«Валюха, біжи!» Серіал «Свати» — трагікомедія, яка цього не визнає

«Свати» — одне з найбільш суперечливих явищ в українському маскульті. Ну ось, у першому ж реченні — вже суперечність. Бо який же він український? — вигукне частина співвітчизників. Інша не зрозуміє: виробники українці, в чому питання? І справді. «Свати» — яскравий український продукт. Настільки, що російський продюсер Сергій Жигунов обурився, що сьомий сезон показали на тамтешньому каналі «Россия-1». Це, мовляв, несправедливо: російські серіали в Україні забороняють, виробники втрачають до 30% прибутків. То нема чого й українцям у нас заробляти.

Утім сюжет «Сватів» — російський абсолютно. Це навіть не стандартна історія про «всидіти на двох стільцях», коли виробники знімають щось нейтральне і ніяк не акцентують на тому, в якій країні живуть персонажі. У «Сватах» усе максимально зрозуміло. У сьомому сезоні герої приїжджають у сільський клуб і їм кажуть: «Комиссия проверяет концерт на отсутствие пропаганды гомосексуализма и оскорбления чувств верующих». У нас на таке наче ще не перевіряють.

Один із персонажів, інтелігент-алкоголік, уявляє себе графом, гуляє володіннями з собакою та читає «Обломова». Аж тут дізнається, що його донька — вагітна. В ковпаку, нічній сорочці та з шаблею він носиться за нею по маєтку. За ним бігає дружина, в чепчику та з канделябром, і кричить: «Саша, не смей! Убийство — это моветон».

Один із діалогів:

— Так, Валюха, а шо ты имеешь против культурной столицы нашей родины?

— Та какой там культурной? Вон у телевизоре все время говорят — криминальная столица.

— Та ты больше смотри! Питер — это прежде всего город, в котором творил Пушкин!

Британка приїжджає до головних героїв у будинок, знімає сторізи інтер’єру, зокрема матрьошку. А потім, побачивши сусіда, вигукує: «Оу, біг рашн мен!».

Багато хто вважає, що подружжя Валюхи та Івана — українці. Але в сьомому сезоні показують молоді роки цієї пари й мама героїні називає свого чоловіка «Петрушечка». Хоча, звісно, ці персонажі концептуально дуже близькі до Вікторії Прутковської, головної героїні серіалу «Моя прекрасна няня». І це не дивно, адже її режисер Олексій Кірющенко працює над фільмами «Кварталу 95» і грає невеличку роль у «Сватах».

Але у пробиванні дна в зображенні українців-рагулів творців «Сватів» звинувачують давно й регулярно. Зокрема, цим твором дорікали міністру культури і колишньому гендиректору «1+1» Олександру Ткаченку, коли він почав обурюватися недолугому образу киянки Петри в серіалі «Емілі в Парижі». Тому зверну увагу на інше.

Серіал «Свати» неймовірно толерує й навіть пропагує свинське ставлення людей одне до одного. Особливо це проявляється в зображенні подружніх пар і доходить апогею у випадку Валюхи та Івана. По-хорошому, цим двом давно варто було б розлучитись (за крок до цього вони були мінімум двічі) і звести контакти до мінімуму. Відсотків 90 їхніх діалогів — це взаємне приниження:

— Шо ты делаешь?

— В голову тебе смотрю, Валюха. Там мозги остались или нет?

 ***

— Шо ты сказал?

— Говорю, мы в столице гостеприимной Грузии. Я извиняюся, у нашей ведущей после полета немножко позакладывало.

— Я сейчас так дам, что у тебя самого позакладывает! Орел плешивый!

Усе це подається як щось неймовірно кумедне. І навіть трішки миле. Але якщо поставити себе на місце Валюхи, вийде не дуже приємне становище. Це жінка, яка постійно чує від свого чоловіка, що вона тупа, говорить щось не до ладу і йому за неї соромно. А ще він любить акцентувати на її вазі, називає товстою, значно перебільшуючи об’єми дружини. «Ооо, Женька, какая тяжелая стала! Прям как баба Валя!» Сам Іван любить бухнути. І тут дружина бере реванш і обзиває його. Вона звертається до чоловіка так: «От скотобаза!», «Да закройся ты уже!», «Да не дашокай, сюда иди!»

Публіці подобаються такі сцени, інакше їх би не було так разюче багато. Вочевидь, це мало би сприйматися як смішний взаємний тролінг людей, які разом не перше десятиліття. Але, погодьтеся, навряд комусь буде приємно постійно чути на свою адресу всілякі «дуринди» та «скотиняки».

Проблема в тім, що багато людей в Україні та Росії (у цьому розумінні ми й справді «одиннарод») живуть у точно таких шлюбах. І проживуть так до кінця свого життя, навіть не думаючи про зміни або не наважившись на них. І серіал «Свати» творить диво — він фактично промовляє до своїх глядачів: «Шановні, ваше життя — абсолютно нормальне, не переживайте. Ви — не нещасна жінка, яка потерпає від булінгу. Забудьте це слово — його вигадали дурні ліваки в Гейропі. А ви — нормальний мужчина, гордий орел, який якщо і валяється часом п’яний цілу добу, то це така ваша чоловіча прерогатива».

Людей, неспроможних змінити некомфортні для себе умови, у світі немало. Але життя в СРСР, звісно, наклало на нас додаткові фільтри й часто ця інертність переходить усі здорові межі. І якщо ви приречені на життя без особливого щастя, вихід один: переконати себе, що все нормально. І навіть добре. Адже і в героїв «Сватів», Дуринди та Скотобази, теж усе чудово.

Проте є в українському кіно й такі собі «антиСвати» чи навіть так: правильні «Свати». Це фільм Аркадія Непиталюка «Припутні». Режисер визначив жанр як «житєйська комедія», але багато глядачів зробили висновок: «Припутні» — це трагедія. Хоча персонажі на початку теж видаються кумедними і глядачі охоче з них сміються. За сюжетом мама з донькою їдуть у гості до бабусі в село. Вони роблять це вкрай рідко і глядачі поступово розуміють чому.

Так само поступово смішні сварки стають усе огиднішими. Бабця нехтує подарунком онуки, мовляв, навіщо мені ця дурня потрібна? Постійно згадуються старі образи і взаємні звинувачення. Донька, ще зовсім юна дівчина, наважилася зізнатися, що вона вагітна. І замість підтримки мама з бабцею кидаються на неї й доводять до сліз. Героїні розуміють, що так жити не можна, але як вийти з цього кола, не зрозуміло. І, авжеж, дуже важко. Таких сімей — тисячі.

Але «Припутні» не дістали такої гігантської народної любові, як «Свати». Бо вони своїх глядачів не заспокоюють, а навпаки — відкривають очі на проблеми. А в людей і без того багато клопотів, щоб мати ще один.

До речі, є в Аркадія Непиталюка ще одні «антиСвати» — короткометражка «Кров’янка». Син хоче познайомити батьків із дівчиною. Але вона — єврейка, а батьки, особливо мати, — антисеміти. Ну, й расисти, само собою. Усе починається зі смішних діалогів, глядачі чекають на знайомство, воно таки відбувається й закінчується грандіозною сваркою. Фільм можна назвати трагікомедійним — і не всі в цьому випадку по-доброму сміятимуться, ідентифікуючи персонажку із собою. Все, що вона викликає у свого сина, — це гнів та сором. Він кричить їй: «А ми хто такі?! Ми не смердимо?! Ти не смердиш?! Коров’ячим гноєм, свинячими сциками?! Коли ви з батьком останній раз чистили зуби?! Чого ти щитаєш, шо ти якась ліпша від тих євреїв чи не знаю кого там?!»

Багатьом героям «Сватів» треба було би сказати щось схоже. Чоловіки в цьому серіалі майже всі п’ють, сваряться із дружинами, дружини постійно жаліються на чоловіків, усі всіма весь час невдоволені. Прийшов би хтось у цей дурдом хоча б раз і крикнув: «Люди, ваше життя схоже на шмат лайна! Почніть, нарешті, жити нормально! Валю, ви не жирна. Іване, ви не ідіот. Олександре, ви не розмазня, просто ваша дружина вас не любить і не поважає. Вам усім потрібно до психолога або розійтися! Ваш серіал — трагікомедія, яка не хоче себе такою визнавати! І в нас війна, взагалі-то, чому в українському серіалі повно матрьошок, а культурна столиця Батьківщини — Пітер?»

Та сказати такого ніхто із персонажів не зможе, бо сценаристи цього не напишуть. Глядачам не сподобається. Натомість автори все більше й більше кажуть їм: «Друзі, ви абсолютно нормальні». І показують молодих персонажів, які впевнено повторюють модель своїх родичів, і, звісно, все роблять правильно. Пара оголошує батькам про незаплановану вагітність та майбутнє весілля. Його планування і фінансування звалюють на старше покоління, як і питання житла та працевлаштування тупуватого й лінивого зятя. Наші юні майбутні батьки їдуть на мотоциклі, зупиняються, глядачі чують діалог (під веселу музичку):

— Та я просто уключил свое обояние!

— Шото у нас обояние последнее время не выключается! То мы в поликлинике врачихам улыбаемся!

— Потомушо у меня радость! Я увидел ребенка своего на УЗИ!

— А в ресторане тоже у официантки увидел ребенка? На груди?

— Я на бейджик смотрел, как ее зовут! Шоб попросить кондиционер выключить! Тебе ж дуло!

— Даже не хочу это слышать! До свидания!

— До свидания!