/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F81%2F4c2430c4009eaa7267808b4ce45bebf5)
«Моя спеціалізація — війна». Польські журналісти про свою роботу в Україні
Якщо до Революції гідності в Україні діяло щонайбільше три польські кореспондентські пункти (Польського телебачення, Польської агенції преси та Польського радіо), то з її початку їх суттєво побільшало. Окрім того, зараз в Україні живе і працює низка польських журналістів, які тримають руку на пульсі подій. Серед них Пйотр Андрусєчко, Павел Боболович, Войцєх Янковський, Моніка Андрушевська, Наталія Дзюрдзінська та інші. Також тему російсько-української війни висвітлюють, зокрема, Томаш Пєхаль, Томаш Ґживачевський, Давід Вільдштайн, Б’янка Залєвська, Войцєх Муха та інші. Розповідаємо історії деяких із них.
Пйотр Андрусєчко
Це один із тих польських журналістів, яких із Україною, окрім усього, пов’язує походження: його батьків у рамках операції «Вісла» примусово переселили до міста Кошалін. Навіть тема докторської праці Андрусєчка 2003 року була присвячена українським реаліям: «Становище національностей в Україні після розпаду СРСР на основі польської й української преси».
З 2013 року Пйотр Андрусєчко живе і працює в Україні як кореспондент польських ЗМІ. А ще за сумісництвом він — головний редактор місячника «Український журнал», що виходить у Празі для українців у трьох країнах — Чехії, Словаччині й Польщі.
Він підготував багато матеріалів про події в Україні: на Майдані, Криму і на Донбасі. Заради репортерства навіть покинув роботу університетського викладача.
Журналіст періодично їздив висвітлювати події у Криму, вперше — в грудні 2014 року, коли Росія ще не вимагала у польських громадян візи, згодом — на річницю анексії 2015-го й потім регулярно аж до пандемії, коли РФ прикрила можливість в’їзду.
Я розумів: Крим не може залишатися поза інформаційним полем Польщі, про нього потрібно нагадувати. Я цілеспрямовано займався ключовими питаннями, пов’язаними з півостровом — репресіями та порушенням прав кримських татар. Висвітлював життя після анексії, різноманітні проблеми.
2014-го року Пйотра Андрусєчка визнали журналістом року в Польщі, адже в 2014–2015-му він постійно перебував у зоні воєнних дій у Донецькій області, часто давав коментарі безпосередньо з поля бою.
Я в Слов’янську був 2,5 тижні, потім довелося втікати звідти до Донецька, де тоді ще було спокійніше. Висвітлювати цю гарячу кризу довелося щодня. Опісля висвітлював бої за Лисичанськ, Дебальцеве, багато інших місць — Мар’їнка, Піски, бої за Донецький аеропорт... Три дні ми фактично лежали в бліндажах через артобстріли.
Журналіст і зараз часто їздить на передову російсько-української війни, представляючи видання Gazeta Wyborcza та Outriders Unblock.
Пйотр Андрусєчко побував на місці збитого 17 липня 2014 року терористами-ополченцями малазійського боїнга наступного ж дня після катастрофи.
З холодною головою на це було дивитися важко, картина шокувала. Проте журналісту слід відкладати на задній план емоції. Стояла спека, запах тіл змішався із запахом авіабензину.
Коли ти стоїш на тому полі — розумієш, скільки людей загинуло, бачиш розкиданий і зібраний на купи багаж, футболки з написом «Я люблю Амстердам», сувеніри…
Моніка Андрушевська
«Моя спеціалізація — війна», — говорить польська журналістка, яка з часу Революції гідності активно висвітлює ситуацію в Україні й пише репортажі з фронту (переважно для видання Tygodnik Powszechny).
Моніка Андрушевська пригадує, що коли потрапила на Майдан, багато чого для себе усвідомила.
Тоді я ще не була журналісткою, але розуміла, що маю нею стати, аби передавати в Європу і Польщу, що тут відбувається. А надто тоді, коли настав момент переконувати Захід: на території України є російська армія. Саме ми, іноземні журналісти, тоді намагалися у світі розвіяти міф про громадянську війну. До речі, кількість польських журналістів, які пройшли цей конфлікт, набагато більша, ніж з інших країн.
2014-го журналістка подалася на Схід разом із добровольцями. Була неподалік Пісків та Опитного, біля Донецького аеропорту і часто у своїй праці стикалася і стикається із сексизмом.
Якщо журналіст працює в Україні віддавна, має досвід праці на фронті, то яка різниця жінка це чи чоловік? Я на фронті чи не найдовше з польських журналістів. Коли люди (зазвичай військові), які мене не знають, говорять, приміром, що кудись мене не пустять, «бо для жінки це небезпечно», я відразу називаю, де і коли була під час цієї війни. І питання закривається.
Моніка Андрушевська категорично проти того, щоб журналісти їздили в псевдореспубліки.
Я не вірю, що журналісти, які постійно туди їздять, можуть говорити, що працюють там вільно. Матеріали, які вони пишуть, мають відповідати керівникам ЛДНР — щоб ці автори могли й надалі туди їздити. На жаль, я спостерігала таке, зокрема, в польських ЗМІ.
Я читала статтю журналіста, в якій розповідалося про трагедію під Ілловайськом і навіть не згадувалось, що туди ввійшла російська армія. Натомість йшлося про перемогу «народних республік».
Зрештою, щоб поїхати у ЛДНР, журналісти спершу повинні подати туди заявку про акредитацію, а це б означало визнати квазідержавність цих псевдореспублік.
Для мене це недопустимо. Вони для мене терористи, я не можу їх просити про жодну акредитацію. І це тоді, коли існує список заборонених ними сайтів, блогів, книжок. Коли в Донецьку і Луганську панує величезна загроза для цивільних, яких щомиті можуть засудити, скажімо, за шпигунство. Коли людей постійно забирають до катівень, де зараз перебуває близько 300 громадян України (більшість — цивільні).
І коли приїздить журналіст із Заходу, місцеві їм не скажуть правди, навіть якщо вони проукраїнських поглядів. Вони боятимуться висловитись на камеру. Та й наскільки вірогідними будуть ці коментарі, якщо де-факто ці люди є заручниками?
2019 року Моніка Андрушевська отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» («Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Андрушевська присвятила нагороду українському журналісту Станіславу Асєєву, який понад два з половиною роки перебував в ув’язненні бойовиків так званої ДНР.
Окрім того, Моніка Андрушевська активно займається волонтерською діяльністю для родин в’язнів у «ЛДНР» та окупованому Криму, возила дітей загиблих українських вояків на відпочинок до Польщі, а нещодавно вона стала співавторкою проєкту фотовиставки про ці родини київського фотографа Алекса Заклецького.
Павел Пєньонжек
Його зацікавлення Україною почалося ще в студентський період. Павел Пєньонжек вивчав українознавство та євразієзнавство у Варшавському університеті, а згодом пів року навчався в Українському католицькому університеті. Зараз він працює для видання Tygodnik Powszechny та є одним із найвідоміших польських журналістів, які спеціалізуються на Україні.
Пєньонжек з самого початку протестів на Майдані активно висвітлював їх перебіг і навіть сам постраждав: 1 грудня 2013 року під Адміністрацією президента на Банковій його побили беркутівці.
Уперше на Схід України (у Слов’янськ) Павел, ще не маючи солідного досвіду військового кореспондента, поїхав у квітні 2014 року.
Я ніколи не думав, що працюватиму в зоні бойових дій. Навіть не розумів, чому люди носять камуфляж, якщо вони не військові. Можливо, тому мій перший приїзд у зону конфлікту був непродуманим, це приклад того, як не треба робити. Однак із розвитком подій на сході ріс і мій досвід, тож тепер я почуваюся впевнено.
Павел Пєньонжек був одним із перших журналістів, які опинилися на місці катастрофи рейсу Malaysia Airlines 17. А ще він розмовляв із головними ватажками псевдореспублік ЛДНР і їздив на ці території, за що йому згодом дорікали. Так чи сяк, а на основі цього досвіду військовий кореспондент написав одні з найвідоміших у Польщі (і не тільки) книжок про російсько-українську війну на Донбасі — «Wojna, która nas zmieniła» і «Pozdrowienia z Noworosji» («Війна, яка нас змінила» (2015) та «Вітання з Новоросії» (2017)). Назва другої книжки, за словами автора, іронічна, адже «нічого такого, як “Новоросія” не існує, це — проєкт Кремля». До речі, переклад цієї книжки у США вийшов зі вступом професора Тімоті Снайдера.
У цій країні у мене дуже багато друзів, я тут жив тривалий час, і мені теж складно, і я теж переживаю, як і більшість. Я на цій війні, тому що вона відбувається в Україні, а не тому що це війна.
За останні роки Павел відійшов від української теми, зосередився на темах збройних конфліктів у Сирії, Іраку та Афганістані, але ще до початку повномасштабної війни Росії проти України приїхав у Київ.
Пйотр Поґожельський
Він варшав’янин за походженням і киянин за професійним вибором. Спочатку Пйотр Поґожельський займався загальною тематикою східних сусідів Польщі і працював кореспондентом у Мінську і Москві. А з 2006 року почав їздити на cхід України як постійний кореспондент Польського радіо в Києві. Перед і під час «Євро 2012» журналіст перебував у Донецьку, писав про перебіг чемпіонату і навіть видав порадник «2012 porad na Euro. Czyli jak pojechać na Ukrainę i trafić gdzie trzeba» («2012 порад для Євро. Або як поїхати в Україну i потрапити туди, куди потрібно»).
Під час Майдану Пйотр Поґожельський активно висвітлював протестні події не тільки в Києві, а й Харкові та інших українських містах.
Відчувалася іншість цього суспільства. Тут воно не таке, як на Західній Україні, де помітний відбиток західної ментальності. На сході вона більш совєтизована, не кажучи вже про домінацію російської мови.
Журналіст також висвітлював події в Криму під час анексії, а з початком російсько-української війни почав знову їздити на cхід України — писати про гарячі події та збирати матеріал для майбутніх книжок.
Спершу, коли почалася війна, зацікавлення нею в польському суспільстві було великим. Але коли 2015 року я повернувся до Польщі, то здивувався, наскільки зацікавлення війною в Україні впало.
Часто можна прочитати, що українці вже не бояться, бо військові дії тривають майже вісім років. Але водночас чимало польських кореспондентів вважають, що війна десь далеко і «раптом» відкривають, що вона таки точиться.
Зараз Пйотр Поґожельський працює для телеканалу «Белсат» та веде подкаст Po prostu Wschód («Просто Схід»), присвячений Східній Європі, зокрема й українській ситуації. Загалом у доробку журналіста десятки статей, інтерв’ю, репортажів про Україну, а також рецензій книжок і фільмів на українську тематику.
На основі свого досвіду перебування на сході України Пйотр Поґожельський написав дві важливі книжки — «Barszcz Ukraiński» та «Ukraina. Niezwykli ludzie w niezwykłych czasach» («Український борщ» (2013) та «Україна. Незвичайні люди в незвичайний час» (2015)). У них автор намагається розкрити особливості української ментальності, висвітлює Революцію гідності та російську агресію як ключові моменти історії, а ще часто нагадує, що «немає вільної Польщі без вільної України».
Україна вже стала для Пйотра Поґожельського другим домом.
Я люблю приїздити до України. Я так часто тут бував, що вже не сприймаю її як чужу державу. Мені легше щось залагодити у Львові чи Києві, ніж у Познані чи Вроцлаві.
Павел Боболович
З 2013 року польський журналіст, який, до речі, походить із родини поляків із Волині, живе в Києві. Він веде радіопередачу Program Wschódni та пише статті для газети Kurier Wneta.
Праця Павела Боболовича в журналістиці почалася з висвітлення російсько-грузинської війни 2008-го року, а тематикою Східної Європи він зайнявся пізніше. Спершу планував записати цикл передач про те, як Україна змінюється на шляху до євроінтеграції. Однак розпочалася Революція гідності, й Павел висвітлював її від найперших подій до самого закінчення. А в березні 2014 року як журналіст подався на схід України.
Тоді так звані сепаратисти зайняли обласну СБУ та прокуратуру. Я був свідком того, як з прокуратури стягнули український прапор і повісили російський. Донецьком пересувалися маси п’яної голоти, яка проголошувала політичні гасла. Це були бандити — місцеві й привезені з Росії автобусами. Я бачив ці номери, їх стояли цілі колони. Це було в переддень кримського так званого референдуму. Тоді також відбувався похорон Дмитра Чернявського, першої жертви донецького Майдану.
Я зрозумів: Україна втрачає цю територію, і не тому, що так хочуть місцеві, які собі не уявляли виходу зі складу України, а тільки тому, що цього прагне РФ і з цією метою використовує місцевих бандитів і привезених найманців.
Журналіст побував практично на всій лінії фронту. Часто потрапляв у гарячі точки і небезпечні ситуації.
Вдруге я побував у Донецьку 24 травня 2014 року. А вже 25-го покидав місто: то був перший день боїв за Донецьке летовище. Я це чітко пам’ятаю, бо в Польщі цей день відомий як річниця смерті Ярузельського. Ситуація була трагічна, функціонувало «ДНР».
Вони видавали акредитації, і ми з Войтеком Мухою Войцєх Муха написав книжку «Krew i ziemia. O ukraińskiej rewolucji» («Кров і земля. Про українську революцію», 2014). мали неприємну процедуру. Фактично нам довелося пройти допит, який вів Ґіві. Він розмахував зброєю, розказував, як спершу Польщі віддадуть Львів, а потім уже з Росією разом розберуться з поляками.
Найбільше часу Павел Боболович провів на Луганщині — взимку 2014–2015 років. Старобільськ, Щастя, Станиця Луганська. Був також під час боїв за Дебальцеве.
У Станиці Луганській я був у районі Кіндрашівки Станція Кіндрашівська-Нова. й звідти робив прямі репортажі для Radio Wnet, розмовляв як із військовими, так і з місцевими. Ця Кіндрашівка була повністю відітнута від контрольованої території, щоб туди дістатися, потрібно було пройти через кілька постів. Шлях обстрілювали, у тому районі проживало чимало людей, вони були без води і світла.
Окрім висвітлення подій в Україні, Павел Боболович займається історичним примиренням українського та польського народів, зокрема спільно з українським краєзнавцем і журналістом Дмитром Антонюком організовує тематичні акції. Одна з останніх — мультимедійний проєкт «1920 — пам’ять у часи пандемії», який відкриває незнані сторінки спільної боротьби армії УНР та Війська польського проти більшовиків.
Роман Кабачій, «Нова Польща»