«Любов і блогери»: нове кіно й нова політика

Триває прокат української комедії «Любов і блогери», знятої без участі державного фінансування. Фільм має успіх у глядача і навіть начебто може встановити рекорди касових зборів. Це продюсерський дебют у повнометражному кіно Володимира Остапчука та Євгена Таллера, режисерський — Дмитра Голумбевського.

Від початку прокату цей фільм деякі критики протиставляли стрічці Катерини Горностай «Стоп-Земля». Ці фільми вийшли у прокат одночасно, і це дало нагоду багатьом їх порівнювати.

Люди побачили в цих фільмах прямо протилежні для них речі. Начебто «мистецький», «якісний», фестивальний, україномовний фільм цілком протиставлявся «невибагливій, вульгарній» комедії про блогерів. Тому на один фільм ці критики радили йти, а на інший — ні.

Ситуацію загострили й позиціонування фільмів у кінотеатрах (на користь «Блогерів», які отримали більше сеансів і у кращий час), і подальші диспропорційні касові збори, в яких перемагали ті ж «Блогери». Тож незабаром усе це почало скидатися на чергову битву в культурній війні, яка почалася торік із «голодної туси».

То наскільки ж різняться ці фільми?

На перший погляд між ними немає нічого спільного, ба більше, вони — прямі антиподи, як про це й кажуть критики. На відміну від «Стоп-Землі», яка від сучасного українського життя відгороджена глухою стіною і є підкреслено авторським проєктом, «Блогери» максимально відкриті: тут багато впізнаваного, попри умовне місце дії — типажі, меми, персонажі, сам сюжет, який динамічно розвивається. Відчувається, що автори турбувалися про глядача, докладаючи зусиль, аби він реагував на побачене у кожному кадрі.

Для посилення актуальності автори ввели у свій фільм ще й справжніх блогерів, які стали повноправними героями стрічки. Це непоганий хід і для оживлення сюжету, і особливо для позиціонування фільму у прокаті, зважаючи на вплив та аудиторію блогерів. В результаті у стрічці фактично відсутнє авторське начало, але за наявної формули комерційного кіно воно й не потрібне. Важливо, аби глядач міг себе співвіднести з видовищем і принести гроші до каси кінотеатру.

«Блогери» не тільки правильно позиціонують себе в тематичному плані. Вони добре зроблені саме з боку оповіді — тут  вміло розставлені головні та другорядні персонажі, тут ніхто не перетягує ковдру на себе, фактично немає вставних номерів, за винятком хіба епізоду з піаніно. Але тут треба віддати майстерності Ольги Сумської, яка робить його маленьким шедевром.

Тобто з погляду комунікації із глядачем фільм «Любов та блогери» — пряма протилежність фільму «Стоп-Земля». Це суто комерційне кіно, яке досягає поставлених результатів: касових зборів.

Інша річ, що весь представлений у ній гумор справді низького рівня. «Собака лайка, а караван іде», «Всі чоловіки — полігамно», бійка у клубі, суржик, огрядні карикатурні жінки, які несамовито запихаються їжею, знущання над традиційною українською музикою і таке інше. Неспортивне побиття слабших, яке хіба пом’якшує блогерська самоіронія (вона у фільмі все ж є).

Однак якщо почати придивлятися до фільму пильніше, то проявляться цікаві паралелі між картинами. Поставлені поряд, ці стрічки підсвічують одна одну з несподіваного боку — політичного.

Власне політиці і присвячені «Любов і блогери». Вони розповідають про вибори міського голови вигаданого міста Кагаплик. Тобто ведуть мову про владу в цьому місті, яка, схоже, дає доступ переможцю до фактично необмежених ресурсів та повноважень. У фільмі це показано в епізоді, де чинний мер міста Василь Петрович Шкура за хабар підписує угоду з німецьким підприємцями на будівництво в місті хімічного заводу, робота якого матиме катастрофічні наслідки для екології. Одразу постає запитання про повноваження мера, проте автори фільму в це не заглиблюються. Певно, саме так вони уявляють місцеву владу.

Хай там як, мер Кагаплика у фільмі — цинічний корупціонер, злодій, хабарник, аморальний цинік, який усіх купив і всім заправляє. Не зрозуміло, чому мешканці міста його обрали вже тричі поспіль і, схоже, можуть проголосувати вчетверте.

Його суперником є зловісний аграрій Рябенко, про якого у фільмі мало що повідомляється, окрім того, що він суперник Шкури й може стати в майбутньому гіршим за нього. Цей зловісний аграрій не виходить зі свого кабінету, де грає в шахи сам із собою. Відомо також, що він є власником місцевого телеканалу, де є тільки одна програма — «Новини Кагапличчя».

Незабаром з’являється іще один кандидат у мери — місцевий вчитель інформатики Вишківський, який зрештою перемагає своїх суперників із величезним відривом. Про цього кандидата відомо ще менше — тільки що він вчитель, екологічний активіст і вміє добре битися навкулачки.

Подібний розклад політичних сил прикладається авторами до українського політичного сьогодення, проте у власному, досить своєрідному трактуванні. У фільмі згадується «теперішній президент», який виграв вибори завдяки інтернету та «молодьожі, яка відправила старих політиків на смітник». Його досвід прагнуть наслідувати в Кагаплику, проте старим політикам це не вдається.

Старі політики — це в першу чергу Шкура, який, окрім того що корупціонер та хабарник, ще й показний український патріот: ходить у вишиванці. Виборці, за його ж словами, думають: «Раз він у вишиванці, то не буде красти. Балбєси». Шкура у фільмі зображений як начебто політик епохи Ющенка, яка давно минула, проте для авторів фільму дотепер актуальна. Шкура навіть каже: «При Ющенкові такого не було». У його кабінеті на стіні — портрет Шевченка, під яким висить бандура, збоку — державний прапор. Перед нами карикатурний свиноподібний (його у фільмі так і називають — «кабан рижий») образ українця, якому годі співчувати і якого слід соромитися. В українських комедіях це вже традиційний персонаж.

Натомість кабінет зловісного аграрія Рябенка не місить жодних видимих ознак його етнічної, культурної чи політичної приналежності. Рябенко — цілковита загадка для глядача, яка так і не розкривається до фіналу. Те саме можна сказати і про вчителя інформатики Вишківського, чия спеціалізація нібито вказує на новітню українську ідентичність — «країна в смартфоні». Цей, звісно, вишиванки не носить, тільки діловий костюм.

У цьому політичному сенсі «Блогери» та «Стоп-Земля» дуже близькі одне до одного, оскільки обидва роблять ставку на нове покоління, яке буде відмінним від старого. І якщо «Блогери» здійснюють таку селекцію прямо, брутально та відверто, то «Стоп-Земля» робить це вишукано, демонструючи красивих героїв нових часів, які будуть цілком відділеними від усього того, чим є теперішня Україна.

У «Блогерах» на «смітник» відправляють не тільки «старих політиків», а всю традиційну Україну, яка у фільмі постає відверто архаїчною і карикатурною, включаючи так званих працівників культури, місцевого начальника поліції та ведучу місцевих новин.

Подібність двох фільмів у тому, що вони свідомо скеровані в майбутнє, в якому не буде минулого й навіть теперішнього. І таке бачення цілком виключає найменше наслідування, тяглість, єднання епох, порозуміння поколінь та унеможливлює бодай якусь традицію. Зрештою, Україна була і є різною. Щось із минулого можна і згадати й навіть навести у приклад новому поколінню, скажімо, дисидентів. Проте цього не стається. І нові фільми відображають епоху «нових облич».