Ми знімемо не одну оскарівську історію: Ірма Вітовська про українське кіно

Українська акторка Ірма Вітовська, яка зіграла одну з ролей у комедії Найкращі вихідні, поділилася своїми враженнями від знімання, а також тим, як проходив підлітковий вік.

Про своє бунтарство та амбіційні плани на український кінематограф вона розповіла в інтерв’ю Фактам ICTV.

У новій комедії глядачі побачать Ірму в домашньому халаті та з рушником на голові, проте цей образ не заважає їй транслювати впевненість та стійкість.

У Найкращих вихідних розповідаються чотири новели.

В одній із них підліток Аліса (кінодочка Ірми) вирішує наперекір матері поїхати до Києва, щоб зустрітися зі своїм недолугим батьком-рокером.

– Чимало українців пам‘ятають вас як частину молодіжної культури, а зараз ви вже граєте маму, що намагається вберегти доньку від дурнуватих вчинків.

Як вам таке?.

– Нормально.

Я вже мама, у мене є багато кіносинів та кінодочок, і от зараз у мене з’явилася ще одна кінодочка, дуже симпатична.

Я люблю, коли в мене гарні діти, вони у мене всі гарні.

Я намагаюся кожну маму зробити різною, тож одразу запитала в режисера, в якому регіоні живе ця мама, яка у неї соціальна історія, які цінності – і ось такий персонаж у нас народився.

І з огляду на те, що мама хоче вберегти доньку від повторення своєї долі, від цього і вибудовується вся історія стосунків.

Усе закладено в сценарії.

Моя справа – втілити ту маму, яка буде відрізнятися від інших.

Власне, у цієї мами є й обережність, і хвилювання, і бажання відвернути доньку від повтору своєї романтичної історії, яка закінчилась драматично.

– А яким ви були підлітком?.

– Різним.

Дуже лояльним, та був також період дурнуватої крові, під‘їздної лірики, як я його називаю.

Складним певний час, протестним – ну, тому що я була підлітком за часів 80-х та 90-х, а це зовсім інша історія.

Руйнування однієї системи, перехід в іншу, пошуки себе, свого призначення.

У сучасних підлітків все геть по-іншому.

– Тобто щось схоже на Алісу було — під‘їздна романтика?.

– Під‘їздна романтика, сміливість, авантюризм.

Так, звичайно, це все було (сміється).

– А що ви думаєте стосовно сучасної молоді?.

– Мені здається, що вони дуже амбітні та самобутні, страшенні індивідуалісти.

Але, попри все це, мені здається, що їм не вистачає стержнів, немає прив‘язки до батьківщини.

Не у всіх, звісно, але хотілося б цю історію зацементувати: хто вони та для чого вони тут, де живуть і в який час.

Мені не вистачає їхнього включення в історію — того, що ми робили протягом десятиріч, знаходячи місце для себе і своєї країни.

Хотілося б від них більше активності, але без втрати індивідуальності та бажання проявляти себе як лідерів.

Тоді ми зробимо країну-казку.

Вони все для цього мають, просто потрібен поштовх — бах, і включення амбіцій.

Дар'я Петрожицька: Заради ролі я готова підстригтися налисо.

– Щодо амбіцій.

Ви маєте неабиякий багаж досвіду роботи в кіно та театрі.

Вам цей досвід допомагає чи доводиться кожного разу притиратися?.

– Я притираюся до кожного нового персонажа, до колективу.

І головне для мене – діалог з режисером, та звичайно, із партнерами – разом можна втілювати неймовірні речі.

Це пінг-понг: кожен партнер – твій успіх.

Потрібно вміти чути одне одного і рухатися в одному напрямку.

Але що стосується досвіду – так, він набирається.

Якщо подивитись на свої роботи 20 років тому, то я, звісно, бачу, що є певний рух, і він позитивний.

Проте слід розуміти, що перша успішна роль у молодому віці – лише початок, далі треба пахати ще більше, та намагатися не повторюватися, шукати себе.

– Українське кіно сьогодні – це про несподівані зміни, а ви, у прямому сенсі, були частиною нового українського кіно та культури.

У вас був досвід зйомок у першому україномовному серіалі.

Як ви оцінюєте розвиток кінокультури зараз? Чи є принципові зміни? Чого б вам хотілося бачити більше?.

– Я бачу, що ми дуже ростемо в якості, про що, зокрема, свідчать численні перемоги на фестивалях, які проходять останніми роками.

І те, наскільки часто у нас з‘являються нові імена – режисери, сценаристи.

Усе вже працює, як годинник.

Головне — щоб це не зупинялося.

Я вважаю, що така країна, як Україна, повинна мати у світовому кінематографі своє дуже чітке вікно можливостей.

Але навіть зараз, коли кожен новий фільм стає більш успішним, ніж минулі – усе тому, що вже є фінансові можливості та напрацьовані м‘язи.

І дуже хочеться не забувати жодного кінематографіста, який працював у стагнаційні часи, адже без них нічого б не відбулося.

Вони передавали цей досвід, свої знання, культурний код.

Тому я аплодую кожному кінематографісту, який на цій території створював щось своє.

Ми не повинні забувати, попри складні часи, слабкі картини чи простої, про жодного з них.

За їхніми іменами стояла велика праця і надія.

Усе це, врешті-решт, спрацювало – ми ростемо все більше, це їхня заслуга!.

– Ви відчували, що Леся + Рома – нова річ для Україні?.

– Я була дуже щаслива, що цей серіал таки спрацював.

Завдяки йому вдалося зруйнувати певні міфи в головах відносно урбаністичної української мови, вивести її у побут.

Вона почала сприйматися значно легше.

Ми посунули сприйняття мови як протокольної, формальної, архаїчної та перетворили її на живу, міську і справжню.

Я бачила реакцію на сході і півдні України – мені не дозволяли переходити на російську у форматі: ну, не говори так, будь ласка! Леся + Рома – прорив щодо зняття певних антипатій, упередженого ставлення, міфів.

Вважаю, що тут треба поаплодувати всій команді, яка зробила цей продукт.

Тоді я сподівалась, що той час, в якому ми живемо зараз, настане раніше.

Але так склалося, що він все-таки настав трішки пізніше – тепер, коли є багато чудових проєктів.

Хочеться мати їх якомога більше, у різних жанрах.

Щоб кіно стало жити в усіх прошарках суспільства.

– Дуже амбіційно!.

– Амбіційно! Чому б не ставити великих планок? Якщо нікуди не рухатися, можна просто сісти і вдовольнитися тим, що є.

Переконана, ми знімемо ще не одну оскарівську історію.

– Як вам працювати з режисером Владом Климчуком?.

– Перший раз ось, бачите.

Тепер я буду відгукуватися на умніца, молодець (сміється).

Ні, насправді він дуже позитивний та впевнений: вражає те, як він чує, як він бачить.