"Дехто приходить в театр, як до психіатра" - режисер Стас Жирков розповів про те, яким має бути сучасний театр в Україні

Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі (ЛБ) - критики називають одним із найбільш прогресивних в Україні. Про його сучасність і актуальність заговорили після приходу нового керівництва. У 2019 році конкурс виграли Стас Жирков і Тамара Трунова, яка згодом зняла свою кандидатуру і стала головною режисеркою театру. Посаду директора-художнього керівника обійняв Стас Жирков. Навіть ті, хто точно знає, що таке ейджизм, згадуючи Жиркова, часто додають: "А він же такий молодий". Першу керівну посаду в київському театрі Стас отримав у 26 років. Про столичні "Золоті ворота" заговорили саме тоді, коли ним керував Жирков. У репертуарі - досі багато його вистав, які стали топовими й отримали престижні відзнаки. ЛБ за три роки керівництва Жиркова також зазнав колосального ребрендингу. Хештег на підтримку театру #тримайся_свого_берега - став упізнаваним і завірусився в мережі. Репертуар театру - на 90 відсотків складають твори сучасників. Частина з них - здобула перемоги в українських та міжнародних конкурсах.Gazeta.ua поговорила зі Стасом Жирковим про особисті перемоги, ставлення до критики, імідж українських митців у світі та про те, як творити сучасний театр.Три роки ви очолюєте театр. Що вдалося зробити за цей час?Зміна керівництва - класний спосіб реконструювати театр. Наш кейс із Тамарою Труновою це показав. Фактично мали перший випадок, коли київський театр перейшов до інших рук, бо засновник Едуард Митницький пішов із життя. Це важкий процес, оскільки 40 років театр існував під керівництвом однієї людини. Але нам з командою вдалося перевиконати всі цілі і завдання, які перед собою ставили. Вважаю, що будь-якому театру треба переосмислення. Є фраза, що театр живе 5-7 років. Мені здається, що зараз це навіть швидше виходить.Майбутнє - в колабораціях. Історія з тим, що є одна людина, яка визначає шлях колективу – це все має відійтиЩо вважаєте найуспішнішим? А провальним?Ми перетворились з Театру драми і комедії на мультикультурний, мультижанровий центр, який робить багато різних проєктів. Тепер рахуємось у кількох напрямках одразу. Важко визначити найуспішніший. Маємо навчальний проєкт для драматургів, глядачів, професіоналів, робимо зустрічі. Організовували багато лекцій, школу для драматургів, зараз діє школа для підлітків про те, як розуміти театр.21 прем'єру підготували менше, ніж за три роки. Це неймовірні показники, зважаючи на те, що живемо в карантинних умовах. Більше 8 мільйонів гривень отримали за рахунок різних фондів, це грантові кошти. А ще міжнародна діяльність - до нас приїжджають іноземні режисери, їздимо на гастролі. Потужна історія з поїздками у Польщу, Німеччину, проєкти з Литвою. І це лише я згадав 30-40 відсотків нашої діяльності.Що дає міжнародна співпраця?Український театр живе в межах свого комфорту. Так само, як багато інших установ у нашій країні. Нам зручно, закрилися у створеній нами реальності. У нас є люди, які хвалять, з якими нам зручно - і ми з ними живемо. Так живуть наші політики. Ніби не існує світу, а є та інформація, яка мені подобається. Ми власне вивели свій театр за межі цього комфорту.У той час як майбутнє - в колабораціях. Історія з тим, що є одна людина, яка визначає шлях колективу – це все має відійти. Як от країна постійно маневрує і хоче цієї колаборації, просить допомоги на різні проєкти для співпраці з іншими країнами. Так само і театр – як відповідь часу має жити в постійній співпраці. Це і запрошені режисери, драматурги, також спільні проєкти з іншими театрами. Європейські театри так і живуть. Так легше отримати грантові кошти на проєкти. Теперішнє і майбутнє є у цій співпраці.От печиво і шоколад Рошен є, а українського театру немаЯк сприймають наш театр за кордоном?Його там немає. От печиво і шоколад "Рошен" є, а українського театру нема. Є точкові історії, люди, театри. Десь знають про Dakh Daughters, або ДахуБраху. Десь про театр Драми і комедії на Лівому березі, десь про театр "Золоті Ворота", десь про Стаса Жиркова як режисера. Десь знають про Розу Саркисян (українська театральна режисерка, кураторка - Gazeta.ua). Якоїсь цільної політики немає. І це питання вже до держави. Мені здається, що ми не розуміємо зиску з цього. А він є величезний. Це також наш фронт – те, чим ми можемо бути корисними країні.Вистава "Погані дороги" (вистава за п'єсою Наталі Ворожбит, одна з перших театральних постановок про війну на Сході України – Gazeta.ua), яка була в Берліні, Білостоку, може теж багато зробити для розуміння нашої ситуації. І так відбулося. Бо в Берліні глядачі казали, що краще зрозуміли, що саме відбувається в Україні, на Донбасі. А один чоловік сказав, що коли йшов - взагалі думав, що то про Другу світову. Наш агресор вкладає величезні гроші в пропаганду. Це всім відомо. Це бюджети – мільйони доларів, а ми?Щоби наш театр за кордоном "з'явився", був присутній - нам потрібно 10-15 театрів таких як "Лівий берег", "Золоті ворота" і "Київська оперета", що працюють потужно. Маємо створювати величезну кількість прецедентів. Їздити на фестивалі. У нашого театру є спільні міжнародні гастролі, проєкти. Зараз це велика співпраця з Мюнхенським театром Каммершпіллє.90 відсотків вашого репертуару - це сучасні постановки. Чому не класика?Театр не може існувати поза тим, що діється за вікном. Ігнорування сучасних проблем призводить до того, що зараз у нас відбувається. Наша країна дуже багато часу жила в ілюзії. Досі мистецтво живе в ілюзії.Ставлюсь вороже до театрів, які ігнорують сучасністьЯ знаю, які проблеми зараз відбуваються в країні, і хочу бути причетним до зміни цих процесів. Театр так завжди існував. Шекспір, Мольєр писали - і це відразу грали. І навіть в радянський час так було.Ставлюсь вороже до театрів, які ігнорують сучасність. Вже маємо приклади: "Вот мы сделаем спектакель о войне. Но это будет какая-то другая война, не то, что сейчас происходит. Мы же не выпуск новостей, не газета". Для мене таке мислення – вороже, воно працює на нашого противника. Люди, які тільки тепер прокинулись - і говорять: у нас війна. Так, війна з 2014 року. Те, що ви її не бачите на вулиці – це ваші проблеми. Люди, які з Донбасу приїхали і все покидали, - для них війна коли розпочалась? Ігнорування деякими театрами важливих тем, які є в нашому суспільстві зараз – це робота на ворога.Це навмисно роблять?Один з театрів – точно. У росдрамі імені Лесі Українки були випадки, коли звільняли людей за позицію, українську мову, Майдан. В інших театрах - треба питати. Може хтось за це гроші отримує. Я не кажу, що всі театри мають ставити про війну, але не можна ігнорувати сучасні проблеми. Хтоcь повинен мати 10 відсотків сучасного репертуару, хтось - 50. А якщо взагалі нема, то навіщо ви існуєте за наші податки?У чому вбачаєте суть театру?Театр - це не свято. Так, він має нести "прекрасное, доброе і вечное", але в сучасному форматі. Є люди, які хочуть відволіктись від своїх проблем і йдуть на мюзикл, або на комедію. А є ті, кому потрібно пропрацювати цю проблему і прийти в театр, як до психотерапевта, або до психіатра. Треба побачити, що хтось ще переживає такий самий біль, як він. Комусь від цього стає легше.Колись на "Поганих дорогах" в залі на обговорені встала людина й сказала, що в неї зараз родич у полоні. Глядач нам подякував за те, що ми піднімаємо цю тему. Людям іноді здається, що вони одні про це пам'ятають. Вважаю, якщо хоч один такий випадок відбувся - вистава зроблена недаремно. Місія сучасного театру саме в цьому.Або наша вистава "Батько", яка говорить про проблему людей з деменцією. Тисячі людей, які живуть у цій країні, не знають, що робити зі своїми батьками. Бо грошей нема, часу нема сидіти з ними - і "віддати" їх нікуди. Коли приходять на виставу і кажуть: "Дякую, розумію, що не один в такій ситуації". Або вистава "Клас" – про булінг, який ми всі в різній формі переживали в школі. Тому сучасні теми треба піднімати в театрі.Директор з актрисами розподіляє ролі на дивані. Як ці люди зі сцени потім мають нести якийсь важливий меседжЯкий у вас принцип організації роботи в театрі?В театрі мають існувати стосунки, як в IT-компанії. Це довіра до працівника. Здебільшого пострадянський театральний працівник – це людина, яка звикла до чіткої ієрархії. Є хтось головний - і його треба боятись. Для мене це не працює і ніколи не працювало. Моє бачення сучасного театру – він нічим по внутрішній будові не має відрізнятись від будь-якого прогресивного бізнесу.В Україні чомусь звикли бачити театр, як храм Мельпомени. А що там відбувається, не дуже розуміємо. А там директор з актрисами розподіляє ролі на дивані. Як ці люди зі сцени потім мають нести якийсь важливий меседж?Подобається фраза, що погана людина не може бути хорошим актором. Це стосується і режисерів. Тому я за будь-який прояв любові. Авторитет - це old school. Вперше чергу це повага до іншої людини.Для мене театр - це не родина. Бо в родині існують різні стосунки. Буває тато б'є маму, чи ґвалтує дітей. А є родини, в яких мама когось принижує і так далі. Тому театр – не родина. Так, ми дружні, можемо разом відпочити після вистав. Але ми виходимо на інший рівень відносин. І наше завдання - бути першими в цьому, давати приклад.Вас називали хітмейкером театру. Досі таким залишаєтесь?У нас постійно запозичують наш стиль, ідеї, отже, воно продовжує так бути. Людям подобається те, що ми робимо, і вони намагаються повторити це. Зараз я спокійно ставлюся до того, що хтось "бере собі". Але мені не подобається, що вони не хочуть це визнавати. Бо коли я щось підглядаю і запозичую - завжди це визнаю. Я багато беру з німецького театру. Бо мені подобається система, і те, як вони працюють. І нещодавно ми випустили календар на ЛБ з класними фотками акторів, і відкрито сказали, що вони з театру Горького в Берліні.Чи є заздрощі від колег?Чим би я не займався - це все плюс-мінус успішно. Звик до заздрощів. Навіть роздаю поради людям, що мають більш вразливу нервову систему. Але хотілося б, щоби цього було менше.Є кілька байок про мене, що якийсь мій дядько депутат, що один із заступників департаменту культури - мій хрещений батько, і так далі. Колись спростовував, а тепер жартую, що то все правда.Не подобається, що шлях успіху чомусь пов'язаний із радянським методом – дати хабаря чи мати протеже. У моїй родині нема людей з великими посадами. Я мав кілька моментів, коли міг скористатись блатом, але не робив цього.Обурюєтесь на критику?Чого обурюватись на те, чого в нас нема? Чомусь українська критика не вважає за потрібне бути толерантною, розглядати себе як частину світу, аналізувати ті процеси, які відбуваються. У нас вона побудована на переказі сюжету. І деяких порадах, які критики висувають. Іноді вони це роблять по-хамськи - коли більшою, а коли меншою мірою. Мені це дивно. Бо критика - це інше. Звісно, в нас є кілька критиків, яким я можу довіряти, але здебільшого, на жаль, вони пішли в менеджмент, або різноманітні інші проєкти.Мій досвід спілкування з німецькими, литовськими критиками зводиться до того, що критик має підбирати слова, розуміти, що він може образити. Має зважати, що є запропоновані обставини тієї чи іншої роботи. Розглядати в декількох вимірах – одного художника, країни, світу. Критика у світі направлена на те, що у неї нема конфлікту з тим об'єктом, який вона розглядає. Критика має допомогти.Яким буде театр за 10 років?Мені би хотілося, щоб у нас з'явилися 10-15 театрів, які будуть відкриті для світу і говоритимуть про серйозні болючі теми. Театри мають робити міжнародні проекти, які будуть частиною світу. Так само, як зараз прагне стати частиною цивілізованого світу наша країна. В першу чергу частиною Європи. Чому театр має йти в інший бік? Він має рухатись у тому ж напрямі.У кожній країні Європи є різні моделі театру. Мені сприйнятливіша німецька, яка дуже схожа на нас. У них теж репертуарний театр, але мають різні джерела фінансування, грантові проекти. Таким чином у незалежних театрів є можливість виживати. Нам би така модель підійшла. Хотів би, щоби ми розвивались у цей бік.Чи був критичний момент у творчості, після кого хотілось покинути театр?Кожні два тижні таке буває. Я - людина, яка постійно сумнівається у своїх вчинках.Навіть після успіху?Проблема і краса театру у тому, що ти кожен раз починаєш все спочатку. У тебе нема абсолютних знань. У театрі нема "знаю". Ну, нема ж рецепту, як створити виставу. До кожної нової постановки підходжу з тим, що я нічого не знаю. І все починаю спочатку.Ваша дружина Ксенія Ромашенко очолює театр "Золоті Ворота", не конкуруєте між собою?Ми один одному підказуємо. Це класно мати людину, якій ти повністю довіряєш і яка може порадити. Сучасна конкуренція – це співпраця. У нас різні шляхи, і вони пересікаються у якихось точках, в яких ми можемо бути корисні один для одного.Які прем'єри готуєте театрі?Зараз йде робота над Гамлетом під режисурою Тамари Трунової. Прем'єра буде у квітні. В той час я поїду до Литви в малий театр Вільнюса, ставитиму там "Саша, винеси сміття" Наталії Ворожбит. Це буде прем'єра. Також працюю над виставою "Катапульта", білоруського автора Дмитра Богуславського. А наш Олексій Лісовець ставить "Зниклого велосипедиста". У новому сезону буде постановка італійського режисера Маттео Спіацці - це комедія дель арте. Готуємо кілька міжнародних проектів, але про них ще не готовий розказати. Восени представимо фестиваль.Що це буде за фестиваль?Він називається "Open open open theatre festival". Його організовує театр "Золоті Ворота", а ми лише приєдналися до них як партнери. У його рамках в Київ приїдуть 20-25 європейських театральних діячів і передивлятимуться наші вистави, будуть круглі столи, пропозиції щодо фестивалів, співпраці. Такий шоукейс робимо вже вдруге. Театр ЛБ організовує його спільно із "Золотими Воротами". Ще буде 4 слоти для будь-яких інших українських театрів, які подадуть свої заявки.У Литві є таких 3-4 шоукейси, в Угорщині теж кілька. У нас був один 4-5 років тому. Так я поставив свою першу виставу в Німеччині – "Сталкери".Плануєте ще якісь міжтеатральні проєкти?Торік ми запустили ЛБ-консалтинг. Були в Чернігові і Дніпрі. Консультували інші театри щодо стратегії грантової позиції, піару. У лютому їдемо у Львів і Дніпро консультувати по 4 театри в кожному місті.