Жадан, Забужко – це авторитети української культурної діаспори у ватно-дебільному "русскому" морі — Іван Семесюк

Новим проєктом художника, письменника, музиканта Івана Семесюка стало ютуб-шоу про українські ідентичності "Інструкція.ЮА". Зустрічаємося у трапезній "Академія" на столичному Подолі. Розпитуємо митця про його враження від стану української культури. - Знайомі танкісти розповідали про нудьгу на виступах дитячих самодіяльних колективів, які у військові частини привозить Міністерство оборони, – розказує Іван Семесюк. – Діти самі по собі класні, гарно співають, але солдатам треба інше. Ніякого задоволення, тим паче вдячності, не відчувають. Я про це говорив із багатьма військовими. Їм, мабуть, трошки і соромно. Але це правда. Люди, які замріяно шароварні пісні про маму пишуть, – вони щирі чи не можуть по-іншому?- У нас мало хто може писати хороші пісні. Не знаю чому. Тексти не йдуть тоді, коли нема що сказати. От і все. Це дивно. У нас стільки проблем, війна.Триває сон розуму. Доводиться самотужки писати для наших хлопців на Донбасі. Хочуть сісти в танк і, як американці під час операції "Буря в пустелі", увімкнути The Offspring і х..ярити сєпарів. А у нас співають про ангелів, хлопчиків. Багато слухаю колективів, що реагують на війну. Все пафосне і відчувається як не прожите.Український творчий клас не реагує на реальність – на війну, соціальні проблеми2021-го в українській культурі не відбулося подій, які всі обговорювали б.- У нас нема спільних візій. Майбутнього в тому числі. Тому нас не об'єднують ніякі культурні події. Хіба що маскультові якісь подійки – невеличкі, безсмислені і безпощадні, про котрі всі знають. Але переважно це життя і смерть московських зірок.Український творчий клас не реагує на реальність – на війну, соціальні проблеми. Робимо Майдани, але митці мовчать. Знесилені, не розуміють, частиною чого вони є. Як і всі українці, загублені у просторі й часі. Щоб домовитися між собою, хто ми, потрібні авторитети, які цю суспільну дискусію почнуть хоча б.Об'єднувати мають символи, культурні події – речі, які не можна помацати, грубо кажучи. Зараз в Україні ніхто нічого такого не виробляє. Може, творчий клас тому такий, бо не відчуває в собі потреби. Ви свого часу написали пісню "Арта".- Відчув не попит, а вдячність до української артилерії. Йшлося не про ринок, а про поклик серця. Творча людина має горіти. Це йдеться про ідентичність, а не комерцію. А вже з ідентичності можна робити гроші, безумовно. І це нормально абсолютно. Але спочатку треба мати тру-продукт, справжній, сердечний. А не його симулякри, якісь незрозумілі тіні.

Чи вдається комусь це робити у нас?- Мені. Торгую ідентичністю. В іншому середовищі я б не відбувся. Створюю маленький шматочок поля – понятійного, культурного і так далі. Тому що в мене всі проєкти пов'язані з українцями та Україною. Вони критичні – пафосних нема. Наприклад, вишивка "Бандерики – зворушлива хунта". І ще близько ста подібних робіт. Є антропологічні художні вилазки. Це портрети – гопніків, жлобів і так далі.З цього жити можна і непогано. Хоч мистецький ринок у нас дуже своєрідний. Треба самому себе менеджерити. Інакше це ніхто не зробить. Але так, ідентичність – це може бути стабільна комерція. Це як їжа і смерть. Потрібна, бо люди хочуть, щоб їм про них хтось розповідав. Готові щось купувати на цю тему. Тобто можете бути прикладом для тих, хто думає, що треба підлаштовуватися під якийсь російський контент, щоб заробляти.- В Україні є середній клас, який готовий платити за мистецтво. Сиди в Києві, працюй і їзди на Seat Leon. Все буде добре, якщо не бути о...уївшим. Москва випромінює амбіції про "Бентлі": мовляв, у них яскраво, класно, успіх. І українцям зараз легко, напевно, там пробитися: "Ага, укрАинец, давайте будем ему давать деньги, чтоб показать, что мы хорошо относимся". Тому так і їздять деякі. За це башляють.Все знищилося тим, що наприкінці 1990-х сюди різко зайшли дуже великі російські гроші Дивно було б, щоб без веління згори російський шоу-бізнес сам запрошував конкурентів. У 1990-х, "Територію А" дивилися? - Було прикольно, душевно. В технічному смислі наївно. І це все знищилося тим, що наприкінці 1990-х сюди різко зайшли дуже великі російські гроші. Вливалися в естраду, журналістику – кругом. Перервали традицію. І сучасний творчий клас у нас з 1990-ми не пов'язаний ніяк.Можна навіть альтернативну історію писати.- Що було б, якби. Так. Тобто ми навіть цю тяглість вже втратили. Проклята земля в плані пам'яті. За неї треба битися. Нашу пам'ять відрізали разом з головами просто. Тому яка ж буде, якщо у нас еліту всю замочили?Потрібен якийсь український аналог МоргенштернаДля сучасного підлітка обов'язкова вишиванка в школу – це ж майже піонерська краватка при "совку". А сприймати офіційний патріотичний репертуар на лінійках – майже як для наших батьків було слухати радянську естраду замість "бітлів" і "роллінгів". Тому Моргенштерн популярний? - Є запит на те, щоб роз..батися, що називається. Ну ще й жах у тому, що, можливо, прозвучить як сексизм, але в освітній системі досі хлопчиків за старою радянською традицією виховують підстаркуваті жінки. І відповідно, система цінностей і координат, яку вони транслюють – відповідна їхньому віку та вихованню. Тому вишиваночка обов'язково. Хоча це добре.Моргенштерн – це форма протесту проти батьків, школи, умовностей. Напевно, це останній взагалі бунт на цій планеті молоді проти старших. Тому що різниця вже дуже розмилася між поколіннями. Протест такий лютий, соціальний – це був британський панк 1970-х. Коли посилати все на х було частиною життя. А зараз це гра. Підробка під те, чого навіть не існує.Потрібен якийсь український аналог Моргенштерна. Скажімо, в українському стендапі на восьмому році війни почалися процеси переходу на державну мову. Подивився Андрія Щегеля, і це було смішно. Взагалі я майже не споживаю українського гумору, тому що він такий, що плакати хочеться частіше за все, кволий. А тут прямо вогонь. У найкращих традиціях американського стендапу, але при тому сама вібрація, ситуації, навколо котрих жарти – дуже українські. Такі речі мають статися ще у спорті. Це важливо. Людям хочеться мати героїв. У нас же люблять бокс і футбол. А боксерів реально українських топових ну просто нема. Тому що Усик і Ломаченко – ватани.На українську літературу звертаєте увагу?- Зараз читаю лише античну класику в перекладах Андрія Содомори. Львівському видавництву "Апріорі" можна ставити пам'ятник. Уже 15 книг у них купив. Не маючи бази серйозних чуваків, котрі заклали фундаменти того світу, в якому живемо, нема смислу читати те, що написано потім. Для будь-якої людини, яка відкриє і осмислить "Метафізику" Платона, це буде революцією свідомості.У вас є визначення, що українців як культурної нації налічується 10–15 мільйонів.–Українець – це той, хто перебуває в українському культурному полі, яке створюється суто українською. Притому є носії мови, але вони не споживають українського продукту. Слухають російське, орієнтуються на чужі мемчики. Нас, з одного боку, начебто багато, якщо взяти ще й із діаспорами. А з іншого – мало. Наприклад, можемо знайти активне українське життя десь у маленькій греко-католицькій громаді в канадській провінції Онтаріо. І не знайти ні грама взагалі на околицях того ж Харкова.Сергій Жадан, Оксана Забужко – це авторитети української культурної діаспори в ватно-дебільному, по суті "русскому", морі. Загальнонаціональних авторитетів нема. Вони можуть народитися в армії або в церкві. Із традиційних лише греко-католицька схожа на живий організм.Нас може бути більше?- Значною мірою багато українців залишаються рускімі досі. Це треба просто чітко говорити. У нас бояться такі речі озвучувати. Людина, яка споживає російський продукт, говорить їх мовою, перебуває в культурному полі тому – ну як її назвати? Це рускій.Але такі співгромадяни теж починають цікавитися українським. Це відбувається на наших очах останніх 30 років. Проєкт Україна збільшується саме за рахунок дрейфу з того боку. Не за рахунок же народжуваності. У нас вона підвищена лише на Волині й Житомирщині. Так що майбутнє за поліщуками. Більшості байдуже, але їх можна українізувати. А є люди, які принципово хочуть російською – то з ними можна щось зробити?- У них чітка ідентичність. Вони рускіє. Це навіть треба поважати. Тому що вони зробили свій вибір. На відміну від тих, хто не зробив. Котрим і так, і так ок. Люди, які знають, хто вони, – молодці. Інша справа, що ми з ними вороги. Для всіх треба робити класну, модну українську трансляцію в усіх культурних сферах. До когось, може, дійде. Це і відбувається поступово. Просто це повільно, тому що такі стартові умови. Українців майже не було по суті. Ми себе зараз вигадуємо з нуля – це складно.Зміни відбуваються в межових ситуаціях. Маємо опинитися над прірвоюІ цьому дуже не сприяють скандали довкола Українського культурного фонду, Держкіно. - Коли ці ларьочники вривалися у культурні сфери, там усе стало раком. З 2019 року після останніх виборів майже не стежу за ситуацією. Займаюся своїми ділами.У нас в культурі нема серйозного спротиву, бо нема суб'єктності. Українці сприймають себе як частину якогось шматка лайна, в котрому є Зеленський, мусора, погані пісні. Це інтересний феномен. Оця байдужість українців.Мені цього не хочеться. Але якісь суперпотрясіння можуть пробудити людей. Наприклад, взяття Харкова москалями. Коли втратили Донецьк 2014-го, ситуація була ще неусвідомлена. Сприймалася, наче поганий сон.Зміни відбуваються в межових ситуаціях. Маємо опинитися над прірвою. Бо весь нарід, політичний і творчий клас робимо все, щоб це сталося. Проєкт таким неефективним видається, що місця в майбутньому нема тій Україні, яка є зараз. Залишиться лише ідея. Тому що існує надто давно, постійно вигулькує, як невроз, – що ми хочемо свою державність. Хочемо, але не домовилися між собою, навіщо вона нам взагалі. Тобто еволюцинуємо крок вперед – два назад.- Може, і два вперед – крок назад. Я би загалом сказав, що все, звичайно, набагато краще, ніж 1991-го. Українськість стає нормою. Вийдіть на вулиці – ми чуємо українську. Постійно. Іноді, залежно від локації, чуємо лише державну мову. В Києві так не було ще 20 років тому. Складно навіть було повірити, що це станеться. Мистецтво – це війна. Влаштовано за тими самими правилами. Повстає проти лайна, яке нас оточує. Це творчий акт. Тому це вогонь. Тому ти не можеш інакше, якщо ти митець. А далі це все вже можна наділяти і національними смислами. Через український проєкт як творчий акт можна вийти на значно вищі рівні самореалізації. Загальнолюдського характеру. Якщо ти, як маленький гвинтик, докладаєшся у створення нового, величезного, по суті художнього проєкту Україна, сподіваюся, осмисленого колись, то ти стаєш краще.Можливо, пафосно звучить, але ти наближаєшся до неба. Україна – це про силу світла і добра, антиентропію. Тому що російська цивілізація або комунізм – це чиста ентропія і руйнування. Іван СЕМЕСЮК - співзасновник художнього напряму "жлоб-арт". 2016-го створив музичний гурт "Пирятин". Також учасник альт-фолк гурту Ukiez, в якому разом з колегами поєднує українські та атлантичні музичні традиції. Автор книжок "Щоденник Україножера", "Фаршрутка", "Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса", "Нема чим робить", "Серце апачі". Для "Суспільного" відзняли 12 випусків "Інструкція.ЮА" - ютуб-шоу про українські ідентичності.