Атака «Носорога». У прокат вийшов фільм Олега Сенцова, який не схибив

Автор фільму переносить нас у минуле, з перспективи якого не видно ніякого майбутнього.

На екрани українських кінотеатрів вийшов «Носоріг» Олега Сенцова — один із найочікуваніших фільмів останнього часу. Головна причина цих очікувань — постать самого кінорежисера — одного з небагатьох українських фільмарів, який має позакінематографічну (і героїчну) біографію. Публіка гадає: схибив її герой чи ні? Спойлер: ні, не схибив.

Проєкту «Носоріг» уже десять років. Він брав участь у третьому конкурсі Держкіно і планувався до фільмування ще 2012 року. Цього не сталося через низку обставин, серед яких найважливішою є ув’язнення Олега Сенцова, який був автором сценарію та планував стати режисером і продюсером проєкту.

Сценарій, який фактично не змінився за всі ці роки, описував життя та становлення молодика на прізвисько Носоріг. Цей молодик виріс у звичайній південно- східноукраїнській родині, десь неподалік промислового міста (стрічку знімали у Кривому Розі). Фільм подає передісторію цього молодика і через його дитинство, яке було сповнене насильства, і через історію його родини, яку глядач бачить у скороченому варіанті —як низку розмаїтих, проте дуже знакових подій.

Ця передісторія загалом не впливає ні на сюжет стрічки, ні на життя самого персонажа, проте є важливою сама по собі, оскільки демонструє певний уклад життя, що залишався незмінним впродовж десятиліть. Злам цього життя відбувається повільно, проте неухильно, і його показано через серію смертей рідних, що стають ніби прологом до нового життя героя, яке одразу бачиться в апокаліптичних тонах.

Сам герой стає бандитом, і таке його становлення нічим у фільмі не пояснюється: режисер Сенцов твердить, що у світі, де живе головний герой, так само звичайно було бути бандитом, як зараз айтішником. Цьому ніхто не дивувався й не дивується.

Вочевидь, ми повинні взяти до уваги ці слова режисера, оскільки він описує знайоме йому середовище, в якому (як він твердить) сам не перебував, проте зміг спостерігати зблизька. Цей світ показаний не дуже детально, оскільки всю увагу Сенцов приділяє своєму героєві, який являє собою втілення грубої сили, позбавленої до пори до часу сумнівів та рефлексій.

Через це перед нами доволі загадковий персонаж, чия мотивація загалом мало зрозуміла, відтак персонаж видається не просто малосимпатичним, а й неймовірно загрозливим і навіть страшним у цій своїй непроникності. Ця непроникність персонажа, його моральна тупість та нечутливість і роблять із нього того самого товстошкірого носорога, від якого не чекаєш нічого хорошого.

Сам сюжет фільму також не тішить нас розмаїттям, оскільки ми маємо справу здебільшого із серією актів насильства, інтенсивність яких невпинно зростає і фактично не припиняється до самого фіналу.

У «Носорогу» ми бачимо історію злочинця та акти насильства, які майже ніким не класифікуються як злочини. Майже ніхто не скаже Носорогові, що він не має рації; хіба тільки бандити, проте в них своя логіка.

Моральній невизначеності сприяє і певна абстрактність фільму, який не прив’язується до жодних актуальних соціальних процесів — байдуже, минулих чи теперішніх, загальноукраїнських чи регіональних, та само як і до певних прототипів, живих чи мертвих.

Це ускладнює ідентифікацію з персонажем та історією ще більше.

Якщо ж фільм настільки закапсульований та замкнений на самого себе, то що такого цінного в ньому можна побачити й чому його слід віднести до кінематографічних удач?

У першу чергу слід сказати, що цей фільм не вписується у традиції українського кінематографа, в якому практично не було такого типу історій і, що важливіше, такого типу персонажів. Про українські кримінальні фільми можна говорити хіба в контексті радянського кіно, та й то досить умовно.

Взагалі кримінальний світ у радянському кіно демонструвався доволі специфічно — через конфлікт із правоохоронцями, оскільки самі по собі бандити не жили на кіноекрані. Класичним і дуже показовим тут є приклад серіалу «Місце зустрічі змінити не можна», у якому злочинці та міліціонери є одним цілим і є взаємозамінними. Гліб Жеглов цілком міг би керувати «Чорною кішкою», а Горбатий — сидіти в якомусь кабінеті начальника відділу боротьби з бандитизмом.

Бандит сам по собі стане головним героєм фільму тільки в пострадянському кіно, зокрема в російському, де буде амбівалентною фігурою. Інколи він виявлятиметься єдиним, хто матиме хоч якийсь етичний кодекс, як усім відомий Даніла Баґров, у якому дивовижним чином поєднаються суто бандитські вихватки з російським патріотизмом. Зрештою, саме це поєднання кристалізується в російському кіно остаточно, де державотворцями однаковою мірою стануть правоохоронець (чекіст) і бандит (дивись «Жмурки» Балабанова).

Українське кіно не мало такого типу персонажа, як, зрештою, хоч одного бандита з виразною позицією та власною етикою. Тепер такий з’явився, проте він особливий. Носоріг Сенцова — поза межами всього, що можна собі уявити: державотворення, моралі, закону. Він цілком вільний, і його може зупинити хіба груба сила, та й то — до пори до часу.

Нестримний у своєму вольовому імперативі, він не бачить перешкод на власному шляху. Він є свого роду конденсатом чистої енергії, яка тільки шукає для себе застосування.

Найголовніше в ньому — це характер, і в цьому він схожий на свого творця, якого не зламали обставини життя.

Режисер створив упізнаваний тип українця, який опинився в міжчассі, відчайдушно шукає опертя і не знаходить його ні в чому. Зрозуміло, що допомога має прийти ззовні, проте така допомога не надходить, і він сам змушений давати раду своїй дикій енергії. Багато в чому подібний стан речей став для України проблемою, оскільки такого типу молоді люди, повні енергії, волі та бажання реалізуватися, примикали до тих, у кому бачили силу, легітимність і авторитет. Українська держава через слабкість власних інституцій не могла їм цього дати.

У якомусь сенсі фільм «Носоріг» є мандрівкою в часі. Автор фільму переносить нас у минуле, з перспективи якого не видно ніякого майбутнього, і, як на мене, це найкраще, що можна сказати про дев’яності, які були й часом нечуваної свободи, й епохою, коли майбутнє неможливо було передбачити чи вгадати, бо історія ніби застигла в часі.

Тож і сам Носоріг, і вся супутня йому система понять та стосунків разом із матеріальною культурою опинилися ніби в часовій петлі, з якої не було виходу. І це відчуття тривало десятиліттями, фактично до недавнього часу, допоки історія нарешті не вирвалася із зачарованого кола і не почала свій лінійний рух, сповнений нових викликів та небезпек. Проте цей новий рух якраз і потребує мужності та сили характеру, які є в людей типу Носорога.

І тут важливим був вибір виконавця головної ролі. Від самого початку, за словами режисера, це не міг бути актор. Вочевидь, була потрібна людина з певним і доволі своєрідним досвідом — спортсмен, військовий, колишній в’язень, футбольний фанат. Від виконавця мало віяти небезпекою. Сергій Філімонов підійшов ідеально з огляду на його непросту біографію. Таких людей у кастингу було багато: вони грали якщо не самих себе, то людей явно не з мистецьких кіл.

Суто кінематографічно «Носоріг» близький до фільму «Людина зі шрамом», причому й оригіналу Говарда Гоукса, і римейка Браяна Де Пальми. В обох випадках ішлося про вольового самовпевненого бандита, який вважав, що світ таки належатиме йому. Разом із тим «Носоріг» торкається ширших тем, ніж кримінал. У фіналі, який був у сценарії, проте вирізаний при остаточному монтажі, Носоріг знаходив сенс свого життя, пов’язаний із суспільним благом, майже з утопією. Зрештою, фінал був написаний у такий спосіб, щоби глядач залишався непевним щодо того, чи ці події реальні, чи є просто передсмертним маренням героя.

Непевність стосується всього фільму, і може бути визнана як його недоліком, так і перевагою. Фільмуючи доволі абстрактну історію про бандита з дев’яностих, Сенцов надто багато залишає глядачеві — включно із запитаннями про сенс вчинків, контекст та малу мобільність драматургічного розвитку. Носоріг повільно змінюється з часом, і така швидкість може дратувати.

Якщо підсумовувати, то «Носоріг» — візуально потужний, режисерськи, акторськи та матеріально переконливий фільм, який заповнює лакуни в українському кіно, і бачиться все ще актуальним з огляду на виклики, з якими ми зіткнулися зараз.