Активна чернівецька пенсіонерка і віршує, і малює

Пані Марія – світла людина, яка здатна осяяти цей світ не лише усмішкою, але й акварельними роботами та влучним словом. До того ж, вона є справжньою берегинею традицій рідного народу та звичаїв предків, бо вважає, що без історичної пам’яті людина уподібнюється до дерева, яке силоміць висмикнули з правічного грунту. Яскравим прикладом її чіткої громадянської позиції є майбутня збірка, присвячена рідному селу Оселівка, що на Кельменеччині. У віршованих рядках авторки можна торкнутися автобіографічних фактів, віршів-привітань, а також сьогочасних подій у державі та світі. Детальніше про здобутки та життя на пенсії – у розмові із талановитою буковинкою Марією Негрич-Казимір, яка зараз мешкає в Чернівцях.

- Поділіться секретом: як вдається бути такими активними і все встигати?

- Ніякого секрету, як бути активним у 73 роки – немає. Просто планую кожен день: що зробити, з ким зустрітися чи просто пройтися чернівецькими вулицями.

«Історичні будівлі і сквери,

Так люблю краєвиди оці, -

Це моє місто, - мої Чернівці!».

- Яке наразі маєте хобі і чим воно допомагає?

- Щоб бути обізнаною у житті міста, перечитую місцеву пресу. Приємно, що газету «Погляд», яку люблю читати, спонсорує для «Турботи» ваша редакція.

Також на дозвіллі охоче розгадую кросворди, сканворди, судоку. Це заняття добре тренує мізки.

А щодо терапії творчістю, то нею займаюся, коли роблю поробки з кольорового паперу, малюю, пишу вірші. Таке хобі дуже допомагає переключитися і відволіктися від усіх викликів, які нам приготувало сьогодення.

- Розкажіть про себе: де навчалися, яким був ваш трудовий шлях?

- Народилася 2 грудня 1948 року в селі Оселівка Кельменецького району. Після восьми років навчання продовжила здобувати знання уже в Кельменецькій середній школі, де і закінчила клас піонервожатих.

1966 року мене направили працювати у Вовчинецьку восьмирічну школу. Оскільки себе гарно зарекомендувала, то згодом мене призначили керівником гуртків Кельменецького будинку піонерів.

1969 року вийшла заміж, 1970 – народився син і я перевелась в своє рідне село Оселівка, де працювала піонервожатою, викладала у 5-7 класах російську мову, а у вечірній школі – українську.

1972 року поступила в Кам’янець-Подільський педінститут ім. В. Затонського. Закінчила факультет української мови та літератури 1975 року. Вчилась на заочній формі навчання і водночас працювала.

За сімейними обставинами 1981 року переїхала у місто Чернівці. Почала працювати вихователем ДНЗ№11, готувала дітей до школи з трирічного віку. Роботу свою дуже любила, навіть проводила відкриті заняття для вихователів. Мені було встановлено кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії», присвоєно педагогічне звання «Вихователь-методист».

Нагороджена грамотами облуно, райвно. 1991 року нагороджена грамотою Міністерства освіти України, а 2001-го - знаком «Відмінник освіти України».

 «Коли подивилася на кінцеву виплату пенсії у 150 гривень – заплакала»

- Які були відчуття, коли вперше отримали на руки мізерну виплату, вийшовши на пенсію?

- На пенсію вийшла 2003 року. Коли подивилася на кінцеву виплату пенсії у 150 гривень – заплакала. Чому так? Кажуть, малий коефіцієнт (0,5) і майже 7 років працювала на 0,75 ставки. Виходить, зарплата була мала, а об’єм роботи залишався 100-відсотковим. І найбільш образливим є те, що обманом нас примусили написати заяви на 1 рік на таку ставку, а працювали майже 7 років. Тому тепер і пенсія мала. Шкода, що ми так мало, або й зовсім не знаємо трудового закону.

Власне, ці 1990 роки були найважчими для мене. Зарплату затримували, іноді платили горілкою, дошками, цементом, або знімали за комунальні послуги. Бувало, що і на хліб не було грошей. Чоловіка, сина і невістку скоротили, а влаштуватися на роботу було ніде…

- Чи рівноцінний теперішній розмір пенсії, порівняно з тим, як колись викладалися на роботі?

- У мене 44 роки стажу і в того, хто працював 20 років пенсія така ж сама (їм добавляють щороку, як до мінімалки). Ця зрівнялівка дуже не справедлива. Мені добавляли за трудовий стаж 1%. Де справедливість? За 19 років я досягла доплати до пенсії у 3200 гривень.

 «Така принизлива старість…»

- Як виживаєте на мізерну пенсію? Що можете собі дозволити, коли йдете у супермаркет і на що тратите найбільше?

- Як виживаю на цю пенсію? Спочатку треба заплатити за квартиру (благо, є субсидія), потім обов’язково необхідно відкласти на ліки, а вже згодом - на їду. Добре, що є економ магазини. Така принизлива старість…

- Як сьогодні, на вашу думку, пенсіонерам не потонути у безвиході, коли є чимало негативних зовнішніх факторів, на які неможливо впливати?

- Чи можна вплинути на цю безвихідь? Ні! Війна, яка нікому не потрібна, ріст цін і на ліки, і на продукти. Але скажу людям поважного віку – будьте оптимістами, допускайте тільки позитивні думки, налаштовуйте себе лише на спокій та добро.

«Не впадай ти у відчай,

Щоб там не було.

Недарма в народі кажуть:

«Що було, те - загуло…».

- Розкажіть, будь ласка, про вірші - своє заняття для душі. Коли вперше склалися слова у віршовані рядки?

- Це моє хобі – вірші. Трапляється сумна подія, чи з’являється хороша новина й одразу визріває вірш.

Писати розпочала в 10-11 класі. Це були коротенькі прозові твори. Друкувалась у таких виданнях, як «Рідне слово», «Сільські вісті», «Крайова освіта», «Буковинське віче», а тепер і в «Погляді» (усміхається, - авт.).

- Багато людей пишуть вірші у стіл, мовляв, Шевченко народжується раз на тисячоліття. Які у Вас думки з цього приводу і що спонукає заявити про себе світові?

- Україна має дуже багато талановитих людей. Якщо ти пишеш – іди до людей, ділись своїми думками. Багато треба читати. Люблю Шевченка, навіть присвятила йому свої віршовані рядки:

«І сьогодні актуальне

Пророче слово Кобзаря.

Писав про волю, про родину,

Про нашу неньку Україну».

Заявити про себе світові? Це важко. У когось занижена самооцінка, і є люди високого рівня, таланту…

 «Відкрила би уроки доброти, поваги до старших…»

- Якби мали необмежені повноваження та ресурси, то що б першочергово зробили для міста, країни?

- Що б я зробила для міста та країни? Один у полі не воїн. А у школах я відкрила би уроки доброти, поваги до старших та батьків, культури поведінки у побуті та громадських місцях. Щоб діти навчалися берегти те, що нам залишили наші предки і те, що будуємо зараз.

- Звідки черпаєте радість до життя і що вас засмучує?

- Після смерті єдиного сина радості в житті ніякої. Радість у мене в онукові.

«Ти втілення синочка мого

Люблю тебе я дорогого».

Що засмучує? Несправедливість і злоба людей, іноді соціальна нерівність.

- Поділіться, будь ласка, корисними порадами із сьогочасною молоддю?

- У нас чудова молодь, грамотна, мислить по-новому. З молодими людьми треба розмовляти як з рівними. Не вчити, а розповісти про свої помилки в житті, висновок вони зроблять самі.

- Хто врятує Україну? Чи бачите рішення проблем нашої держави сьогодні?

- Наша держава буде процвітати тоді, коли при владі буде лідер, який любить Україну, який думає про народ і захищає його, який дає слово і дотримується його.

 «Мрії залишилися тільки в думках»

- Про що мрієте?

- Колись я мріяла… Бажала, працюючи педагогом, отримати власну квартиру. У черзі простояла 27 років. На розширення житлової площі з чоловікової роботи були перераховані гроші (1989 рік). Де ті гроші поділись? За ці роки помер син, чоловік. А мені 17,2 квадратних метри за нормою вистачає, так визначила міська влада і зняли мене з обліку.

Мріяла побувати на морі, але ні моєї зарплати, ні пенсії не вистачає. Мрії залишилися тільки в думках. Тут би прожити далі без стресу і поганих думок. У своїй сповіді цитувала свої вірші:

«Шануйте старість і любіть її.

І пам’ятайте, люди молоді,

Колись ви також будете старі.

Тож не дивіться ви на старість звисока,

Щоб ваша доля не була така.

Адже усім би нам хотілось,

Щоб тіло і душа не зістарілись».