Діра на мапі України. Чому треба формувати український погляд на Крим

Від того, що українці знають про сучасність і минуле Криму, безпосередньо залежать шанси півострова на звільнення й реінтеграцію. До сьогодні образ Криму як місця відпочинку формувався в головах українців під впливом чужих, радянських / російських історичних наративів про минуле. Поверхове знання про Крим як курорт змушувало українців із материка ставитись до Криму по-споживацьки. Тепер ці уявлення про півострів позначаються на культурі, мистецтві, повсякденному спілкуванні та на політиці.

Відколи Радянський Союз розпався й Україна стала незалежною, Крим був місцем «боротьби світоглядів». За допомогою інформаційних спецоперацій, підкріплених точковими фінансовими вливаннями, Росія успішно формувала образ півострова як «проросійського анклаву». Підвищуючи в такий спосіб лояльність частини кримчан до Кремля. Натомість українська держава не запропонувала власної візії Криму. Регіон залишався ізольованим і сприймався через образи, створені кремлівською пропагандою. З часом дедалі більше кримчан почувалися частиною української держави й суспільства, але держава й суспільство далі сприймали їх як мешканців всуціль проросійського регіону.

Із початком російської агресії та загарбанням Криму навесні 2014 року «боротьба світоглядів» набула нового виміру. Необхідність творення власного українського знання про Крим і заперечення російських наративів стала передумовою для політичної боротьби за окупований півострів. Простіше кажучи, постала необхідність пояснити українській і міжнародній аудиторії, чому Крим має повернутися під контроль України. Пошук українських наративів ще триває. Він ускладнюється загальною необізнаністю про Крим навіть серед професійних журналістів. Із 2014 року на уявній національній мапі Криму помітнішими стали кримські татари. Їхній масовий мітинг під стінами Верховної Ради Криму у 2014 році став одним із символів спротиву окупації. Проте українському суспільству й державі потрібно зробити ще чимало, аби захистити корінний народ і усвідомити Крим «своїм».

Опитування поневолених: безпековий аспект незнання

Після загарбання Криму кримчани, які мешкають на території півострова, відвідують його або мають там родичів, стали вразливими. Російська окупаційна влада не переймається питаннями прав людини чи дотриманням будь-яких цивілізованих правових норм. За останні вісім років російські силовики досить ефективно продемонстрували свою здатність залякувати, заарештовувати й катувати незгодних. Окупаційна влада знищила незалежні ЗМІ, регулярно заарештовує політичних опонентів, звинувачуючи їх за кримінальними статтями. З 2014 року російські спецслужби проводять регулярні обшуки в Криму. Переважна більшість жертв цих обшуків — кримські татари. Такий метод тиску не завжди веде за собою затримання чи арешти, але є дуже ефективним для тримання людей у страху.

Для людей та організацій, які постійно працюють з кримською темою, вже стало (чи мало б стати) звичним продумувати наперед, кого потенційно можуть зачепити їхні проєкти чи заходи, та чи не несуть у собі такі проєкти потенційних безпекових загроз. Це накладає суттєві обмеження на інформацію, яку дозволено поширювати публічно. У випадку журналістів це обмежує коло питань, які безпечно / етично ставити кримчанам, особливо публічним людям. Адже згода відповідати на запитання не означає, що така відповідь є безпечною — часто, на жаль, респонденти також не усвідомлюють того, на які теми їм не варто публічно висловлюватися. Це рулетка — спрогнозувати, якими відповідями зацікавляться репресивні органи окупанта.

Те саме стосується соціологічних і будь-яких інших опитувань в окупованому Криму, наукових досліджень, журналістських репортажів — окупований півострів існує в атмосфері страху, критичні висловлювання на адресу окупантів можуть створити реальні проблеми, аж до кримінального переслідування. Тому, з одного боку, відповідати на деякі запитання небезпечно, а з іншого — відповіді можуть мати елементи самоцензури, не бути правдивими. За оцінкою Freedom House, ситуація з громадянськими свободами та правами людини в Криму у 2021 році, як і сім років поспіль до того, залишається однією з найгірших у світі.

Не дарма одним з етичних правил для журналістів є неможливість проведення інтерв’ю з людьми, які перебувають у полоні чи ув’язненні та можуть постраждати за свої висловлювання. Це правило мало би поширюватися на весь Крим та кримчан.

У Криму нема активних бойових дій, але цей «мир» — оманливий. Збереження образу «миру» — частина російської пропагандистської стратегії, міфу про «демократичне приєднання» півострова. Росія створила два паралельні світи. В одному — Крим повернувся до «рідної гавані», там наступила міжнаціональна «злагода», Крим відвідують туристи (навіть іноземні!), західні науковці проводять там дослідження, туди приїжджають поодинокі європейські політики.

Але в іншому, паралельному, світі Асана Ахтемова катують електрострумом; у дружини та дітей забирають чоловіка та батька просто посеред ночі та везуть у невідомому напрямку; кримськотатарським політичним в’язням забороняють виступати своєю мовою в судах, а журналіста Владислава Єсипенка звинувачують у шпигунстві на замовлення українських спецслужб за те, що він проводив у Криму репортажі для «Радіо Свобода». В цьому другому світі незгодні давно мовчать, а тому чути зазвичай лише тих, хто згоден з окупацією. Не мовчать лише одиниці, які цілком свідомі того, що по них також можуть прийти.

Необхідно розуміти, що Росія використовує відвідувачів півострова для підтримки образу «миру» та «злагоди» в Криму. Відвідування Криму українськими та іноземними науковцями, журналістами, їхній безпечний в’їзд та виїзд із півострова грає важливу пропагандистську функцію. Вони мають заперечити реальність політичних репресій на півострові: «Ми ж поїхали, і з нами нічого не сталося…» При цьому, чи здатні науковці та журналісти врахувати всі ризики для своїх респондентів, є великим питанням. Таке ж питання постає і щодо правдивості матеріалів, отриманих в умовах окупації.

Крим як стереотип: ментальний аспект незнання

«Боротьба світоглядів» означає, що будь-яка теза, будь-який образ Криму має бути прискіпливо вивірений. В розмовах про півострів уже час відходити від тез про «курорт», не кажучи вже про трансляцію російських пропагандистських штампів про споконвічну та безкомпромісну проросійськість півострова. Українським посадовцям, приміром, варто було би знати, що в Ялті на пляжах немає піску, та й взагалі Ялта не обмежується лише пляжем. Ця помилка дуже дрібна, але симптоматична — вона відображає загальний брак знань про Крим в українських державних інституціях.

Зовсім нещодавно — у річницю кримського референдуму 20 січня 1991 року низка провідних українських видань опублікували тексти до «дня автономної республіки». Загалом ці тексти повторювали дещо бідну інформацію про референдум, подану у Вікіпедії, приправлену пафосом про «вибір» Криму на користь України. При цьому опис референдуму був повністю позбавлений проблематики. Майже ніхто, приміром, не згадав про факт та причини бойкоту того референдуму кримськими татарами. Також не йшлося про наслідки референдуму, які по факту створили в Криму автономію для радянізованої російськомовної еліти та її електорату. І ніхто не згадав, що тим референдумом кримські політичні еліти прагнули підтвердити свій курс на збереження Криму в складі оновленого СРСР, а не України.

Дуже прикро, що в публікаціях українських журналістів про Крим все рідше йдеться про долі кримських політв’язнів, екологічні наслідки окупації, розкрадання Росією культурних цінностей Криму, заселення півострова поселенцями з Росії. На ці теми часто «не вистачає знаків» у публікації. Натомість дописувачі обирають теми, які найбільше вразять читача: проросійські виступи та мітинги в Криму, антиукраїнські заяви кримчан тощо. Іноді здається, що краще про Крим не писати взагалі, ніж своїми текстами підсилювати усталені стереотипи.

Крим — не «курорт» і не «проросійський анклав». Такі штампи будують ментальний бар’єр між півостровом та рештою території України, демонструють нерозуміння мовцем теми, про яку він говорить. Крим — це півострів, населений різними людьми, громадянами України. Не всі вони живуть «біля моря» та не всі є проросійськими тільки тому, що живуть у Криму. З 1991 року ці люди, як і по всій країні, переживали злети й падіння, потерпали від обману й маніпуляцій політиків, раділи спільним перемогам. У 2014 році ці люди опинилися під окупацією. До їхніх домівок прийшли солдати з автоматами. У такій ситуації важко говорити про якийсь вибір чи можливість протесту, особливо коли йдеться про дезорієнтоване цивільне населення. «Проросійськість» Криму завжди перебільшувалася російською пропагандою, бо саме такий образ дозволяв Росії мати контрольовану «больову точку» на тілі України. Відсутність збройного опору окупанту не означає, що Крим «обрав» Росію, хоча саме в цьому Росія намагається переконати світ. При цьому вимагати збройного опору від кримських татар (як багато хто чекав у 2014 році) означає перекладати спільну для українських громадян відповідальність на малочисельний корінний народ. Це не лише демонструє байдужість до територіальної цілісності України, а й вносить зайву напругу в українське суспільство.

Протягом десятиліть перебування Криму у складі України життя на півострові не визначалося «проросійськістю» чи «проукраїнськістю». Лояльність Криму до Росії чи до України — це зовнішня (а тому часто нав’язана) оцінка дійсності. Більша частина людей як у 1990-х роках, так і пізніше — у 2000-х — більше переймалася «економічною стабільністю» та рівнем життя. Таку недалекоглядність можна засуджувати, але тоді треба засудити більшість громадян України. Під час виборів кримчани рідко коли мали вибір: проросійська пропаганда, відсутність проукраїнської інформаційної альтернативи та незрозумілість меседжів проукраїнських сил залишали для них майже виключно проросійських кандидатів. Зрештою образ «проросійського анклаву» створив ситуацію, в якій Крим віддали на поталу проросійським політичним силам та меседжам, а українські політичні партії лише зрідка проводили на півострові серйозну роботу з електоратом. Голосування, як і багато де в Україні, часто визначалося економічними побажаннями, а не цивілізаційним вибором. Та й сама проросійськість, особливо у 1990-х роках, також великою мірою була зумовлена уявленням про кращу економічну ситуацію в Росії. Весь цей час у Криму були власні проблеми — з репатріацією кримських татар та їхнім облаштуванням, із землею, екологією, криміногенною ситуацією тощо.

Окремим об’єктом стереотипізації є один із корінних народів Криму — кримські татари. Причин для стигматизації та стереотипізації кримських татар в Україні декілька. З одного боку, ці причини криються у традиційному українському історичному наративі. Ще у школі на уроках історії нам розповідають про «підступних татар», які споконвіку уводили українських людей у полон або зраджували козаків під час важливих битв. Для християнської України кримські татари (а також турки) були традиційними «іншими», на додачу до поляків та росіян. Зокрема, великою мірою через релігійні відмінності та історію воєнних зіткнень, існує традиційно усталений негативний образ кримських татар (цікавим у цьому плані є текст Олесі Ісаюк про образ кримських татар в українській підрадянській белетристиці). Питання перегляду цих образів та історичних наративів у школах уже давно перезріло. З іншого боку, значна частина стереотипів про кримських татар — щодо їхніх традицій, політики їхніх представницьких органів, щодо оцінки їхніх політичних вимог та навіть щодо їхнього походження — є такими, що цілеспрямовано формувалися Росією (чи то Російською та Радянською імперіями, чи то Російською Федерацією) з метою вкорінення власного панування в Криму.

Кримські татари — або киримли, як себе називають вони — сформувалися як народ саме в Криму. В цьому сенсі вони в Крим не «прийшли»: в результаті складних процесів етногенезу цілий конгломерат народів, які жили на півострові з давніх часів та які були захоплені Золотою Ордою в XIII столітті, отримав мусульманську віру та ім’я, дане їм іншими народами, — «татари». Крим є частиною ідентичності кримських татар. Твердження, що кримські татари насправді є в Криму чужинцями, мігрантами, сепаратистами (потенційними «зрадниками»), — це повторення усталених російських тез. Російська імперія, а сьогодні Росія, витворювала та підтримує ці тези задля легітимізації власного панування на півострові. Адже якщо в Криму всі «чужинці» та «мігранти», тоді й росіяни мають не менше прав на Крим, аніж киримли. При цьому, звинувачення у зраді — чи то в 1853-му, чи то у 1944 роках — це традиційне виправдання дискримінаційних дій імперії супроти корінного народу.

Ця логіка є очевидно пропагандистською, шовіністичною та має бути переглянута. Зрештою, ця логіка є антиукраїнською, адже імперія часто використовувала подібні методи для заперечення прав українців на окремішність.

Насправді, окрім частини назви «татари», кримських татар мало що поєднує з іншими «татарами». За радянських часів етнонім «кримські татари» був стертий із переписів та особистих документів. Цілий народ опинився в ситуації, коли його ім’я, а отже й культура, опинилися під забороною. Адже якщо немає кримських татар, не може бути кримськотатарської мови у школі, не може бути інституцій, які б досліджували, розвивали, кодифікували різноманітні аспекти кримськотатарських традицій та культури. Радянська влада всіляко намагалася пов’язати, а бажано — асимілювати кримських татар із казанськими татарами. Саме тому ці два народи не можна плутати. Не слід скорочувати слово «кримські» в етнонімі «кримські татари». Таке скорочення — свідоме чи ні — є прихованою підтримкою асиміляційної політики агресора.

«Крим — це Україна» (?): замість фінального зауваження

Вислів «Крим — це Україна» потрібно наповнювати змістом. За останні сім років ця фраза перетворилася на ритуал. Дослідження показують, що більшість громадян України не готові визнати відділення Криму, хоча і не до кінця вірять у можливість деокупації. Тим часом ми настільки мало знаємо про півострів поза набором стандартних штампів про «море-гори-пляж», що іноді стає не зовсім зрозуміло, що саме ми збираємося повертати.

Сьогодні Росія проводить політику заміщення місцевого населення колонізаторами. Насправді ця політика не є унікальною. Саме внаслідок витіснення місцевого населення та заміщення його поселенцями-слов’янами кримські татари перетворилися на меншину на власній батьківщині наприкінці XIX століття. А після депортацій 1944 року радянська влада, знову ж таки, продовжила переселення до Криму людей із Росії та України. Поселенський колоніалізм не є унікальним для імперій. В подібний спосіб, скажімо, утворилися США, Канада, Австралія та деякі інші колоніальні держави. В усіх цих державах колонізатор заміщував собою корінне населення, винищуючи чи асимілюючи його. Проте поселенський колоніалізм — це політика XVIII–XIX століть. Скажемо прямо — це політика, що містить елементи геноциду, вона жодним чином не може бути нормою міжнародних відносин у XXI столітті.

На відміну від кримчан-українців, киримли не мають власної батьківщини поза Кримом, не мають куди тікати. Продовження російського панування в Криму, залякування та репресії, витіснення корінного народу та його асиміляція означають, що в нас мало часу. Крим потрібно повертати вже зараз. Репресії продовжуватимуться, адже саме існування киримли в Криму нагадує Росії про її злочини, що Росія в Криму — окупант. Про те, що Крим — не «ісконно русскій». А тому Кремль усіма способами намагатиметься стерти кримських татар із Криму.

Україна зобов’язана підтримати кримських татар, їхню мову та культуру. У місцях компактного мешкання киримли — наприклад, у Києві — вже давно перезріла потреба відкриття кримськотатарських дитячих садочків. Необхідно створювати освітні інституції з кримськотатарською мовою викладання, адже мова не може довго існувати виключно в побутовому просторі. Її треба відновлювати та розвивати.

З іншого боку, без Криму, без боротьби за Крим Україна опиняється у стані failed state, держави без майбутнього. Окупація Криму означає, що суверенітет України під питанням, кордони — невизначені. Оточена ворогом із півдня, сходу та північного сходу, маючи спільний кордон із союзником Росії на півночі, без гарантованих торговельних шляхів в Азовському та Чорному морях, із постійними військовими, політичними, інформаційними загрозами ззовні, Україна стає державою, яка не матиме часу на економічний розвиток, бо буде постійно зайнята нагальними «пожежами». Важливість питання Криму для українських громадян — це тест на державність, на зрілість суспільства. Російські війська в Криму несуть таку ж загрозу для нас у Києві, Львові, Дніпрі та Запоріжжі, як ті ж російські війська в Донецьку.

Фото: Bigandt_Photography / Getty Images