Україна хоче миру! Але Україна оборонятиметься й ніколи не капітулює

До мене зараз звертаються представники ЗМІ з усього світу з проханням про інтерв’ю.

Хочу відповісти цим листом одразу всім. Це моє свідчення з України.

У те, що відбулося, неможливо було повірити ще трохи більше тижня тому. Моя країна була мирною, а мегаполіси, міста й села були сповнені звичного життя.

24 лютого ми прокинулися з оголошенням початку війни. Український кордон перетнули танки, у наш простір увірвалися літаки. Міста оточили ракетні установки.

Я свідчу: попри запевнення пропагандистів Кремля, які називають це вторгнення «спецоперацією», – це вбивство мирних людей!

Найстрашніше читати про жертв серед дітей. Про восьмирічну Алісу, яка загинула на вулиці Охтирки – дідусь намагався прикрити її своїм тілом. Або про Поліну з Києва, яка загинула від обстрілу разом із батьками. Про 14-річного Арсенія... У колись мирному передмісті столиці осколок поцілив хлопчику в голову, а швидка просто не змогла доїхати під вогнем.

Коли Росія вкотре скаже, що «не веде війну проти мирного населення» – я назву ці імена найпершими.

Я свідчу: наші жінки та діти тепер живуть у бомбосховищах та підвалах. Ви, певне, бачили ці знімки з київського та харківського метро, де люди лежать долі разом із малечею та домашніми улюбленцями. Для когось – ефектні кадри, але для українців уже тиждень – це нова страшна реальність. Є міста, у яких сім’ї не можуть вийти з бомбосховищ по кілька діб.

Наші діти вчать у підвалах уроки. І народжуються там, бо під землю мусили переміститися пологові будинки. Перша дитина війни, яка побачила не мирне небо, а бетонну стелю підвалу, з’явилася на світ у першу добу вторгнення. Тепер малюків, які у своєму житті ще не знали миру, вже кілька десятків.

Я свідчу: ця війна ведеться проти мирного населення не тільки обстрілами: люди, які залежать від постійного лікування та догляду, не можуть його якісно отримати.

Чи легко колоти інсулін у підвалі? А дістати під обстрілами ліки від астми? Не кажучи вже про тисячі онкопацієнтів, для яких відклалися життєво важливі хіміотерапія та опромінення.

Пабліки міст переповнені розпачем – відрізані війною, залишилися далеко від родичів і допомоги люди з інвалідністю, на кріслах колісних, лежачі хворі, самотні літні. Війна проти таких людей – подвійний злочин!

Наші шляхи переповнили біженці – у багатьох ваших країнах ви вже бачите цих стомлених жінок і дітей із болем в очах. Чоловіки довозять їх до кордонів і повертаються воювати. Адже попри весь цей жах українці не здаються.

Нападник думав, що захопить українські міста бліцкригом. Але несподівано для себе зустрів спротив не тільки української армії, а й усіх громадян. Україномовні чи російськомовні, українці різних політичних переконань, релігій, національностей об’єдналися перед вторгненням, як ніколи раніше.

Кремлівські пропагандисти хвалилися, що українці зустрінуть їх квітами, як визволителів. Але українці зустрічають їх коктейлями Молотова.

Жителі атакованих міст координуються у соцмережах і патрулюють будинки, допомагають самотнім, готують їжу, збирають ліки та амуніцію для захисників. Просто роблять свою роботу – в аптеках, магазинах, на транспорті, у комунальних службах – щоб життя продовжувалося й перемагало.

Дякую їм усім – зараз усі українці стали армією, і всі стали волонтерами. І це змішало плани нападника.

Я свідчу: хоч нападник приховує, але втрати російських військових сягають тисяч життів. Ми створили гарячу лінію для російських матерів, щоб вони дізналися – їхні сини не на навчаннях, як кажуть їм у Кремлі, а гинуть при спробі захопити Україну.

Я свідчу: Україна хоче миру! Але Україна оборонятиметься й ніколи не капітулює.

І що нам потрібно – закрийте небо! Зніміть нарешті білі рукавички, ви все одно не зможете зберегти нейтралітет. Бо наступним Путін може прийти до вас. Закрийте небо, а на землі ми самі впораємося.

У містах, де не вщухають обстріли, де люди опиняються під завалами та не можуть вийти з підвалів уже кілька днів, навіть щоб дістати їжу, нам потрібні коридори безпеки для надходження гуманітарної допомоги та виїзду мирних жителів у безпечне місце.

Користуючись нагодою, я звертаюся з проханням надати нам гуманітарну допомогу та подякувати тим, хто вже надає її. А також тим, хто прихистив у себе наших жінок і дітей. І дякую всім жителям ваших країн, які виходять на площі на підтримку України. Ми бачимо й цінуємо це!

Я звертаюся до вас, шановні представники ЗМІ інших країн: продовжуйте показувати, що в нас відбувається, і розповідати правду. В інформаційній війні, яку розгорнула Російська Федерація, яка спростовує навіть сам факт вторгнення, кожне свідчення надважливе.

А ще цим листом я свідчу й хочу донести до світу: війна в Україні – це не війна «десь там». Це війна у Європі й на кордонах із ЄС.

Україна зупиняє силу, яка вже завтра загарбницьким способом може увійти у ваші мирні міста.

Якщо не спинити Путіна, який погрожує розпочати ядерну війну, у світі взагалі не залишиться безпечного місця.

Я знаю, все це звучить як страшний сон. Але це наша з вами нова реальність. Ми живемо в ній. І не знаємо, скільки часу це триватиме.

Та ми обов’язково переможемо. Ми поруч і у нас є зброя. Вона називається єдність. Єдність у любові до України.

Слава Україні!