«Найкращі вихідні»: свинарка і пастух знов зустрілися

Триває український прокат вітчизняної комедії «Найкращі вихідні», про яку «Детектор медіа» вже писав. Стрічка ніби втілює сучасну державну культурну політику, яка зводиться до формули «зшивати країну» і «душити добром», проте подає її цілком у російсько-імперських культурних координатах.

Стрічка від початку мала називатися «Вихідні на “Атласі”»; назву змінили без пояснень, проте наповнення залишилося тим самим, за винятком хіба того, що у фільмі відсутня Марув, яка була в початковому сценарії, а Монатіка замінили на Вєрку Сердючку.

У всьому іншому перед нами та сама антологія, яка розповідає про кількох персонажів із різних регіонів України, які прибувають до Києва у своїх справах, проте у фіналі всі опиняються на фестивалі «Атлас». Є тут й іноземці — німець Ганс, який закохався в адміністраторку «Атласу» Ольгу й цілеспрямовано їде в Україну за любов’ю, а також гедлайнер фестивалю, ветеран сцени на ймення Пітер Похер.

Фільм є дивовижним поєднанням сьогодення та кінематографічної архаїки. Від сьогодення тут умовна сучасність, яка зводиться здебільшого до нав’язливого продакт-плейсменту, довкола якого в більшості випадків і розгортається дія, а за архаїку відповідальний кінематографічний підхід.

Йдеться, власне, про різновид російсько-радянського наративу, якщо так можна сказати, і за структурою він найближчий, мабуть, до «Ялинок» Тимура Бекмамбетова, новорічного альманаху 2010 року, де також «зшивають країну» та «душать добром». Способом зшивання там є кілька речей: закадровий голос, концепція так званих «шести рукостискань», а також Москва як центр країни, де здійснюються бажання всіх персонажів.

Звісно, «Найкращі вихідні» не є новорічним фільмом, і рукостискань тут немає, і закадровий голос у ньому, зрештою, прибрали, хоч він і був у первинному сценарії. Проте важливішим за все це є географічний чинник, який стає висхідною точкою для об’єднання. Не соціальна, національна чи якась інша, скажімо, релігійна солідарність, не фактор патріотизму, відчуття спільності долі, а збирання земель довкола центру стає тут способом «зшивання».

Географія як об’єднавчий фактор, власне, імперська ідея. У знайоме нам усім кіно ця ідея була запроваджена ще у сталінські часи. Прикладом тут може бути фільм Івана Пир’єва «Свинарка і пастух» 1941 року, в якому на виставці досягнень народного господарства (московська ВДНГ) відбувається вікопомна зустріч пастуха Мусаїба з Дагестану та свинарки Глаші з Вологодщини.

Між ними виникає симпатія, вони співають разом пісню про свою зустріч у Москві («друга ты никогда не забудешь, если с ним повстречался в Москве») і обіцяють стрітися через рік на тому ж місці. Через рік вони не просто стрічаються знову (щоправда, не там, де планували), але й одружуються, й у фінальній пісні обіцяють дати бій неназваному ворогу.

Фільм «Найкращі вихідні» запозичує цю імперську ідею, «зшиваючи» на музичному фестивалі представників різних українських регіонів, які начебто однаково люблять музику (у первинному сценарії тема об’єднання озвучувалася за кадром). Проте ця ідея в українському фільмі не може працювати, оскільки українські регіони не такі вже й різноманітні, аби їх у такий спосіб об’єднувати у столиці країни, тим паче в часи децентралізації. Географічний принцип тут зайвий, між персонажами різниця незначна, оскільки вони всі дуже умовні, умоглядні та взаємозамінні, як і географія, яку вони начебто представляють.

Умовність персонажів, власне, відсутність бодай якихось характерів, дуже показова, оскільки автори фільму переймалися не вмотивованістю героїв, а створенням серії цілком штучних, вимушених ситуацій. І загалом не важливо, для чого ці ситуації створювалися — для пропаганди державницьких ідей, реклами приватного фестивалю чи демонстрації численної продукції рекламодавців. Вони однаково залишаються цілком відірваними від реальності.

Сам центр об’єднання регіонів, місто Київ, виглядає у фільмі фрагментарним і дистильованим. І в цьому він також скидається на радянські фільми, зняті на «Свему», — місто тут начебто й заселене людьми, проте загалом позбавлене внутрішнього руху, статичне й ніби поза часом. Автори творять образ універсального Києва, який може бути віднесений до будь-якого періоду своєї недавньої історії. Відтак спільним для усіх простором тут є Андріївський узвіз, ВДНГ та Дніпро, як певні позачасові універсальні вказівники, які начебто не змінюються з часом і мають впізнаватися всіма.

Якщо, скажімо, порівнювати цю стрічку з фільмом «Київський торт» 2014 року режисера Олексія Шапарєва, де місто справді було одним із героїв, то впадає в око повна відсутність важливих маркерів, байдуже — культурних, політичних чи якихось інших. У Шапарєва ці маркери були здебільшого російсько-імперськими (Пушкіна згадують щонайменше тричі), проте в «Найкращих вихідних» фактично єдиним спільним маркером сучасного Києва може бути тільки те, що у столиці важко знайти так званих корінних киян.

Разом із тим, автори фільму, зберігаючи певну радянську систему координат, все ж прагнуть бути сучасними, тому творять гібридний фільм, у якому поєднують умовну сталінську «Свинарку і пастуха» з американським «Похміллям у Вегасі». Спільним знаменником тут є саме знакове місце, куди прибувають герої, а також наявність ретроспекції, яка відіграє важливу роль у сюжеті.

І якщо в американському фільмі Лас-Вегас — місто гріха, в якому буяють недозволені пристрасті й герої проходять певну ініціацію, то в українському ВДНГ — традиційно місце державне (і це таки абревіатура, хоч би скільки стверджували протилежне), й тут відбуваються речі державного характеру — саме там персонажі «зшиють країну» та проявлять любов.

Саме там двоє хлопчиків-сиріт зізнаються одне одному у власному сирітстві, тільки один буде зі Львова, а інший — з Авдіївки. Ця єдина згадка війни в такому легковажному контексті робить саму війну цілковито несерйозною, випадковою та скороминучою, хоча йдеться про правдиву трагедію — втрату батьків та дому. Навряд чи про такі речі варто говорити поспіхом між виступами естрадних артистів.

Що ж до самих артистів, то першу скрипку тут грає Вєрка Сердючка, і багато в чому це також показово, оскільки саме цей персонаж є по-своєму «об’єднавчим» і має нагадати глядачам про довоєнну, «нормальну» Україну.

Однак, попри всі ці старання, фільмові насправді сказати нічого. Все ці потуги просто наповнені повітрям та монтажною «січкою», тут нічому не віриш — ні сюжету, ні персонажам, ні фінальному зізнанню в коханні. Це просто набір декларацій, які не підтверджені ні вагомою драматургією, ні навіть вірою творців у те, що вони декларують.

Фото: Найкращі Вихідні/Facebook