Момент істини для Онуфрія. Чому не чути про розрив з Московським патріархом?

Про рішення все більшого числа єпархій та окремих священиків МП (УПЦ) «не поминати патріарха Кирила»: що це дає і які має (може мати) наслідки

Поділюсь кількома своїми думками.

1. Напрямок загалом вірний і його слід вітати. З усвідомлення того, що Московський патріарх – ніякий не «вєлікій господін і отєц» для православних в Україні, для багатьох може розпочатися шлях до усвідомлення необхідності єднання в одній Помісній УПЦ. На цьому шляху, як і на всякому, очевидно будуть певні етапи усвідомлення, але все ж напрямок обирається вірний – «геть від Москви».

2. Однак слід розуміти, що саме собою «не поминання патріарха Кирила» не може вважатися великим досягнення, адже

а) дозвіл не поминати його був і раніше, там де для МП цього вимагали обставини;

б) причини «не поминання» оголошуються найчастіше персональні, тобто прив’язані до особистої позиції Кирила (Гундяєва), а не до сутності проблеми, яка полягає у інституційному підпорядкуванні Російській Церкві.

3. Хіба хтось має ілюзію, що якби патріарха у Москві зараз звали не Кирил, а Климент чи Тихон – щось би було інакше? Він би сказав щось більш відповіде до подій?

Скільки архієреїв РПЦ в Росії чи Білорусі сказали щось справді вагоме на захист миру? Нуль. Відтак те, що Кирил не сказав слів, які від нього бажали почути в Україні – СИСТЕМНА проблема, а не персональна. Моспатріархія зараз – частина державного апарату Росії, а не Помісна Церква в класичному богословському розумінні.

4. Відмова поминати патріарха Кирила найбільш важливою, з канонічної точки зору, буде тоді, коли про це оголосить митрополит Онуфрій. Інакше завжди можна посилатися на поширену в Церквах грецької традиції практику, де поминають лише свого правлячого архієрея, але не Предстоятеля. В такому випадку «не поминання» не буде означати навіть формального розриву з Кирилом.

Отже справді вагомим буде крок, коли митрополит Онуфрій оголосить офіційно, що він припинив поминання імені Московського патріарха.

5. Однак коли/якщо це станеться, це означатиме формальне розділення. Якими будуть подільші кроки? – адже навіть не поминаючи Кирила структура МП в Україні все одно буде у складі цілої структури РПЦ. Так прописано в Статутах їх обох. Тож щоби формально розірвати інституційний зв‘язок з РПЦ – слід змінити Статут.

Це все одно, що роз’єднання енергосистем чи залізничного сполучення з Росією – їх не можна просто оголосити «окремими», якщо в реальності вони далі би діяли як єдина система.

6. Для змін до Статуту має бути зібраний, відповідно до зазначеного в ньому порядку, Собор УПЦ або Собор Архієреїв УПЦ. Ані про перше, ані про друге, ані про намір змінити статус-кво ніхто не оголошував. Звучать лише ПОБАЖАННЯ в заявах окремих священиків чи груп, щоби це сталося.

7. Навіть якби митрополит Онуфрій офіційно розірвав молитовне спілкування з патріархом Кирилом, скликав Собор і змінив Статут – залишилося би головне питання: це вже автокефалія? Тобто та «самочинна і самопроголошена автокефалія», з якою вся структура МП в Україні боролася понад 30 років? Чи не виглядатиме це трохи іронічно, якщо говорити м‘яко?

8. Тепер про справді важливе з канонічної точки зору. Слід нагадати, що скасувавши лист Патріарха Діонісія 1686 р. про надання певних прав Московському патріарху щодо Київського митрополита (це сталося у жовтні 2018 р.) Вселенський Патріарх де-юре повернув усіх православних ієрархів України з трьох юрисдикцій під свій омофор. На цій підставі всі вони отримали листи із викликом на Об‘єднавчий Собор 15 грудня 2018 р.

Отримали всі – не всі з‘явилися. Але канони передбачають, що участь у Соборах – не право, а ОБОВ‘ЯЗОК архієрея, а ухилення від участі – порушення. Канони також передбачають, що коли ієрархи покликані на Собор, але хтось не з’явився чи голосував проти рішень – це не скасовує чинності постанов Собору. Єдина причина не приймати такі рішення – це єресь, однак навіть в МП лише найбільш радикальні одинаки намагалися придумати для ПЦУ якусь «єресь», решта просто не визнавали її.

9. Саме Помісній Церкві, утвореній шляхом об‘єднання на Соборі в Святій Софії 15.12.18 р. було надано Томос про автокефалію, в якому зазначено, що до Православної Церкви України входять ВСІ єпархії, парафії, монастирі та інші інстиуції в межах України.

Отже ніякої «паралельної Церкви» чи то у вигляді структур МП, чи то якоїсь форми «автокефалії» (самопроголошеної чи навіть отриманої від Москви) – Вселенський Патріархат не може визнати і не визнає.

10. Відтак чи розраховують в нинвшній УПЦ МП на шлях самопроголошеної автокефалії? Чи наданої Москвою (хтось у це вірить?) – і не визнаної іншими Помісними Церквами та Вселенським Патріархом? Мабуть над цими питаннями там ще не думали, але дехто вже замислюється.

Підсумок

В сухому залишку без РЕАЛЬНИХ наступних кроків, першим з яких має бути офіційне розірвання молитовного спілкування митрополита Онуфрія з Московським патріархом, кампанія «не поминання» може залишитися в тому ж ряду, що і попередня, коли 30 років усіх переконували, що «УПЦ – це не Московський патріархат». Наслідки того, що ховали слова про Московський патріархат з власної назви, але ревно поширювали їдеї РПЦ (не всі особисто, але як інституція) – ми зараз відчуваємо разом.

Тож «не поминання» може бути лише першим кроком, але аж ніяк не ознакою справжньої зміни становища.

P.S. І на останок хочу нагадати важливі слова нашого Предстоятеля, Митрополита Епіфанія:

«Окремо я хотів би звернутися до наших вірних та до співгромадян. Міжконфесійний мир – одне з головних надбань незалежної України. Цілком зрозумілими є почуття, які в душі українців зараз викликає все з назвою «московський». Але дуже прошу вас – не піддавайтеся гніву, тим більше – провокаціям противника. Якщо вам відома конкретна правдива інформація про чиюсь допомогу агресору – надайте її правоохоронцям чи військовим. Але я вже тепер бачу і знаю щодо багатьох священнослужителів і вірних Московського Патріархату, що вони переглянули своє ставлення до керівництва в Росії та поруч з усіма стоять в обороні України.

Тому всі питання досягнення порозуміння і церковної єдності в Україні відкладімо на час до перемоги. Впевнений, що вже зараз багато ієрархів, священиків, мирян Московського Патріархату ставлять собі питання про своє майбутнє, яке вони не пов’язують з дискредитованим патріархом Кирилом. Маю надію, що у братньому спілкуванні, як православні вірні та діти одного народу, ми знайдемо розв’язання суперечок. А зараз відкладімо їх усі, бо ніщо не вартує нині більше, ніж перемога України!»

Дорогі брати і сестри з ПЦУ та наші симпатики, попри трагічність становища війни – зберігаймо тверезість суджень і не даймо ворогу розпалити вогнище внутрішнього протистояння.

Джерело: ФК Зоря