У Вінниці художник створює унікальні мальовані афіші для кінотеатру

Вінничани та гості міста звикли бачити на стінах арки Європейської площі, яка веде до одного із найстаріших кінотеатрів Вінниці, мальовані кіноафіші. Сьогодні, у світі цифрового прогресу, це вже не просто афіша, а мистецтво. Яке не просто привертає увагу перехожих, а й захоплює акторів і режисерів. Зірки кіно і телебачення хочуть мати на згадку афішу, яку написав Василь Воробець – звичайний, працівник кінотеатру «Родина», інформує «Вінниця.info».

Уже 20 років художник Василь Воробець у своїй невеличкій майстерні, що в будівлі кінотеатру «Родина», створює «рисовану рекламу» з назвами фільмів, які демонструють у кінотеатрі. Майстерня розташована на другому поверсі. Там, при тьмяному жовтуватому світлі Василь Миколайович щотижня «вимальовує» назви фільмів, години показів та інколи – портрети чи карикатури.

Під час інтерв’ю, Василь Воробець каже, що не пригадує, скільки кіноафіш намалював за 20 років роботи в кінотеатрі. Додає, що це для нього більше не робота, а справді «відводить душу», коли малює картини.

Майстерня художника має дві кімнатки. При вході відчувається різкий запах фарби, але від нього не паморочиться у голові. Зайшовши у приміщення, одразу в очі кидаються «голі» банери, які скоро будуть висіти на внутрішній стіні арки кінотеатру. В іншій кімнаті – творчий оазис. Тут стоїть мольберт, на якому дописується картина. На столі багато різних баночок із фарбами, пензлі різних розмірів. А на вікні тихо грає радіо.

Художник розповідає, що процес створення кіноафіші – не такий важкий, як здається. Малює він на дерев’яній дошці, яка натягнута спеціальною тканиною, заґрунтованою крейдою або вапном. Старі надписи – змиває. А нові закріплює клеєм, аби дощ чи сніг не змили фарбу і не зіпсували тканину.

Сам Василь Миколайович родом із західної України, а переїхав до Вінниці разом із дружиною у 1985 році. Пригадує, що в радянські часи колеги насміхались з нього, бо розмовляв українською.

«Я приїхав до Вінниці у 1985 році. Тут було «западло» українською мовою говорити. Рахувалося, що ти з села. Тут всі говорили російською. Коли працював у Вінницькій філармонії, то поза плечі казали, що я «гуцул упертый». Якось знайомого запитав, чому він говорить російською, якщо батьки україномовні, на що він мені сказав: «В городе нужно говорить на русском». Я посміявся з цього.

Дружина у мене теж із західної України. Вона закінчила Державну консерваторію і її направили до Вінниці в ансамбль. А я у себе «на землі» працював на заводі в сувенірному цеху, розробляв шкатулки. Планували, що я залишаюся на Заході. Якось приїхав до Вінниці поставити могрич. Я прийшов на одну базу, а директор філармонії сказав, що дружину мою не відпустять, вона їм потрібна. Запропонували і мені залишитися, казали, що буду з ансамблем їздити по гастролях. Але коли дізналися, що я малюю, то на Вишеньці виділили мені кімнатку, де я мав спробувати себе у ролі художника. Тоді як спробував, то й досі пробую. Уже 40 років. Приїжджаю на рідну землю – тягне у Вінницю, коли у Вінниці – тягне на рідну землю», – розповідає художник. Каже, що у нас, на Поділлі, не так цінується мистецтво, як на Заході.

«На Заході культура і мистецтво по-іншому цінуються. А тут, живучи 40 років на одному місці, досі важко навчити деяких людей любити мистецтво. Комусь легше піти на ринок чи в магазин, купити надруковану картину, тобто репродукцію. А те, що намальоване вручну – знецінене.

Наведу навіть приклад. Пам’ятаю, як у 90-ті роки з друзями-художниками поїхали в Гайсин, там пробували продавати картини. Сидимо, ніхто не підходить, продажу немає. Підходить до нас якась бабуся, дивиться на картину мого колеги, він її запитав, що вона хоче, а бабця каже: «Ти малював? А ти таку краску де брав? Бо я собі хочу вікно покрасити». Буває, стою з колегами біля міської ради, продаємо свої картини, до нас мало хто підходить. Люди проходять повз», – додає пан Василь.

До того, як піти працювати у кінотеатр, Василь Воробець малював афіші у філармонії. Працював 17 років у Центральному парку. Також у 90-х роках працював на заводі продовольчих товарів біля Урожаю. Василь Миколайович каже, що там розробляв етикетки на вино.

«Буває йду по вулиці, а в канаві лежить пляшка з етикеткою, яку я розробляв», – сміється пан Василь.

Директорка кінотеатру «Родина» розповіла, що коли у кінотеатрі відбувається прем’єра українського фільму і на показ приїжджають режисери, вони забирають із собою написану рекламу фільму.

«Вони можуть і купити, але як правило, ми даруємо. Виходить, звісно, затратно. Бо рекламний щит виготовляється із деревини, це витрати на тканину, якою натягується щит. А також – гуаш, а ці фарби сьогодні дорогі. Одна маленька баночка коштує від 200 грн. А треба все різнокольорове. До речі, за 36 років моєї роботи в кінотеатрі, досі збереглися баночки з гуашшю. Фарба не зіпсована, адже знаходиться у баночках закрита», – додала Галина Пилипівна.

Загалом, писані афіші – це унікальність нашої «Родини», яку зберегли з повоєнних часів. Галина Пилипівна розповіла, що у вересні 1945 року клуб взуттєвої фабрики передали для організації кінотеатру.

У 2018 році в кінотеатрі «Родина» провели капітальний ремонт. Щоб йти із сучасністю в ногу, вирішили оновити і рекламні афіші. Зробити їх друкованими. Але багато глядачів висловилися проти цього, адже так би зникла «родзинка».

«Нині мальовані афіші мають своє окреме місце – у павільйоні, як йти до кінотеатру. А лицьову сторону уже прикрашають сучасні друковані афіші. Лише коли у кінотеатрі відбувається прем’єра фільму, мальовану афішу кріплять на лицьову сторону», – каже Галина Пилипівна.

Раніше повідомлялося, що у Вінниці на 74-ому році відійшов у вічність відомий вінницький художник та педагог Валентин Іванович Івлієв.