Марія Томак: «Іноді мені здається, що темп щоденної газети буде переслідувати мене до кінця життя»

«Детектор медіа» продовжує розповідати історії журналістів і журналісток, які перейшли в громадський сектор. Раніше ми поспілкувалися зі співзасновницею «Медійної ініціативи за права людини» Ольгою Решетиловою, керівницею Центру прав людини ZMINA Тетяною Печончик, співорганізатором «Конопляного Маршу Свободи за легалізацію медичного канабісу» Тарасом Ратушним, головною редакторкою сайту «Руху Чесно» Іриною Федорів, журналісткою й правозахисницею Ольгою Веснянкою, засновницею Всеукраїнської платформи донорства «iDonor» Іриною Заславець і керівницею громадської організації «Смарт освіта» Галиною Титиш.  Сьогодні говоримо з Марією Томак — правозахисницею і колишньою журналісткою, яка цього року очолила Службу забезпечення діяльності Кримської платформи (Офіс Кримської платформи) в структурі Представництва президента України в Автономній Республіці Крим.

Як журналістка Марія Томак дебютувала 2007 року в щоденній всеукраїнській газеті «День». Після шести років роботи в редакції вона помандрувала Індією в пошуках себе. Повернувшись в Україну, на початку 2013 року приєдналася до команди громадської організації «Центр громадянських свобод», яка з початком Революції Гідності стала осередком волонтерів ініціативи «Євромайдан SOS». Відтоді Марія документувала порушення прав людини на Донеччині, Луганщині та в окупованому Криму. З літа 2014 року правозахисниця займалася справами українців, заарештованих Росією з політичних мотивів, а також стала співкоординаторкою кампанії з їх звільнення LetMyPeopleGo. У вересні 2016 року зі своєю ексколегою з «Дня» Ольгою Решетиловою створила «Медійну ініціативу за права людини» — неурядову організацію, яка займалася розслідуваннями порушень прав людини через російську агресію, а нині зосереджена здебільшого на адвокації інтересів жертв збройного конфлікту і проблематиці права на правду про події збройного конфлікту як складової перехідного правосуддя. У 2017 році Марія отримала національну премію з прав людини за особистий внесок у захист прав людини в Україні. У 2020 році здобула ступінь магістра юриспруденції у базованій у Римі програмі «Верховенство права для розвитку» юридичної школи університету Лойоли (Чикаго, США). «Детектору медіа» Марія розповіла, як продовжить захищати права людини на державній посаді, а також як журналістика й активізм поєднуються в її роботі.

— Маріє, що підштовхнуло вас перейти з журналістики в громадський сектор?

— У газеті «День» я працювала ще зі студентських років: спочатку кореспонденткою відділу «ЗМІ» (з часом — його редакторкою), пізніше — заступницею головної редакторки. На певному етапі життя здалося, що я вичерпалась на цій посаді. Думаю, значною мірою тут відіграла роль втома. «День» — щоденна газета, і це така муштра, така школа життя! Тому я кажу, що після роботи в газеті мені не страшні жодні дедлайни. Загалом, мені здається, в сучасному світі працювати на одному місці 5—6 років — це дуже багато, і рухатися далі — органічно.

Тема правозахисту цікавила мене, ще коли навчалася в Українському гуманітарному ліцеї через можливість постійного спілкування з дисидентами радянських часів, багато з яких сьогодні вже з нами немає. До «Центру громадянських свобод» я приєдналася незадовго до Майдану. А далі вже війна, Крим, Донбас: почалася інша історія. Так і відбувся мій перехід у громадський сектор.

«Якоїсь миті захотілося більше діяти, ніж суто висвітлювати процеси»

— Пригадаєте свої найпотужніші матеріали з часів роботи у газеті?

— Найбільше я вдячна «Дню» за те, що там завжди було багато контенту, пов’язаного з історичною пам’яттю і розумінням того, що таке Росія. А ще за те, що коли почалося вторгнення Росії, для мене це не стало сюрпризом. Це був очікуваний розвиток подій.

Пригадую, мені доводилося багато писати про боротьбу за створення скверу імені Стуса біля станції метро «Житомирська». Свого часу біля нього була редакція газети. Пам’ятаю, Василь Овсієнко, друг Василя Стуса, боровся за те, щоб певній ділянці присвоїли ім’я його товариша. Ми постійно підтримували цю тему, я її вела, і зрештою сквер створили. Ми навіть висаджували там дерева. І це саме той внутрішній запит, який задовольнила з переходом у правозахист.

«Ніколи не шкодувала про перехід з однієї сфери в іншу»

— До чого варто бути готовим, коли покидаєш журналістику заради громадського сектору?

— На мою думку, вони нерозривно поєднані. Журналістика — це про свободу вираження поглядів, а це — одне з ключових і фундаментальних прав людини. Коли країни стикаються з великими суспільно-політичними потрясіннями, як, наприклад, Майдан, журналісти вже самим фактом свого існування стоять на межі. Висвітлюючи події, вони реалізують право на свободу вираження поглядів, яке влада намагається обмежити. Так журналісти стають правозахисниками, навіть з точки зору документів, які визначають поняття «правозахисник». 

Хоча, звісно, у правозахисній роботі ти по суті стаєш адвокатом. Тут позиція чітка: правозахисник не зобов’язаний розповідати про точку зору органів влади, які, на його думку, порушують права людини. З журналістикою інакше, і в цьому різниця. Коли я перейшла, у правозахисті було не так багато людей, які вміли добре писати чи співпрацювали з медіа. Права людини сприймалися здебільшого як маргіналізована тема. За ці роки — не в останню чергу якраз завдяки Майдану — тема прав людини розлилася в медіа. 

У правозахисті в мене з’явилося значно більше можливостей для втілення моїх громадянських прагнень. Водночас, коли ми пізніше створили «Медійну ініціативу за права людини», то багато було саме журналістської роботи. Бонус у тому, що коли працюєш у правозахисній темі, ти краще розумієш, що таке права людини, і можеш ґрунтовніше аналізувати події, посилаючись на документи, резолюції, міжнародні акти тощо. Тому навіть якщо сьогодні журналіст вважає себе суто медійником, то в країні, яка воює, важливо розуміти принаймні в загальних рисах, що таке міжнародне гуманітарне право, Європейська конвенція з прав людини, про які права йдеться. Це стало базовою журналістською грамотністю за нинішніх умов. 

— Нині дискутують, чи може журналіст займати певну сторону в країні, яка воює. Як вважаєте, якщо йдеться про війну на своїй землі, чи треба давати слово ворогу?

— Оскільки Україна є жертвою агресії, то від початку багато хто з нас (я в тому числі) мали наївну ілюзію, що тільки Росія та проросійські сили вдаються до порушень прав людини. Але коли ми зробили розслідування щодо роти «Торнадо», то мені було страшно від того, що вчиняли люди, які належали до українських сил.

— Тоді багато говорили, чи варто журналістам висвітлювати це; чи не підриває це авторитет армії.

— Однозначно варто. Але варто зважати й на виклики, на які зараз ніхто не має відповіді: що робити з дезінформацією. Поки що я не бачу ефективних інструментів боротьби з нею. Всі спроби працювати через стратегічні комунікації, розвінчувати міфи та маніпуляції — це як наздоганяти потяг, який поїхав. Це реактивна позиція, а нам треба шукати проактивні інструменти.

Підтримую думку, що українські журналісти та правозахисники повинні говорити про факти порушень прав людини з українського боку. Як от, наприклад, моя колега Ольга Решетилова порушила тему сексуального насильства над жінками в армії. Чи підриває це авторитет армії? Думаю, сам факт існування цієї проблеми і підважує авторитет війська.

— З осені 2014 року ви координували кампанію LetMyPeopleGo, мета якої — звільнити всіх незаконно затриманих громадян України в Росії та окупованому Криму. Чому почали займатися саме темою порушення прав людини на окупованих територіях?

— Ця кампанія виникла спонтанно. Ми почали відстежувати тенденцію щодо затримань з початком війни та окупації. Спочатку було складно орієнтуватись, але ми склали усі випадки докупи і зрозуміли, що це система політичного переслідування в межах різних кримінальних проваджень, але все пов’язане з російською агресією. Йдеться про тимчасово окуповані території Криму, Донецької, Луганської областей та про Росію. 

Першою для мене стала справа Юрія Яценка. Її можна назвати частково пропагандистською. У травні 2014 року в Росії затримали двох хлопців, по суті, через паспорти з львівською пропискою. Тоді в Росії активно просували в медіа міф про «бандерівців-фашистів». Львів’ян «взяла» поліція, потім приєдналися спецслужби. Вимагали зізнатися, що їх до Росії відрядив Валентин Наливайченко (тодішній голова СБУ — ДМ) займатися підривною роботою. Очевидно, росіянам треба було затримати певну кількість «бандерівців» і вони «виконували норму». Ця справа жахлива тим, що до затриманих застосовували тортури. Юрію Яценку висували абсурдні звинувачення в перевезенні вибухівки, збереженні вибухових пристроїв. Завдяки не в останню чергу роботі адвоката, він уже повернувся додому і багато допомагає нам із кампаніями.

Потім ми цей шаблон бачили у багатьох справах: коли з’являється українець, наприклад, із минулим в ОУН, як у випадку з Миколою Карпюком і Станіславом Клихом, яких звинуватили в участі у війні в Чечні. І в Криму одразу ж почали переслідувати активістів, які заявляли свою позицію проти окупації. Наприклад, відома справа «кримської четвірки» — Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва та Олексія Чернія. 

«Пам’ятаю перші наші графіки, де йшлося про максимум двадцять затриманих. Зараз це вже понад 120, більшість яких — кримські татари»

Letmypeoplego я співкоординувала з Олександрою Матвійчук. Кампанія виросла  з «Євромайдан SOS». Згодом ми з Ольгою Решетиловою вирішили знову зійтись (раніше вони разом із Віталієм Дейнегою створили фонд «Повернись живим» — ДМ), але вже в новому форматі, і вдвох створити громадську організацію. Оля прийшла до важливості теми порушень прав людини у контексті війни через волонтерство, а я — через правозахист.

— «Медійній ініціативі за права людини» шість років. Чи вдалося поєднати правозахист і журналістику, як зазначено в меті організації?

— Мені здається, що вдалось. Річ у тім, що на певному етапі я зрозуміла, що вже не можу просто написати про якусь проблему і йти далі. Ти починаєш писати листи, звертатися до своїх контактів у парламенті, намагаєшся допомогти тим, чиї права порушили. Це виходить за межі журналістики. З одного боку, це круто, це дає продовження історії. З іншого — вимагає віддачі, бо однією темою можна займатися роками. Так, наприклад, з темою в’язнів. Оскільки процес триває роками, то багато людей вже стали як родичі. І це вже більше, ніж просто журналістика.

«Ми відчули, що можемо впливати на порядок денний і скористалися нагодою»

Згодом життя підкоригувало нашу роботу. Я почала більше займатися Кримом і міжнародною адвокацією. Оля Решетилова довго займалась армією і порушеннями прав людини у ній; це взагалі terra incognita. У 2018 році до «Медійної ініціативи» приєдналася журналістка видання «Фокус» Тетяна Катриченко. Вона здебільшого опікується темою полонених на Донбасі. Втрьох ми стали кістяком організації. Загалом у таких мініорганізаціях є свої плюси і мінуси.

— Які у вас плюси і мінуси?

— Плюси в тому, що ми завжди дозволяли собі концентруватися на змісті. Продукували багато тем, ідей, проєктів. З іншого боку, були  проблеми з менеджментом. Ніхто з нас не хотів жертвувати своєю змістовною роботою на користь адміністративної. Треба було займатися нудною роботою, як і в будь-якій громадській організації: документацією, пошуком ґрантів, фінансами. І коли працюєш в ГО, а доводиться займатися цими речами, ти не розумієш, чому маєш займатися своєю зарплатою, а не потерпілими. З одного боку, це дозволило нам розвиватися як експерткам, медійним фігурам. Та водночас позбавляло можливості  інституційно розвивати організацію, робити її більш потужною. 

Якщо це читає хтось із молодих громадських діячів і діячок, то моє застереження: варто знаходити час на адміністративну роботу, щоб організація мала структуру та модель. Усе треба враховувати, тому що активістський режим, окрім іншого, сприяє вигоранню. Колись я не вірила у вигорання, і мені здавалось, що це байки. Але це серйозно і цим не можна нехтувати.

— Можна назвати це однією з причин, що підштовхнула вас залишити громадський сектор і піти на державну службу?

— Ні, не думаю. Мені здається, що у Службі забезпечення діяльності Кримської платформи активістський режим працює на повну. Я для себе цю роботу не розглядала як перехід на «тепле місце», а скоріше як більші можливості, повноваження, важелі впливу, щоб реалізовувати те, над чим працювали у громадському секторі, але з іншим набором інструментів. У чомусь вони є більш обмеженими, адже я, як держслужбовець, не можу робити політичних заяв. Раніше у фейсбуку я могла написати усе, що завгодно, що не порушує закону. Нині я не можу собі цього дозволити. Та натомість тепер у мене є інструменти, які, мені здається, можуть допомогти покращити роботу, якою я раніше займалася. Звичайно, тут важливі й інші люди, які працюють у Представництві. І до них в мене якраз є довіра, ми продовжували спілкування, коли вони перейшли з громадського сектору на державну роботу. Тож, по суті, я доєдналася до команди колишніх колег, які продовжують свою роботу в межах держорганів.

— Хто зараз у вашій команді?

— Це керівництво Представництва президента в АР Крим: Антон Кориневич, його заступниці Дар’я Свиридова, Таміла Ташева, Ольга Куришко, яка раніше працювала у «КримSOS», Євген Бондаренко теж з «КримSOS». Фактор команди для мене надважливий. Ясна річ, що у бюрократичних структурах, якщо немає позиції керівництва, то ентузіазмом ситуації не зарадиш.

— Ви самі вирішили податися на конкурс чи вас запросили? Як він відбувався?

— Мою увагу звернули на те, що розпочався конкурс. Він був відкритим, податись могли кожен і кожна. Я вагалася, але все ж подалася. Відбір проходив у кілька етапів: онлайн-тести, співбесіда, письмові завдання. Усе пов’язане як із загальним знанням законодавства, так і зі знанням саме специфіки роботи Представництва президента в АРК і теми Кримської платформи як такої. Моє враження від конкурсу — це було не дуже просто. Людина, яка хоче стати держслужбовцем, повинна мати вагомі знання, навички, освіту, розуміння законодавства. 

— Над чим зараз ви працюєте у Службі? Які основні виклики маєте?

— Оскільки я на посаді менше місяця, то про глобальні здобутки говорити складно. Але ми вже маємо орієнтовний план роботи Служби на рік. Передусім Кримська платформа асоціюється з міжнародним виміром. Але це компетенція Міністерства закордонних справ України. Ми з ними співпрацюємо, але Служба сфокусована перш за все на внутрішньому треку.

«Наше завдання — зробити так, аби участь України у Кримській платформі була ефективною»

Зараз ми намагаємось зрозуміти, що таке ця ефективна участь. Відповідь здебільшого представлена у Стратегії деокупації та реінтеграції ТОТ АР Крим та м. Севастополя, яку значною мірою написали силами колег з Представництва. Її затвердила РНБО та підписав президент минулого року. Ми маємо завдання зробити так, аби ця Стратегія була втілена. Це і означатиме ефективну участь України у Кримській платформі. Це рамковий документ, але уряд ухвалив план дій із його втілення. Роботи багато, до процесу долучені чимало державних органів.

Нам важливо, аби офіс «Кримської платформи» був хабом для діалогу між різними силами, які залучені до цього процесу, для вироблення спільних рішень. Тут йдеться також про парламент, бо у ВР напередодні Саміту Кримської платформи створили міжфракційне об’єднання «Кримська Платформа». Ці ж депутати виступали за ухвалення законів про корінні народи, про скасування ВЕЗ «Крим» і нарешті проголосували законопроєкт №6104 про соціальний і правовий захист незаконно утримуваних осіб (ухвалений остаточно 26 січня 2022 року — «ДМ»). Ще в громадському секторі ми довго боролися, аби його ухвалили.

Окрім нормотворчої роботи з народними депутатами, наша співпраця передбачатиме також підтримку (на рівні надання інформації) їхньої участі, наприклад, у Парламентській асамблеї Ради Європи, де також неформально створили групу «Кримська платформа». Зрозуміло, що сама по собі вона існувати не буде, цю роботу треба буде підживлювати. І тут важливо згадати експертну мережу Кримської платформи, це якраз неурядовий рівень. Ця мережа, мені здається, є ключовою з точки зору експертизи і створення аналітики. Запорука того, що тема Криму буде в порядку денному. Приміром, резолюції Генасамблеї ООН щодо Криму містять чимало інформації від громадського сектору, експертних організацій про те, що відбувається у Криму, про мілітаризацію, зміну демографічної ситуації, порушення прав людини. Ми б хотіли, щоб наша Служба була місцем, де б ми могли акумулювати всі матеріали з цієї теми.

— Які виклики ви бачите в цій темі?

— Теми Криму дуже мало у міжнародному, експертному і академічному середовищі. Вона здебільшого зосереджена на рівні невеликих українських студій з обмеженим впливом. На рівні східнослов’янських студій нерідко присутній зовсім інший дискурс, який можна умовно назвати «Кримнаш». Важливо, аби тема Криму була присутня у важливих академічних і експертних дискусіях у авторитетних міжнародних аналітичних та академічних центрах, які мають суттєвий вплив на тих, хто ухвалює рішення.

«Щоб на урядовому рівні ухвалювалися правильні рішення щодо Криму, це питання має бути в пресі, про нього мають говорити експерти»

Я думаю, нам як офісу «Кримської платформи» важливо сприяти і тому, аби Крим більше досліджували західні академічні й експертні кола. Серед наших країн-союзників нікого не треба переконувати, що Крим окупований, але не завжди є розуміння цього на рівні суспільства. Там атмосфера дуже різна: Russia Today та їм подібні сіють конспірологію і потрібні Росії наративи. Тому я думаю, було би круто, якби Україна пропонувала стипендії закордонним науковцям для дослідження Криму. Загалом, просування теми Криму як теми для закордонних дослідників — це була ідея юриста Сергія Зайця, який багато працює з Європейським судом з прав людини. Думаю, держава могла би її підхопити.

— А як часто про Крим говорять в Україні?

— Один із наших пріоритетів — щоб в Україні говорили про Крим. Дослідження останніх років показали, що півострів не є на порядку денному ні загальнонаціональному, ні регіональному. У Києві він ще відносно є. Упродовж цього року ми хочемо провести щонайменше три заходи у регіонах, щоб актуалізувати тему Криму, умовно провести «кримські дні». Перші ми б хотіли провести у Львові, пов'язавши їх із 26 лютого, Днем спротиву окупації АР Крим та Севастополя. 

— Які виклики стоять перед Кримською платформою? І чи розумієте ви як їх вирішувати? — Викликів багато. Як відомо, Росії вдалося зірвати приїзд низки потенційних учасників Кримської платформи. Тож виклики — це розширення кола учасників Кримської платформи та забезпечення виконання Декларації, адже саме там прописана важлива політика невизнання. Але це передусім – компетенція МЗС. Наш спільний виклик — ефективна координація. Для всіх нас всередині країни, передусім в урядовому секторі, важливе розуміння, хто які задачі виконує. Мені здається, у цьому величезний потенціал, тому що залучені глава держави, міністерства, парламент, експертне середовище, в тому числі міжнародне. Така коаліція може сприяти деокупації Криму.

— Де ви себе бачите найбільш ефективною: у журналістиці чи громадському секторі? 

— Хочеться думати, що це еволюційний шлях. Однозначно, більше я зробила в громадському секторі на етапі становлення «Медійної ініціативи за права людини». Сподіваюсь, стану ще ефективнішою на державній службі. Для мене це мотивація.

«Від деяких колег я чула, мовляв, нарешті йдеш у якесь зручне місце. Але я собі це не так відчуваю»

У мені, навпаки, є відчуття мобілізації, страх, що не впораюся. Сподіваюсь, це не прочитають десь у Кремлі :)

— Які журналістські навички, які ви перенесли у громадський сектор, а нині вже і на державну службу, виявилися найбільш корисними й потрібними? 

— Передусім — комунікація і темп. Іноді мені здається, що темп щоденної газети буде переслідувати мене до кінця життя. Я весь час поспішаю. Але думаю, що в наших умовах це добра навичка. А от у громадському секторі, після переходу з газети, пригадую, мене здивувала розслабленість. 

— Чи існує дорога назад з громадського сектору або держслужби в журналістику, загалом і зокрема для вас?

— Навряд. Не думаю, що повернусь до журналістики. Оскільки на держслужбі я нещодавно, то поки що не знаю, наскільки цей світ мене прийме, наскільки я зможу пристосуватись. Не готова зараз говорити про це. 

— Ваші три поради журналістам, які замислюються про перехід у громадський̆ сектор або на держслужбу.

— Найважливіше — залишатися «в полі». Це перша заповідь. Думаю, це те, що посилювало і досі посилює роботу «Медійної ініціативи». Ми завжди залишалися «в полі», а Таня Катриченко взагалі як ходяча «гаряча лінія» для родин полонених на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Це дуже складно психологічно, але це те, що дозволяє бути ефективною. Мої навички роботи «в полі» саме з журналістики. Думаю, що журналісти, які переходять до громадського сектору, можуть сміливо брати цей скіл з собою.

Друга порада — намагатися залишатися об’єктивним. Я не вважаю, що в ролі правозахисника ти можеш собі дозволити бути необ’єктивним, але ти можеш відкрито виступати на боці потерпілої сторони. Ти можеш бути переконана, що ця людина постраждала несправедливо, що причетні мають відповісти, що людина має отримати компенсацію від держави, що її права мають бути відновлені. І це не тому, що ти необ’єктивна, а тому, що ти віриш, що ця людина заслуговує на відновлення справедливості.

По-третє — бути креативним. Мені здається, одні з найкращих проведених нами акцій зроблені у співпраці з художниками, наприклад, з Володимиром Кузнєцовим. Тріщина на «Арці дружби народів» — це наша акція на підтримку політв’язнів. Треба залучати людей з інших галузей. Це робить тему більш помітною для суспільства. Для нас це важливо. Одна справа — це діалог з урядовцями, інша — з суспільством. 

Фото: Медійна ініціатива за права людини, Центр прав людини Zmina, Людмила Тягнирядно