«Тонка синя лінія»: серіал, де поліцейські — не супермени

Популярність скандинавських серіалів уже давно не дивує. Вони мають багато прихильників, і в Україні зокрема. Серед скандинавських серіалів чимало детективів і трилерів, де неодмінно на тлі суворих, але напрочуд красивих пейзажів розгортається напружена дія. Для більшості цих фільмів характерна добре вибудувана драматургія, чітко визначені й ретельно прописані характери персонажів. Один із таких серіалів — торішня десятисерійна «Тонка синя лінія», знята шведським суспільним телебаченням SVT.

Можливо, комусь назва серіалу видасться знайомою. У середині дев’яностих виходив ситком про британську поліцію з такою ж назвою, де головну роль грав Роуен Аткінсон, відомий за образом Містера Біна. Але шведський серіал — аж ніяк не плагіат.

Ще одна асоціація — назва відомої військової драми Терренса Маліка «Тонка червона лінія» 1998 року. Дія стрічки відбувається на островах Тихого океану в роки Другої світової війни, де американські солдати билися з японськими. «Тонка червона лінія» здобула низку кінематографічних відзнак, зокрема кілька «Оскарів».

А сам вислів «тонка червона лінія» походить із середини дев’ятнадцятого століття. Під час Кримської війни 1853–1856 років Російська імперія протистояла коаліції у складі Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Королівства Сардинії. Війну ту Росія програла, хоча пропаганда перетворила і цю поразку на прояв величі «русского духа».

13 жовтня 1854 року під Балаклавою відбулась одна з найбільших битв тієї війни: полк шотландської піхоти зійшовся в бою з російською кавалерією. Росіян було в кілька разів більше, і шотландці розтягнулися по полю битви тією самою «тонкою червоною лінією» — як це згодом назвали у пресі. І відбили атаку росіян.

Переносити цей добре відомий на Заході образ на поліцію почали ще в середині минулого століття. Мовляв, поліція — тонка лінія, що відокремлює хаос від порядку, ведучи війну зі злочинним світом.

Події шведського серіалу «Тонка синя лінія» розгортаються в наші дні в районі зі складною криміногенною обстановкою в місті Мальме. За жанром це не детектив, — хоча в кожній серії, звісно, розслідують якісь кримінальні справи, — а гостросоціальна драма. Це теж скандинавська специфіка: вони не бояться порушувати в серіалах найсерйозніші проблеми. При тому, що для нас Швеція може видаватися країною взагалі без проблем, взірцем добробуту і стабільності. Готовність говорити про свої проблеми вголос — також ознака демократичних традицій.

Головні герої — поліцейські, жінки й чоловіки: Сара (Sara), яку грає Аманда Янссон (Amanda Jansson) та Магнус (Magnus) — в цій ролі Оскар Тьорінге (Oscar Töringe); Ліа (Leah ) у виконанні актриси Гізем Едорган (Gizem Erdogan), відомої за шведсько-британським серіалом «Халіфат» (2020) та її напарник Джессі (Jesse), якого грає Пер Лассон (Per Lasson), який знімався в одній із ролей другого плану в знаменитому данському детективному серіалі «Міст» (2011–2018); а ще напарниці Фей (Faye) — актриса Анна Сісе (Anna Sise) та Данієла (Danijela) — Сандра Стойковіч (Sandra Stojiljkovic). І поліцейські, й інші герої — представники різних національностей: етнічні шведи з Мальме та інших міст, іммігранти з різних країн.

Герої патрулюють вулиці, борються з крадіжками, охороняють громадський порядок під час масових заходів, протистоять домашньому насильству, а часом стикаються із жорстокими вбивствами та серійними зґвалтуваннями. Водночас «Тонка синя лінія» — не панегірик правоохоронцям. Дехто з героїв-поліцейських робить негідні вчинки, зокрема у стосунках із колегами; вони можуть бути цинічними, нетолерантними до іммігрантів, занадто консервативними. Вистачає у фільмі й проявів бюрократії у правоохоронних органах. Поліцейські в серіалі — не супермени, а звичайні люди з різними якостями. Кожен має свій життєвий шлях і свої причини працювати в поліції.

Водночас «Тонка синя лінія» — це також історія про те, як на роботі, яка забирає багато сил і часу, зав’язуються звичайні людські стосунки: дружба, приязнь, любов, ворожнеча.

Ще один виклик, який постійно постає перед героями — необхідність дотримуватися закону й виконувати накази. Іноді — доволі сумнівні. Вони не схвалюють спущену «згори» директиву про розділення проблемного району на зони, де поліція має затримувати й обшукувати підозрілих людей — це рішення явно порушує права людини та засади демократичного суспільства. Але мусять виконувати наказ — і викликати гнів у пересічних мешканців міста, які лають поліцію, вважаючи, що правоохоронці дискримінують іммігрантів.

Є у «Тонкій синій лінії» показовий епізод. Поліцейські отримують завдання забезпечити порядок під час демонстрації, організованої правими. Хоч як вони самі ставляться до правих і їхньої ідеології, поліцейські мусять виконувати свою роботу, адже демонстрація легальна. Вони стають кордоном — тією самою тонкою синьою лінією — між демонстрантами та лівими активістами, які прийшли, аби зірвати захід. Поліцейських звинувачують у тому, що вони захищають правих, і називають «фашистами». В таких умовах правоохоронці роблять усе, щоб запобігти зіткненням. У цьому епізоді ми бачимо, що «лівий» і «правий» екстремізм однаково потворні.

Ймовірно, український глядач зверне увагу на екіпірування шведської поліції, мимоволі порівняє з українським і зітхне із сумом. Кожен патруль із двох шведських полісменів має медичний набір для екстреної допомоги. В ньому є портативний дефібрилятор. Усі поліцейські вміють ним користуватись і, якщо потрібно, можуть врятувати життя людини, в якої зупинилося серце. Для них це така сама важлива навичка, як швидко бігати і влучно стріляти. До того ж, у Швеції поліція ініціює соціальні проєкти, а не лише ганяється за злочинцями і розслідує справи.

«Тонка синя лінія» — це також історія про роль медіа в сучасному суспільстві. Зокрема, важливу роль у роботі шведської поліції відіграють соціальні мережі, де правоохоронці не лише повідомляють про свою роботу, а й отримують зворотний зв’язок від громадян. Хтось схвалює дії поліції, але переважно лунає критика — і не завжди конструктивна. Часто це несправедливі звинувачення та вимоги. Завдяки активності в соцмережах пересічні поліцейські раптом стають медійними фігурами. Але така публічність може бути для них і небезпечною: за допомогою соцмереж поліцейського легко знайти…

Про роль ЗМІ в житті пересічних людей промовисто свідчить одна сцена. Поліцейські приїжджають до родини, якій мають сповістити страшну новину: їхні близькі загинули внаслідок терористичного акту. Раптом з’являються журналісти, які хочуть негайно отримати коментарі в родичів загиблих. Виникає ще одна тонка лінія — між потребою медіа інформувати суспільство та людяністю, елементарним співчуттям. Журналісти перетинають цю лінію, аби першими добути сенсаційні коментарі.

«Тонка синя лінія» — це також історія про співжиття різних етносів, стосунки між якими можуть бути далеко не безхмарними. І нагадування про необхідність шукати діалог. А ще — історія про пошуки своєї ідентичності, призначення та місця в житті. Наскрізною у фільмі є проста, але важлива думка: не слід покладатися лише на власні сили, якщо хочеш здолати психологічні проблеми. Ти не мусиш вдавати сильну людину.

Не секрет, що в усьому світі люди переважно не люблять поліцію. У країнах із авторитарним режимом її й поготів ненавидять. Це почасти виправдано, адже влада часто використовує правоохоронні органи для переслідування своїх опонентів і приборкання протестів. Та й у демократичних країнах до поліції ставляться по-різному. Проте в житті кожного може настати момент, коли допомогти йому зможе лише поліція. Пересічному громадянину важко зрозуміти, наскільки важкою, страшною й невдячною є робота поліцейського, який щодня має справу з людськими стражданнями. Нам важко уявити, яким нестерпним може бути тягар і наскільки тонка ця синя лінія.