тактильним, яке не просто є визначальним у моменти близькості, проте видається необхідною умовою її досягнення.

Відтак мої заклики до персонажів фільму: «Та скажи вже щось!» не будуть ними почуті, бо слова їм назагал не потрібні, оскільки на перший план у них виходить тактильність, яка у фільмі фактично руйнує всі кордони. Тут усі цілуються з усіма, тут розрізана рана відкриває доступ до глибин, про які ми мало що знали.

Звісно, перед нами утопія. Фактично лабораторна робота у прямому значенні цього слова. Горностай детально та прискіпливо збирала докупи свій фільм, контролюючи всі етапи його творення. І в першу чергу вона відібрала молодих акторів, які дев’ять тижнів перебували в певній лабораторії, де вчилися багатьох необхідних для фільму речей, зокрема, розмовляти й імпровізувати українською мовою. І саме мова стала для багатьох глядачів каменем спотикання, оскільки, кажуть вони, не може бути реалістичного фільму про київських школярів, які весь час розмовлятимуть українською.

Це полемічне твердження, проте з ним доволі важко сперечатися. Однак Горностай не прагнула зняти реалістичний фільм. Вона творила свою утопію, скеровану в майбутнє, тому вона прагнула не помічати ні минуле, ні сьогодення, яке, однак, просочується в її фільм, проте ледь вловимими натяками. І режисерка вірить, що показані нею персонажі зможуть щось змінити в майбутньому. Вони не такі радикальні, як їхні попередники, вони не мають їхніх упереджень, вони переймаються екологічними темами та уникають агресії.

І сама оповідь про це покоління не просто позбавлена злободенності чи соціальної достовірності, вона естетично різниться від звично-нормативного. І не тільки відсутністю словесного домінування, відмови від стандартних ситуацій та конфліктів відомих підліткових фільмів, а й творенням нового середовища. «Стоп-Земля» знята в кількох ретельно відібраних локаціях, які разом створили якісно нове місце, і Горностай воліла б, аби реальні школи щось перебрали із придуманого нею та командою дизайну, не відкладаючи утопію на завтра.

Повертаючись до початку тексту. Після всіх рефлексій та самозаспокоєння я все ж маю сумнів, що «Стоп-Земля» стане маніфестом нового покоління й навіть нового кіно. Фільм, безумовно, заслуговує на увагу й навіть пошану, оскільки його творці створили безпрецедентне видовище, яке не має аналогів у нашому кінематографі, і це кіно здатне заспокоїти і навіть вселити віру в майбутнє. Разом із тим, я звично шукаю реалістичного пояснення всьому, що побачив на екрані. Попри всі добрі ти високі наміри творців, у фільмі, як на мене, йдеться про традиційну київську загальмованість, яка притаманна тут усім поколінням у їхньому любовному житті. Тут усі чогось бояться — сказати перше слово, зробити перший крок. До такого важко звикнути. Та перестаньте вже гальмувати!