Загроза «мирової» угоди України з Росією

Кожний думай, що на тобі

Мілійонів стан стоїть,

Що за долю мільйонів

Мусиш дати ти одвіт.»

Іван Франко

Наша армія, територіальна оборона і добровольці, ВСІ УКРАЇНЦІ - зупинили ворога в Києві. І в Харкові, і в Херсоні, і в Чернігові, і в Охтирці, по всіх містах і селах Великої України. Жорстокі бої наростають, але війна поступово стає позиційною, а це - смерть для окупантів. Попри вбивства цивільного населення, руйнування інфраструктури –- їм не вдається встановити окупаційний режим навіть у захоплених містах. Останні, як Херсон, радше перетворюються на гібрид присутності російських військ, збереження української влади й активної громадянської позиції мешканців, які з синьо-жовтими прапорами вимагають від окупантів забиратися геть, захоплюють їхню техніку.

Чи можна вже тепер вступати в мирні переговори з ворогом? З огляду на неймовірні страждання і вбивство людей. Ні, не можна. Хоча нам їх нав'язуватимуть. З одного боку, Захід. А з іншого, - Путін.

Попри допомогу Україні, - озброєнням, грішми, засобами гуманітарної підтримки, - Захід усе ще далі бачить можливість співіснування з путінською Росією після російсько-української війни, продовжує розглядати її локальним конфліктом і, відтак, бачить реальним і навіть бажаним завершення війни шляхом двосторонніх перемовин його учасників, продовжує посередницькі заходи у цьому напрямі.

Держави-альянти НАТО не надають безпольотної зони над Україною, бо остерігаються, що це призвело б до початку повномасштабної війни в Європі. Тому, мовляв, ні літаки, ані війська Альянсу не повинні бути присутніми в повітряному і наземному просторі України, незважаючи на її ж прохання про заборонену для польотів зону над країною. Бо, за словами Є. Столтенберга, головне завдання Альянсу зараз - не допустити, аби ця війна вийшла за межі України.

Просто-таки класичний прояв страху перед агресором і політики його умиротворення ціною згоди на руйнування міжнародного права шляхом передачі йому на поталу країну-жертву агресії та її громадян – заради збереження status quo й уникнення великої війни в Європі. «Якщо країна…між війною і безчестям, обирає безчестя, вона отримує і війну, і безчестя», – сказав У.Черчилль про архітекторів Мюнхенської угоди 1938 р., за якою прийшла друга світова війна.

Українсько-російська війна не може бути зупинена дипломатичними засобами, доки існує путінська, і взагалі , імперська Росія. Сама незалежна Україна є альтернативою до Російської імперії як такої і прецедентом до демократичного переустрою всього контрольованого нею євразійського простору. Ця війна не може бути зупинен російсько-українськими перемовинами, у тому числі, за посередництвом третьої сторони, зокрема, країн ЄС чи США. В обох випадках підписання миру можливе лише на умовах повернення України під геополітичний контроль Росії.

Загроза ядерного удару від Путіна, реальна чи фейкова, захоплення російськими силами Запорізької АЕС і ймовірна небезпека ядерної катастрофи, що може бути ще одним засобом шантажу і реальною загрозою від Путіна, є лакмусом, що виявляє українсько-російську війну як глобальне, а не локальне явище і вказує на потребу глобальних, а не локальних перетворень. Відтак, зупинити російсько-українську війну, а з нею і російську, зокрема, ядерну, загрозу для світу може тільки антипутінська військово-політична коаліція, у т.ч., ядерних держав, чільною представницею якої буде Україна. Причому йдеться саме про військово-політичну, а не антивоєнну коаліцію. Різниця між першою та останньою полягає в тому , що перша веде до побудови нового безпекового порядку в світі й не допускає співіснування з путінською імперською Росією. Тоді, як антивоєнна коаліція означає збереження путінської Росії і взаємодію з нею.

Військово-політична коаліція має охопити кілька напрямів: держави «колективного Заходу», зацікавлені в утвердженні нових сталих принципів міжнародної безпеки, що відповідають змінам і викликам кінця 20 - 21 століття; 2) держави, позбавлені колишнім СССР і постсовєтською Росією, своїх суверенних територій (Японія, Грузія, Молдова); 3) відкриття «другого фронту» білорусами та народами РФ; 4) антипутінська опозиція всередині російської еліти і суспільства. Натомість, «мирова», учасниками якої будуть Росія та Україна натепер може бути підписана лише на умовах, близьких до путінських. Це означає: антипутінська військова коаліція має відбутися раніше, ніж перемир’я і переговори про мир між Україною та Росією. І перше слово тут належить сказати Україні та її владі.

Кажу про це тому, що Президент Зеленський, який у ці дні став справжнім лідером нації, все ще розглядає перемовини і договір з Путіним неминучою умовою завершення війни. І став на стежку перемовин із самозваним президентом уже фактично неіснуючої, підкореної Росією держави, дозволивши самозванцеві бути посередником у цих перемовинах, що апріорі відбуваються у геополітичних координатах умовного Мінська-3. Порушення Росією одної-єдиної домовленості, досягнутої за підсумками двох раундів перемовин - про надання гуманітарних коридорів для цивільного населення – стало однією з багатьох ілюстрацій до відомих слів Бісмарка, що договір з Росією не вартий паперу, на якому він був підписаний. Проте передбачаться проведення наступних раундів перемовин.

З боку Путіна втягування України в процес перемовин має два завдання: 1) підготувати фінальний договірний майданчик, призначений юридично зафіксувати, що Росія покінчила з українським питанням військовим шляхом ще до того, поки санкції Заходу діятимуть у повному обсязі і Захід реально стане пліч-о-пліч з Україною у протистоянні імперії зла; 2) забезпечити процес перемовин «на двох» на «нейтральній» платформі фактично неіснуючої вже Республіки Білорусь.

Продовження ланцюга перемовин може привести до того, що замість продовження місії утвердження нового міжнародного право- і безпекового порядку (В Україні йде битва за світову безпеку – Кулеба), Україна опиниться перед загрозою залишитися в тіні мутного геополітичного простору імперії зла. Втягування у процес перемовин із Росією на третьому, четвертому і т.д. раундах неминуче посилюватиме спокусу «найти пути решения всех кризисных вопросов» і «покінчити з війною», а це відкрито чи латентно, відбуватиметься на російських умовах. Неймовірний героїзм, самопожертва, сила духу, виявлені українським народом у цій війні можуть бути зведеними нанівець політичною вразливістю його еліти.

То ж натепер відповідь на пропозицію про мирні переговори з Путіним, звідки вона б не надходила, має бути подібною до відповіді сотника Парасюка на пропозицію учасникам Революції Гідності прийняти домовленості європейських міністрів і опозиції з Януковичем.

Не можна домовлятися зі злом.

Прискорення виходу «на мирову» ядерним шантажем Росії тільки доводить тектонічне значення України у сучасних глобальних процесах, показує, що значимість російсько-української війни для міжнародного безпекового і право-порядку є такою, що в підсумку перемовини про мир мають провадити не Україна і путінська Росія, навіть за посередництвом когось третього. Ядерний шантаж і злодіяння Путіна показують, що

перемовини про завершення війни можна вести лише на платформі безумовної капітуляції Путіна, суду над ним як міжнародним злочинцем та його оточенням і краху імперії. Уявлювані тепер цілі перемовин- безумовне припинення вогню на всіх ділянках суверенної Української території, включно з Донбасом; виведення російських збройних сил і диверсійних груп із суверенної території України; повний контроль України над раніше окупованими її територіями - Донбасом і Кримом - мають бути «доконаними фактами» перемовин. Їхнім змістом повинні стати основи міжнародного безпекового устрою, зокрема, на території колишнього СССР та РФ.

Це будуть перемовини широкої антипутінської коаліції держав, чільним представником якої є Україна, з одного боку, і представників актуальної на той час російської, - з іншого. Місце проведення перемовин - Москва.

Зараз – найважче. Але треба вистояти. Бо сьогодні на плечах України – увесь світ.