Вернидуб: Україна переможе і я повернуся до улюбленої роботи

Вернидуб: Україна переможе і я повернуся до улюбленої роботи.

Український спеціаліст в інтерв’ю для BBC розповів про те, як він вирішив приєднатися до рядів ЗСУ та мріє повернутися до тренерської діяльності.Ще шість місяців тому Юрій Вернідуб шалено святкував перемогу на Бернабеу.

Його Шериф тоді створив одну з найгучніших сенсацій у Лізі чемпіонів, перегравши мадридський Реал з рахунком 2:1.

Це був неймовірний результат для чемпіонів Молдови, що базуються у Придністров'ї – невизнаній республіці, яка знаходиться під значним російським впливом.

Важко уявити, що такого тріумфу над 13-разовим чемпіоном Європи досягнула команда, якій довелося пройти усі чотири етапи кваліфікації до групового раунду і чий річний бюджет не перевищує 5 млн фунтів.

Лише тиждень тому, 24 лютого, Шериф, який фінішував на третьому місці у своїй групі в Лізі чемпіонів, проводив матч плей-оф Ліги Європи у Португалії.

Українець Вернидуб разом зі своєю командою прибув до Браги у середу, щоб підготуватись до матчу-відповіді.

Тренер ліг з спати з думками про поєдинок, у якому його команда мала зберегти перевагу після першої зустрічі, яка завершилась перемогою 2:1.

Але у четвер рано-вранці життя 56-річного спеціаліста змінилося назавжди.

Син зателефонував мені о 4:30 ранку і сказав, що на нас напали росіяни.

Уже тоді я знав, що повернуся до України і буду боротися.

Ми полетіли додому і приземлилися у румунському місті Ясси.

Тоді у п’ятницю ввечері я разом з командою на автобусі доїхав до Тирасполя, що у Придністров'ї, а у суботу зранку відразу поїхав до України.

На службу я записався у неділю.

Мені знадобилося 11 годин, щоб дістатися з Тирасполя до мого дому в Україні, подорожуючи через Одесу, потім Кіровоград (нині Кропивницький – прим.

пер.), Кривий Ріг і тоді вже Запоріжжя.

Але не можу сказати, що дорога була важкою.

Не буду брехати.

По дорозі додому я бачив, як багато сильних чоловіків залишали країну.

Якщо вони повернуться, я буду радий.

Як я розумію, вони разом з сім'ями поїхали до Молдови, Румунії та інших країн.

Із нашого регіону поїхало багато чоловіків… із Харкова, Запоріжжя, Луганська, Донецька.

Тоді я зрозумів, що не можу вчинити так само.

Я сказав собі, що, як тільки доберуся додому, то піду добровольцем.

Мої близькі намагалися зупинити мене.

Дружина, діти, онуки.

Але я настояв на своєму і дякую дружині за підтримку.

Вона знає мій характер.

Якщо я щось вирішив, то не передумаю.

Ми могли поїхати до Молдови, цей варіант залишається відкритим для дружини, дітей і їхніх дружин, для онуків.

Але ми з дружиною точно залишимося.

Зараз, як мені здається, я знаходжуся не дуже далеко від лінії конфлікту.

Найважчі бої проходять у 120 кілометрах звідси.

Але я зробив свій вибір, тому все нормально.

Я не боюся.

Я служив в армії у молодості — дворічна служба тоді була примусовою.

Але це була частина для спортсменів.

Упродовж двох місяців нас навчали теорії, а потім нас вчили тримати зброю.

Але це було дуже давно.

Не можу сказати, що у мене є проблеми зі зброєю, я знаю, як користуватись нею.

Наш колектив божевільний.

У хорошому сенсі, звичайно.

Дуже круто, що я є частиною такої команди.

Тут є люди з різними характерами.

Але усі вони об’єднані, дружні і дуже вмотивовані.

Ми усім ділимося.

Із цієї точки зору, все добре.

Приємно, що багато людей хотіли зі мною сфотографуватися.

Тут я зустрів свого племінника, але загалом я не знаю, хто тут залишається постійно, а хто — ні.

Моєму братові вже за 60.

Мій молодший син не може служити через стан здоров'я.

Мого старшого сина тут немає, бо я змусив його залишитися вдома — у нього двоє маленьких дітей.

Якщо він буде потрібен, він точно приїде, я не сумніваюся.

Мені не можна повідомляти, яку роль я виконую в армії.

Ми проходимо інструктаж.

Будь-якої хвилини ми готові поїхати туди, куди нам скажуть.

Я ще не використовував свою збою, але завжди готовий.

Я не можу зрозуміти Путіна і його оточення.

І я не можу зрозуміти росіян, які не виступають проти нього.

Думаю, багато росіян не розуміють, що відбувається насправді.

У Росії усе показують інакше, ніж воно є насправді.

Вони говорять, що звільняють нас.

Але від кого? Вони називають нас фашистами, нацистами..

Я не знаходжу слів, щоб описати те, що вони роблять.

Вони атакують будинки мирних жителів, але розповідають, що стріляють лише по військовій інфраструктурі.

Вони брешуть.

У мене немає сумнівів в тому, що Україна виграє цю війну.

Тут не може бути ніяких сумнівів, я в цьому впевнений.

Я побачив, що ця трагедія об'єднала нас як націю.

Я усіляко поважаю Володимира Зеленського.

Щоб про нього не говорили.

Я голосував за нього.

Люди називали його клоуном, але він показав, що є справжнім лідером.

Він чесний.

Він також помилявся, але усі помиляються.

Не можу уявити, наскільки важко управляти країною.

Не сумніваюся у тому, що він є хорошою людиною.

Ми маємо президента, який буде приймати правильні рішення.

Я вірю у нього.

Думаю, мир буде лише тоді, коли ми переможемо.

Вимоги Росії неможливо виконати.

Ми не здамося.

Потрібно вести перемовини, але ми не підемо на їхні ультиматуми.

Ми бачимо, що перемовини ведуться.

Сподіваюся, у них вистачить розуму, щоби припинити війну.

Найбільше я сподіваюся, що більше не будуть помирати діти і жінки.

Це найголовніше.

Хочу подякувати решті Європи за підтримку.

Багато дітей і жінок поїхали в інші країни.

Я дякую цим країнам.

Я дякую усім за підтримку.

Знаю, що їм доводиться робити важкий вибір.

Думаю, вони розуміють, що зараз Україна є щитом для усього континенту.

Я все ще думаю про футбол увесь час.

Футбол — це моє життя.

Ще у дитинстві я почав грати в футбол, був професійним футболістом, потім став тренером.

Упевнений у тому, що продовжу працювати тренером і буду вигравати трофеї.

Після перемоги над мадридським Реалом я не міг уявити все те, що зараз відбувається.

У мене почали виникати сумніви на початку лютого.

Тоді ситуація почала загострюватися у новинах.

14 лютого я почав хвилюватися.

Гравці почали питати мене, чому я такий сумний.

Чи сталося щось зі мною? Я відповідав, що все нормально, але скоро може щось трапитись.

Вони казали, що нічого не буде, але я щось відчував.

Мені телефонували хлопці з Шерифа, також відправляли голосові повідомлення.

Вони питали, як моя сім'я, як мої діти.

1 березня Шериф проводив матч у чемпіонаті проти конкурента і переміг.

Я вдячний.

Деякі тренери також надсилали слова підтримки.

Думки про футбол мотивують мене.

Футбол — це моє життя.

Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться.

Ми переможемо і я повернуся до улюбленої роботи.

BBC, переклад: Сергій Сакара.